ЛитМир - Электронная Библиотека
* * *

За каменями виявився поворот, а за ним – вихід із печери, несподіваний, як у парку атракціонів. У бухті з прозорою водою, з білим піском і мальовничими струменями маленького водоспаду на скелі веселилися переможці: валялись на піску, реготали, купались і ділилися враженнями.

Багато хто на вугіллі відчував жар, особливо в перші моменти. Ніхто й гадки не мав, що випробування «на біль» виявиться випробуванням «адекватного сприйняття» і звичайнісінькою пробою хоробрості. Кожен пишався собою, відважним, сміливим настільки, щоби пробігтися по вугіллю; кожен радів собі, адекватному, – адже ж утямив штуку на середині дистанції чи біля тих білих каменів.

Тільки Тимор-Алк сидів на камені біля невеличкого озерця, утвореного водоспадом, сидів згорбившись, опустивши ноги у воду, ні на кого не дивлячись. Крокодил, почуваючись заплішеним ідіотом, посидів на піску, потім підійшов до зеленоволосого:

– Дурна ідея, правда ж?

Тимор-Алк не відповів.

– Ну поясни мені: нафіга потрібна така «ініціація»? Що ж у вас за суспільство таке, якщо в ньому такі повноправні громадяни, га?

Тимор-Алк мовчав. Біла шкіра просвічувала крізь зелене волосся на голові. Пальці судомно вчепилися в голі коліна.

Крокодил перевів погляд на його ноги. Вода, прозора, як спирт, не ховала нічого: ступні Тимор-Алка були яскраво-червоними, у величезних пухирях.

– Що це?!

– Іди геть, – тихо сказав Тимор-Алк.

– Там же не було жару! Це віртуальна…

– Іди геть.

Крокодил заточився. Хлопчаки на березі проводили час, як проводять його щасливі пацани на пляжі; Крокодил довго крутив головою, перш ніж розгледів Айру, що сидів на високому камені, дивився на море, жуючи травинку.

Крокодил наледве відшукав стежку серед каміння. Айра, почувши його, навіть не обернувся.

– У Тимор-Алка… опік другого ступеня, по-моєму, – сказав Крокодил, звертаючись до його потилиці.

Айра повернув голову. Крокодил був готовий почути щось на кшталт «Я знаю» чи «А тобі що до того?», але мутнуваті очі інструктора раптом проясніли. Він поглянув на Крокодила, потім униз, на пляж, знайшов Тимор-Алка. Той і досі сидів скрючившись, опустивши ноги в біжучу воду.

– Погано, – коротко зауважив Айра.

– Він вірив, що це вугілля. Біг по вугіллю. Спробуй, скажи, що він не пройшов цей тест.

– Пройшов, – Айра не став сперечатись. – Та в нього великі проблеми.

– Хто ти за званням? – спитав Крокодил.

– Тобто?

– Ти ж офіцер, так? – Крокодил затнувся, тому що слова його нової рідної мови знову не відповідали поняттєвому апарату. – Ти… учасник жорсткої ієрархічної структури, що працює, добирає повноцінних громадян? З одного боку, ти на нижчій сходинці, всього лише польовий екзаменатор… З другого – ти одноосібно приймаєш рішення…

Крокодил замовкнув, незадоволений собою. Йому не подобалося неприродне звучання знайомих, здавалося б, слів.

– То в якому ти званні? Капрал? Лейтенант? Сотник?

Айра зацікавлено поглянув на нього:

– У мене, знаєш, малий досвід спілкування з мігрантами. А шкода: ви кумедні… Любий Андрію, я твій інструктор, і все. Процедура випробування формалізована й регламентована до найменших деталей. Якщо ти доведеш своє право бути повноправним громадянином – я буду першим, хто тебе привітає.

І він устав:

– Збираймося! – Його голос легко перекрив і хлопчачу балачку, і гурчання прибою. – Повертаймося до табору, і ввечері, якщо встигнемо, складемо регенерацію… Вставай!

* * *

«Якщо встигнемо».

Айра повів колону до табору – швидкою ступою, іноді бігом. Берег спорожнів. Прибій налягав на пісок і враз сповзав із нього, наче ковдра.

Тимор-Алк сидів біля водоспаду, опустивши ноги у воду. Ніби не зауважив, що всі пішли.

– Я можу тобі допомогти, – сказав Крокодил. – Уставай.

– Чого ти до мене причепився? – з болем у голосі озвався Тимор-Алк.

Крокодил сів поряд – на пісок:

– Давай поміркуємо. Припустімо, я мігрант, упав із неба. Припустімо, я нічого про вас не знаю. Та природна ідея, що я хочу допомогти комусь безкорисливо, тобі не спадає на думку. Тобто у вас на Раа не заведено безкорисливо допомагати?

