ЛитМир - Электронная Библиотека

– За правилами, не заборонено допомагати товаришу між заліками, – просипів застуджений. – Ти пан сам собі чи не пан?

– Якщо пан – давай, накажи волокнам зростатись! – і Бінор-Дан підніс вістря свого тесака до голого Крокодилового живота. М'язи напружилися самі собою.

– Гладкий який, – сказав Бінор-Дан. – Жир важче відновити, але хто обіцяв, що буде легко?

І провів тесаком по животу Крокодила, який зовсім не був жирним, а за останні дні так і зовсім підтягнувся.

Крокодил засмикався, але вирватись не зміг. Ще кілька тесаків розітнули йому шкіру на плечах і грудях. З десяток лез маячило перед очима. Крокодил верескнув; хлопчаки холоднокровно розписували його, залишаючи неглибокі, довгі порізи:

– Затягуй!

– Тренуйся!

– Камор-Бал не отримав громадянства – зате ти впораєшся! Вигляд крові вкидав їх в ейфорію. Хтось різав по кілька разів, хтось лише погрожував, розмахуючи ножем. Зараз Крокодил зумів би чимало дізнатися про них – але йому було не до спостережень.

– А якщо вийняти око – відростиш назад?

– А якщо відрізати вухо?

Крокодил утратив самовладання й забувся, як тварина, намагаючись витряхнути себе з поганого сну. Тимор-Алк непорушно стояв в одвірку – чиєсь спітніле плече то ховало його від Крокодила, то відкривало знову. Минуло, здається, кілька хвилин – а насправді кілька секунд, – і ззовні крикнув птах. Тієї ж миті світильник метнувся в бік і загаснув. У темряві зашелестіли гамаки, і стало тихо. У тиші брудна Крокодилова лайка звучала особливо безпорадно.

Потім чиясь тінь на мить заступила вогники в лісі. Нечутно ступаючи, увійшла людина: її очі мутнувато світилися в темряві. Від цього видовища в Крокодила мурашки побігли поза скривавленою шкірою.

– Суки, сволота! – викрикнув він, зриваючись на вереск. Людина озирнулася. Піймала чиюсь руку, повислу з гамака.

– Як ми вправно вирівнюємо пульс, – тихенько сказав голос Айри. – Зараховано, безсумнівно зараховано…

Він зупинився над Крокодилом, розглядаючи його, але не кваплячись звільняти. Крокодил перестав вириватися; важко триматися гідно, коли сам собі видаєшся комашкою на предметному склі.

– Відв'яжіть його, – негучно сказав Айра і вийшов.

* * *

«Це вміння бути більшим, ніж ти є. Робити неможливе. Людина – сама собі пан, це перший крок. Людина панує над світом, це другий крок. Хто не пан сам собі – не запанує ні над чим».

«Підготовка до Проби зумовлює систему мотивацій. Людина знає, що долати страх і лінощі – почесно. Що бути воїном – необхідно».

«Якщо я паную над світом, – думав Крокодил, – то чому одружився зі Свєткою? Від самого початку, з пиятики на весіллі – та ні, ще коли вона сказала, що вагітна… Ні, ще раніше – з того самого моменту, як ми вперше прокинулися разом… Від того ранку, де лежала на пилявім паркеті смужка світла й горбився запилений кактус на підвіконні – було зрозуміло, що все це тимчасово. Ми тимчасові, наш зв'язок – данина скороминущій забаганці; ніхто не збирався жити довго й щасливо помирати в один день. Людина на Землі – поняття нестале, і сама Земля, схоже, закінчилась раніше, ніж ми могли гадати. Де тепер Свєтка? Де мій син?»

«Ніде, – виправив він себе. – Земля належить ящерам. Попереду кайнозой. Живімо сьогоднішнім днем…»

Він сидів на м'якенькій траві на березі чистісінької річки, серед нічних вогників, що світили тепло і яскраво, під небом, повним великих рухливих зірок. Він жував листя трав'янистої рослини, схожої на півмісяць, і жованою кашкою заклеював порізи. Висихаючи, кашка стягувала шкіру, ніби медичний клей; вона мала слабку анестезійну дію. Два найбільші порізи, на животі та плечі, ніяк не бажали закритися; Крокодил ворушив занімілими щелепами, випльовував ліки на долоню й шар за шаром викладав на пошкоджені частини – ніби цементуючи потріскане мурування. Ніби заклеюючи діряву покришку.

