ЛитМир - Электронная Библиотека

– На Лімбі – теж минуле? Чи майбутнє? – спитав Крокодил безнадійно.

– Там, де ти, завжди Тепер, – коли Вень сміявся, зморшки на його молодому обличчі глибшали.

– А було таке, щоби ти з самого початку збирався на Кристал, а потім тобі відмовили?

– Кристал? – Вень насупив брови. – Ні. Мені пропонували вибрати між Лімбом, Раа і цим… Олу, або Ору, я вже не пам'ятаю. Раа краще, звичайно ж. Ми з тобою розумні, добре вибрали.

– Я хочу повернутися на Землю.

У чашках парував щойно розлитий напій. Крокодил навіть не став питати, що це. Венєве житло було схоже на порослу мохом печеру; господар і гість сиділи, схрестивши ноги, на пружному моховому килимі, за камінним столиком без ніжок.

– Назад дороги нєма, – сказав Вень. – Ще мамут не зник, Христос не народився. Що ти там робитимеш?

– Та чому? – Крокодил стиснув пальці. – Я так зрозумів, що коли заплатить їм часом… Я б десяток років життя віддав.

– Чого вартий десяток років проти мільйонів, що нас відділяють від двадцять першого сторіччя? Або хоча б од дев'ятнадцятого?

Крокодил похлинувся напоєм.

– Два роки на сплату – пусте, дрібнощі, – авторитетно заявив Вень. – Найбільший зиск вони мають, коли переносять нас у минуле. Мені один яйцеголовий казав: «Це те саме, що скидати воду з греблі». Злити згори вниз, із майбутнього в минувшину – виходить енергія. А щоб запомпувати воду нагору, або нас із тобою закинути з минулого в майбутнє, – енергію треба витратити… Так от: ні в тебе, ні в мене нема таких ресурсів, щоби назад проситися.

Крокодил усе ніяк не міг відкашлятись.

– Так що розслабся, забудь і радій життю, – Вень кивнув маленькою головою. – Може, на Землі й справді якесь лихо сталось. Усі «наші», тобто ті, хто з Землі, – з дві тисячі десятого. Пізніше – нікого. Раніше – є. Це сімейні. Якщо родиною емігрувати, більше часу на сплату йде, від двох із половиною років до п'яти. П'ять років на сплату, ти уяви! І таки згоджувались люди…

– Скільки тут наших? Землян?

– В околиці дві-три сім'ї набереться, ну ще з півдесятка одинаків, влаштувалися непогано… Тобі, до речі, теж треба влаштуватись, – Вень, здається, зрадів, змінивши тему. – Найкраще – при громаді-державі. Тобто будеш державно залежний, от як я. А то ще є приватні опікуни: попитай наших, тобі порекомендують, кому тут можна продаватись.

– Що значить – продаватись?

– Значить, що твій опікун-хазяїн дістане за тебе ресурс від громади і для початку влаштує тобі навчання. Ти за спеціальністю хто?

– Перекладач. Технічний переклад, англійська й німецька. Можу художній. Можна синхрон.

– Пролітаєш, – констатував Вень. – Більшої марниці важко уявити.

– Я ще редактором можу.

– Е-е, тут редагувати нема чого, всі пишуть, що хочуть, усі читають, у загальному доступі все лежить, у мережі, без усяких редакторів… Доведеться вчитися чогось місцевого. А за навчання платять ресурсами, ну, грішми по-нашому. З нуля важко вилізти, треба, щоби хазяїн-опікун допоміг.

– Ти залежний?

– Так. Державний. Мій хазяїн – громада.

– Поясни мені. Що це значить? Тобою хтось керує, ти комусь належиш?

– Таж ні! Це не рабство! – переконано сказав Вень. – Навпаки: ти матимеш набагато більше волі, ніж там, у себе! Удома, надійсь, гнув спину, а тут працюєш потрошку, а решту часу – робиш вочевидь що хочеш. Зате якщо захворів – тебе точно вилікують, і без житла не лишишся, і без їжі – ніколи.

– Ти ким працюєш?

– Насіння перебираю. Скінчив навчальний курс за сумісництвом із сортувальними пристроями. Уже не знаю, скільки я там заробляю, мені в обмін, здається, навіть більше йде! Дім, розваги, подорожі. Торік був на тому боці материка, там, у горах, сніг, а узбережжя завалене чорними перлами… От лепсько, чи не так? – І Вень замовк, дивлячись поверх голови гостя, видно, згадуючи прекрасні хвилини життя.

– Ти любиш перебирати насіння? – спитав Крокодил.

