ЛитМир - Электронная Библиотека

Халабуди з плетеними з пруття стінками були вкриті не пальмовим листям, як треба б, а матеріалом на кшталт дранки чи навіть черепиці. Жодної вулиці не видно. Не було ні міста, ні селища – кілька хиж, розкиданих у тропічному лісі. Навіщо я тут? Чому я тут?

Офіцер стояв поряд, мовчки дожидаючи, доки Крокодил справиться з черговим нападом сум'яття.

– У мене з собою нема нічого. Взагалі нічого. Ні зубної щітки, ні…

– У вас є стартовий пакет: у нього входить, крім посвідчення особи, одяг на перший випадок, взуття, білизна, предмети особистої гігієни… Що вам ще треба? У розумінні, якісь невраховані потреби?

– Не знаю, – Крокодил потер лоба. – їжа?

– Поки ви тут, вас годуватимуть на вимогу в будь-який час. Будівлю з віконцем бачите? Вам туди, з'єднати річні кільця на документі й на сенсорі, ввійти, вибрати, що вам до смаку. Воду краще носити з собою, у флязі. Новоприбулі часто потерпають від зневоднення. У нічну пору джерела води підсвічуються. До речі, у вашому домі теж є вода й коржики, якщо захочете попоїсти.

– Я можу кудись іти? їхати?

– Куди завгодно, – офіцер осміхнувся. – Тільки добре розраховуйте сили. Ви не адаптовані до наших умов, і ви зазнали серйозного потрясіння.

Він мав рацію.

– Я хотів би зустріти цю людину… свого одноплеменця в Раа…

Крокодил похлинувся. Майже хвилина минула, перш ніж він зрозумів, що «одноплеменець на Раа» – дослівний переклад слова «земляк» і значить те саме.

– Земляка, – повторив він, намагаючись сконцентруватися на смислі, а не на звучанні. – Переговорити з ним якнайшвидше.

– Сьогодні?

– Так.

Офіцер завагався:

– Поки ваш статус не визначено, за ваше життя та здоров'я відповідає наша служба. Та я не бачу прямої загрози, тому… Зараз я зв'яжуся з ним і спробую з'ясувати, чи готовий він прийняти вас сьогодні.

* * *

На єдину рейку, яка простягнулась через джунглі, знай сідали крилаті комахи на взір наших, земних, бабок. Усідалися в ряд, повернувши голови в одному напрямку, розгортали крила й так завмирали, схожі на мельхіорові іграшки.

– Це транспортна лінія, – сказав офіцер. – За нею ходить транспорт. Вагони, вагонетки…

– Я ж не з лісу приїхав, – пробурмотів Крокодил і негайно гучніше додав: – Тобто я хотів сказати, що в моєму світі теж є транспорт, і він теж ходить по колії.

– Чудово.

Здригнулася земля. Чіпляючи нижнім краєм траву, з глибини лісу випливла кабіна, на вигляд важезна й неповоротка, з затемненим склом. Крилаті комахи підпустили її дуже близько й змайнули в останній момент. «Коли-небудь не встигнуть», – подумав Крокодил.

– Щасливої дороги, – сказав офіцер. – Якщо заблукаєте, або заслабнете, або ще щось – покажіть ваш документ будь-якому повнолітньому. Вам допоможуть.

– А коли мені сходити?

– В якому розумінні?

Крокодил занервував:

– Я ж не знаю, куди іду!

– Просто залиште кабіну, коли відчиняться двері. Вас зустрінуть.

– Це довго?

– Що саме?

– Довго їхати?

– Залежить від того, чи вільна лінія.

Кабіна монорейки притишила рух, але не зупинилася зовсім. Піднялися дверцята, наче запрошували сідати на ходу. Крокодил востаннє подумав: чи не відмовитись від поїздки? Та відступати перед уже відчиненими дверима було б легкодухо, і Крокодил, скрегнувши зубами, незграбно заліз усередину.

Дверцята зачинились. Кабіна вмить пішла швидше, і по її даху захльоскало віття. Офіцер зник з очей, пронеслося повз і загубилося кілька тубільних халабуд, і потягнувся ліс, густий і просторий, наче бальна зала з колонами, яку видно крізь прозору завісу.

Крокодил оглянув вагончик ізсередини. Жодних сидінь не знайшлось; у кабіні, оббитій матеріалом, схожим на корок, – навіть на підлозі! – Крокодилові на подив, теж росла трава. Він сів, схрестивши ноги, і став дивитись у вікно.