«Припустімо, я зараз прокинусь, і все буде, як раніше: робота, комп'ютер, колекція DVD на запиленому стелажі. День у день, і непогано, і часом майже щастя. І немає потреби долати страх і лінощі. Порочний той світ, де обиватель має бути воїном. Хочу спокійно зникнути разом із моєю планетою… якщо їй судилося пропасти.

Та за ті дні, що я тут живу, я встиг уже звикнути до думки, що прокидатися мені нема куди. Ось він, Раа, мій світ. Далеке узбережжя всипане чорними перлами, треба б з'їздити й подивитись.

А напівкровка який, га! Зелененький Тимор-Алк. Ось плата за добре ставлення. Заслужив, мабуть, похвалу від своїх, хоча знущатися з нього однаково не припинять…

Хлопчаки поквиталися за Камор-Бала. Ризикуючи, між іншим, і самим принагідно вилетіти з випробування. Знущатися зі зв'язаного – це як, гідне повноправного громадянина Раа? Ах, ні, пардон, ідеться про щиру допомогу відсталому товаришу…

Наївні. Чи мав Айра формальний привід вигнати особливо завзятих, того ж таки Бінор-Дана? Знайшов би, якби захотів. Та тепер, після Камор-Бала, він озирається на задні колеса. А ще ж і владна бабця в пальмовій спідничці погрожує йому службовим розглядом. І надокучливий мігрант плутається під ногами. Нелегко бути інструктором у цьому таборі, мимовільно станеш обережним…

Цікаво, а смертні випадки бувають під час Проби? І якщо так, то який відсоток? І хто несе за них відповідальність, ніхто? Сам загиблий? Чи все-таки інструктор?»

Крокодил ліг на спину. Ніч була свіжою, навіть прохолодною, але від води виходило тепло. «Хочу додому, – в нестямі подумав Крокодил. – До пилявої задушної квартири».

Чиясь тінь затулила світло зірок. Крокодил розплющив очі; Айра безгучно сів поряд. Від нього не пахло ні потом, ні сечею, ні кров'ю – взагалі нічим.

– У мене для тебе завдання, Андрію. Завтра, на ранковому шикуванні, відклич мене вбік і скажи три слова, три імені: Бінор-Дан, Полос-Над і Данін-Рам. Тихо, на вухо, але повернувшись обличчям до лави, щоби губи було видно.

– Навіщо? – Крокодил подивився на зірки.

– Затим, що ми домовилися. Ти мені допомагаєш – я залишаю тебе до кінця Проби.

– Гаразд, – Крокодил заплющив очі. – Дай мені відпочити, будь ласка.

* * *

– Сьогодні в нас за планом нічне бачення й локація в екстремальних умовах. Хто не певен у своїх силах – хай заявить одразу.

Мовчання. Хлопчаки світили на Айру невинними очима ентузіастів. Навіть зеленоволосий Тимор-Алк став схожим на решту, принаймні тримався й дивився, як усі. Тільки Крокодил, не прийнятий колективом, стояв осторонь і мав такий вигляд, ніби ним кілька разів розбивали вітрину.

– Усі певні своїх сил, чудово, – Айра нічому не дивувався. – Останнє питання: ніхто нічого не хоче мені сказати?

Його погляд нібито ненароком звернувся до Крокодила; за цим поглядом стурбовано простежили учасники нічної розправи. Зависла пауза; Крокодил дивився вгору, де в кронах мерехтіли метелики формату A4. Їхні крила зверху повторювали візерунок листя, а знизу мінились помаранчево-червоним, тому метелики здавалися дірами в просторі, що то відкривалися, то знову зникали.

– Отже, ніхто, – з якоюсь журбою констатував Айра, вдаючи, що не завважив полегшеного зітхання вишикуваних. – Хай так і буде… Біжімо.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

22
{"b":"541195","o":1}