– Та що його там перебирати? Підмикаєшся до пристрою, отримуєш додаткову опцію в мізки – бачити пошкоджені зародки – і просто клацаєш перемикачем, зелене до зеленого, червоне до червоного… А ти свої переклади технічні дуже любив?

Крокодил замислився.

– Ота їхня Проба, – промовив нарешті. – Проба на громадянство. Ти брався її пройти?

Вень перестав усміхатись. Подивився з дрібкою співчуття:

– Я знаю тих, хто намагався.

– І що?

– Та що? Відвозять тебе на острів із товариством місцевих підлітків. І там – дикунський такий табір. Як бувало в давніх племенах: табір молодих вовків, юних орлів абощо. І ти там, із тими місцевими шмаркачами, повинен здавати купу тестів і доводити, що ти не верблюд.

– Я в армії служив, – подумавши, сказав Крокодил. – З підлітками мені змагатися не страшно. Це все?

– Ні. У них, якщо ти завважив, цивілізація з природно-біологічним спрямуванням. Вони можуть дещо, чого ми ніколи не зможемо. Наприклад, пальцями зчитувати інформацію з деревинок…

– І в дикунському таборі їх цього вчать?

– Шаманство, – Вень зітхнув. – їх змалечку всякого такого навчають, не знаю-таки як. І землян, котрих дітьми вивезено. Теоретично й ми з тобою можемо, та практично…

– А в чім різниця, – не вгавав Крокодил, – між повними громадянами й залежними?

– Я ж кажу: залежний живе ніби при багатому таткові, спокійно, без надсади. А повноправний – крутиться, як хоче. З голоду, звичайно, ніхто не помирає, їжі тут повно, ночувати можна в громадських будинках… Та нащо ж воно, морочитись із цією Пробою, щоб потім вештатися без ресурсів?

Крокодил намагався скласти з добутих відомостей хоч трохи логічну картину. Відчувши його розгубленість, Вень збадьорився:

– А ще залежний раз на рік отримує тривалу відпустку. А якщо він ожениться на залежній – йому дають додатковий ресурс. А ще…

– Ні. За яким принципом вони ділять? Як вони визначають, хто з підлітків пройшов Пробу, а хто – не придатний? Хто вільний, а хто залежний?

– Традиція така, – Вень почав дратуватись. – Шанують, розумієш, традиції пращурів. Ініціація й таке інше. А тобі нащо за це братися, ти ж здоровенний чолов'яга вже?!

– Не знаю, – сказав Крокодил.

* * *

Запах нічного лісу був складний, наче букет дорогих парфумів. Сотні джерел мінилися зеленкуватим світлом, вода здавалася розплавленим склом. Крокодил наповнив флягу, видану йому в складі «стартового пакета», і майже одразу ж спорожнив: вода була смачна, а пити хотілося безперестанку.

– Андрій?

Офіцер, що приймав його вранці, мав на ногах в світлі сандалі. Ремінці на кісточках пускали рівне сяйво, а підошви променилися, наче прожектори, і ліс осявало щоразу, коли офіцер відривав ногу від землі. Андрій подивився на свої кросівки, і йому стало ніяково.

– Ви повернулись? Як минула поїздка?

– Пречудово.

– Маю координати ще кількох мігрантів із Землі. Захочете з ними зв'язатися?

– Звичайно! – схопився був Крокодил, та зм'якнув: – Тільки не зараз…

– Не зараз, – погодився офіцер. – Ходімте, я проведу вас до вашої оселі.

– Як час можна перетворити на енергію? – спитав Крокодил. Офіцер не здивувався.

– Ви хочете знати деталі чи вас дивує принцип?

Вони прямували через ліс, що то яснів, то темнів за кожним офіцеровим кроком.

– Не має значення, – зізнався Крокодил. – Як ви вважаєте: ваш дім існуватиме вічно?

– Ніщо не існує вічно, – м'яко сказав офіцер. – Он та будівля, попереду, наліво – ваше тимчасове житло. Усередині легка їжа й напої, речі, постіль і засоби гігієни. Оселя дасть вам утіху й подарує спокій, а потім зникне, як усе на світі; ми радо допомагаємо в облаштуванні й адаптації. До того, як вам слід буде прийняти остаточне рішення, лишилося п'ять діб.

– А якщо я не встигну вирішити?

– Тоді вирішить міграційна служба з огляду на ваші інтереси.

– А якщо для прийняття рішення мені знадобиться більше часу?

– Час – ресурс, – офіцер мав терпець, мов те ковадло. – Немає змоги витрачати його безконтрольно.

4
{"b":"541195","o":1}