У «стартовому пакеті» були шорти його розміру й світла сорочка без коміра, але Крокодил не став перевдягатись. На холошах його джинсів засохли плямки багна з мокрого тротуару. Земного тротуару, до дір затоптаної вулиці за два кроки від дому; Крокодилу здавалося важливим носити цей бруд на собі.

До речі, яка ж у них дивна санітарна система! Чому новоприбулим не влаштовують карантин, їх не дезінфікують, не стрижуть наголо?

Він нервово засміявся. Зняв із пояса флягу й відхлебнув кілька разів. Новоприбулі потерпають від зневоднення. Скільки тут прибульців? Скільки мігрантів прибуває на день? На годину? Відчуття таке, що планета майже пуста, поросла дикими джунглями, і єдина кабіна котить через зарості, все загрожуючи налетіти на волохатий стовбур. Як там казав напівпрозорий чиновник із Всесвітнього Бюро міграції? «Тиша, зелень, надзвичайно гуманне суспільство»?

Цієї самої миті кабіна виїхала з хащів на край обриву. Крокодил охнув і вчепився в траву: ліворуч і досі тяглася стіна квітчастих заростей, праворуч відкрились небо, синє з фіолетовим відтінком, далекий обрій і місто на видноколі: композиція з різних заввишки голок, спрямованих у небо. Перевернуті бурульки кольору згущеного молока, слонової кістки, паленого цукру; Крокодил бачив їх кілька секунд, потім кабіна знову різко збочила в ліс, і дальній обрій зник.

«Було б добре, якби мене везли туди, – подумав Крокодил з обачливою надією. – Ото там, певно, немало народу. Цікаво, що в них робиться на вулицях, що за транспорт, який порядок у будинках ізсередини». Уперше з моменту «вилучення» в Крокодила ворухнулося всередині щось подібне до цікавості – певна ознака того, що він починає отямлюватися від шоку. Цікавість – найголовніша людська властивість, дуже небезпечна. Дуже корисна. Індикатор норми.

Він став подумки зважувати відстань до міста і можливий маршрут, але кабіна, повернувши ще раз, шкрябнула дном камінь і зупинилась. За секунду відчинилися двері.

Крокодил насторожився. Йому сказано було «виходити, коли двері відчиняться», але ж не в порожній ліс виходити?! Він уявляв станцію, перон, щось таке, місто, хоча б селище…

Кабіна стояла, піднявши двері, наче руку в салюті. Крокодил визирнув назовні. Майже одразу йому перед очі кинувся маленький жовтошкірий чоловічок, по-товариськи поманив до себе:

– Ти, той, Андрій?

– Я, – прохрипів Крокодил і вийшов.

* * *

– Я рідну мову забув.

– А яка твоя рідна?

– Російська.

– Ну, зрозуміло, вони ставлять нову мову на ту основу, де стояла рідна. Ось у мене рідними були ханьська і бай, а ще десяток вивчених!

Землянина звали Вень. На своєму віку йому випадало називатися як завгодно, зокрема Йваном та Едом. Еміграція на Раа була не першою за життя; йому багато разів доводилося поривати з минулим і переїздити далеко. Він жив у Європі, в Америці, в Австралії, і взагалі, простіше перелічити земні континенти, де він не жив.

– Що сталося на Землі? – найперше спитав Крокодил.

– А що сталося?

– Чому ми емігрували?

– А чому люди емігрують? – Вень усміхнувся, очі перетворились на щілинки. – Шукають, де краще.

– Я не уявляю, що мало статися, щоб я емігрував із Землі.

– Невже? – Вень осміхнувся. – Думаю, показали тобі привабливі проспекти, фільми які-небудь, і ти захотів побачити Всесвіт.

– Навряд чи, – Крокодил відвів очі. Земляк здавався йому більшим чужинцем, аніж смуглолиций офіцер у міграційному офісі. – Ось ти – чому емігрував?

– Я? Мені, мабуть, сказали, що на Раа податки нижчі, за квартиру менше платити, а платня більша, – він блиснув жовтуватими зубами. – Я й поїхав.

– Скажи: що тепер на Землі? Зв'язок можливий?

– На Землі динозаври, – помовчавши, зізнався Вень.

– Що?!

– Ну, я, коли влаштувався, теж став вивідувати. Тут немало наших, взагалі. Тобто землян. І виявилося, що актуальний час на Раа відповідає нашому Юрському періоду. Ми емігрували в далеке минуле Раа… минуле відносно нашого часу. Усе відносне, як сам розумієш, – Вень доброзичливо кивнув. – Тут добре. На Лімбі, мабуть, теж непогано, але тут краще.

3
{"b":"541195","o":1}