Тимор-Алк повернув до нього змучене обличчя:

– Ти не можеш мені допомогти! Мені ніхто не може допомогти… Навіть бабуся казала, щоб я не їхав. Навіть вона!

І стримав сльози.

– Подумаймо, – знову почав Крокодил. – Вона ж тебе любить, чи не так?

– Я говоритиму про це.

– Ти зрозумій, я мігрант! Якщо я тебе чимось ображу – це не зумисне, а через незнання! У нас на Землі бабусі дуже люблять онуків.

«А чи любитимуть через мільйони років?» – виправив себе подумки.

– Так, – визнав Тимор-Алк. – Вона мене любить. Вона взагалі…

Він прикусив язика.

– А де твої батьки? – м'яко запитав Крокодил.

– Вони померли.

– Нещасний випадок?

– Так.

– Мені теж усі казали, щоби я не їхав, – зізнався Крокодил. – Так що я тебе дуже добре розумію.

Тимор-Алк понурив голову.

У прибої ходила велика пташина, біла з блакитною рискою на крилах, схожа водночас на чайку – і на чашку зі шкільної їдальні.

– Мабуть, я завтра повернуся на материк, – сказав Крокодил. Тимор-Алк мигцем зирнув через плече.

– Айра сказав, що ввечері ми будемо складати регенерацію, – пояснив Крокодил. – А це саме те, чого я робити зовсім не вмію.

Тимор-Алк глибоко зітхнув і витягнув ноги з води. Пухирі луснули, під ними рожевіла свіжа шкіра.

– Оце так! – у щирому захваті промовив Крокодил. – Навчи мене. Віддячу.

Він стягнув із порізу на руці брудну ганчірку, пов'язану замість бинта. На Землі рана в таких умовах загноїлася б відразу. А тут – нічого; має кепський вигляд, але гоїться. Сама собою.

– Я не можу нікого вчити, – сказав Тимор-Алк. – Я сам не розумію, як це відбувається.

– Хто вас навчає регенерації? Батьки? Школа?

– Коли як. Узагалі всі.

– Тебе хто вчив?

– Бабуся.

Крокодил уявив собі стареньку з величезним ножем, що спершу ріже внука, а потім навчає його гоїти рани.

– Тиморе, – сказав Крокодил – чому для вас так важливо бути повноправними громадянами? Я відчуваю, що це важливо. Чому?

Парубок дивився на вихід із бухти, де розбивалась об рифи хвиля.

– Добре, – скрадливо продовжував Крокодил. – Навіщо повноправному громадянину вміння гоїти рани?

– Це не вміння гоїти рани, – сказав Тимор-Алк майже з відчаєм. – Як ти не розумієш! Це вміння бути більшим, ніж ти є. Робити неможливе. Людина – сама собі пан, це перший крок. Людина панує над світом, це другий крок. Хто не панує над собою – не запанує ні над чим. Залежні – безпорадні, не панують, нічого не вирішують. Насправді вони не люди…

– Так я і думав, – пробурмотів Крокодил.

– Ні, – Тимор-Алк швидко виправився, – люди, звичайно. Та вони як діти. Живуть, радіють, не приймають рішень.

– А які рішення ти хотів би приймати? – обережно спитав Крокодил.

Хлопчисько роззявив рота – і раптом насупився, прямо дивлячись йому в очі:

– Ти мене провокуєш? Як Камор-Бала? А потім розповіси йому, що я тут наговорив?

Крокодил похлинувся, обурений.

Тимор-Алк, більше не дивлячись на нього, встав і, ледь помітно накульгуючи, пішов геть.

* * *

Крокодил проспав у затінку, на піску, кілька годин. Після сну почувався не стільки відпочилим, скільки розбитим. Затерпла спина, ломило коліна, саднили ступні, й дуже хотілося їсти.

Відшукавши стежку, якою пішли Айра з хлопчаками, він потихеньку полетів їм услід, сподіваючись, що жодних важливих тестів не пропустив. Сказано було: «Увечері складаємо регенерацію». «До вечора, – думав Крокодил, – є час: сонце ще високо».

Сонце високо, колодязь далеко…

У лісі перламутровими бризками снували метелики. Жуки найніжніших відтінків, величезні, як волоські горіхи, хиталися на довгих травинках, пригинаючи їх до землі. Під кронами безгучно металися тіні – чи то птахи, чи то кажани, чи то ще яке-небудь диво місцевої фауни.

19
{"b":"541195","o":1}