ЛитМир - Электронная Библиотека
ЛитМир: бестселлеры месяца
Правила кухни: библия общепита. Идеальная модель ресторанного бизнеса. Книга 1: Теория
42 истории для менеджера, или Сказки на ночь от Генри Минцберга
Красавец для чудовища
Спаси меня
1Q84. Тысяча Невестьсот Восемьдесят Четыре. Книга 1. Апрель–июнь
#ИМХОМ: по моему скромному мнению. Мужчины
Богатство. Психологические рисуночные тесты
Азбука послушания. Почему наказания не помогают и как говорить с ребенком на его языке
45 татуировок менеджера. Правила российского руководителя

А проте вся планета була оснащена інформаційною й транспортною мережею. Промисловість, винесена на орбіту, без упину постачала людям світло, синтезоване м'ясо й складні пристрої на основі біотехнологій. На найближчих планетах системи Раа, малопридатних для життя, були тимчасові осади. Рекламні матеріали Всесвітнього Бюро обіцяли мігрантам рай на чистій, зеленій, спокійній і цілковито безпечній планеті. Наприкінці дрібно було дописано про поділ жителів на повноправних і залежних громадян.

Крокодил зажадав відомостей про людність і звичаї. Усі повноправні громадяни Раа були членами громади-держави. Ніде не сказано про поділ на раси чи стани; побутувало поняття «індекс соціальної відповідальності». Індекс надавався громадянину одразу після успішно складеної Проби, і потім із ним треба було щось робити, але що саме, Крокодил не зрозумів.

Йому було важко зосередитися. Круглий крижаний термінал дратував, а надмір незнайомих термінів знижував самооцінку. Намагаючись дізнатися все про Раа, він сам собі нагадував сліпого мудреця, який навпомацки вивчає двох слонів, поки вони злягаються.

Надто все тут гладенько, надто благосно. Злочинність? Система судочинства? Прихована від очей диктатура? Що-небудь таке?

Так, поняття «злочин» було, але не «порушення закону», а «шкода, заподіяна громаді Раа». Окремо – «тяжка шкода». Стандартне «заподіяння» каралося різким зниженням індексу відповідальності. «Тяжке заподіяння» – вигнанням. Цікаво, куди? У відкритий Космос? На безлюдні планети?

До залежних громадян, проте, таких заходів ніколи не вживалося. Залежний не міг бути злочинцем; за нього вповні відповідав хазяїн-опікун, причому більша частина залежних громадян перебувала під опікою громади-держави.

Релігія? Світ Раа створено волею Творця за Його задумом, це було всім зрозуміло, і ніхто не брав те під сумнів. Жодних особливих ритуалів, храмів, де можна вшановувати Творця, не було передбачено: ніби Він, зробивши за чином Своїм, пішов, байдужий до творіння, та й по всьому. Мистецтво? Виключно на рівні самодіяльності: всі, хто хоче, могли писати й викладати в мережу свої книги, танцювати й співати, запрошувати друзів на концерти. Ні письменників, відомих понад сто років, ні видатних малярів. Схоже, на Раа живуть за принципом «Сам собі Леонардо»…

Крокодил зрозумів, що дрімає, торкаючись щокою крижаного екрана. Монітор аж ніяк не був холодним, біля самого носа лякливо стрибали букви: «Андрій Строганов? Андрій Строганов?»

– Андрій Строганов?

Отой мовчазний офіцер стояв у двернім отворі, відвівши вбік циновку.

– У вас запланована ще одна зустріч із співвітчизниками. Зустріч підтверджено. Ви готові рушати?

* * *

– Ми поїхали в дві тисячі шостому, – сказала жінка.

Вона вживала слово «поїхали», хоча знову йшлося про те саме «вилучення». Бита життям жінка з Ужгорода, сорока двох років, якось опинилася в Бюро Всесвітньої імміграційної служби разом із п'ятнадцятирічним сином. Тепер синові сімнадцять. Чоловіка нема і, власне, не було: вони розійшлися одразу після народження дитини.

– Я давно хотіла кудись поїхати, – зізналася вона Крокодилу. – Тільки не знала куди. І грошей не було. Квартири не було, жили в найманих весь час… Іноді кутки винаймали… Знаєш, коли я опинилася в цьому їхньому офісі, я просто в скоки пішла, їй-богу. І Боркові теж тут одразу сподобалось.

Вона всміхнулася – й одразу змолоділа років на десять:

– Тут нічого не треба боятися. Майже немає хвороб, а захворієш – вилікують, чи рак, чи щось інше. Під машину потрапити не можна: усе розумне, все на автоматах. Ні воєн, ані бандитів, ані катастроф. Дуже добре.

– Давно живете?

– Півтора року. А здається, ніби все життя.

Крокодил швидко порахував подумки, знайшов невідповідність у датах і враз пригадав слова Веня: «із сімейних більше беруть за візу». «Так, це парадокс. Але тільки в межах локального часу й локального простору…»

– За домом не сумуєте? – спитав, щоб перервати надто тривалу мовчанку.

– А за чим, власне, сумувати? – Вона знизала плечима. – За чим сумувати – за життям паскудним, коли гаруєш на трьох роботах і кінці з кінцями насилу зводиш? Борка в школі весь час дражнили… Він заїкався, розумієш, і характер такий… тихий. А тут, із їхньою мовою, перестав заїкатись.

– Йому сімнадцять? Він складатиме тест на повне громадянство чи вже склав?

Крокодил одразу зрозумів, що спитав не те. Жінка, що досі привітно всміхалася, змінилась на обличчі:

– А нащо? Нащо ці тести? Нам не треба. Коли приїхали, мене запросили при місцевому приписатися, чи що. Я задоволена, й Борко буде при ньому. Ми вже подали заявку. Боркові дадуть ресурс на освіту, він піде на курси, скінчить – одержить роботу. Навіщо йому якийсь тест?

Крокодил хотів змовчати, але не втримався:

– Він же матиме статус залежного!

– То й що?! – спитала вона вже неприязно. – Це тобі не Земля! Це на Землі ти від усіх вільний, хочеш – подихай із голоду. А тут пропасти не дадуть!

– Я нічого такого не мав на увазі, – пробурмотів Крокодил. – Я просто спитав.

Жінка обвела його скептичним поглядом:

– Ти б перевдягнувся. Я вже й забула, які вони, ці штани, на вигляд, джинси тобто. Бруд на них збирається, рвуться, сохнуть довго… Надягни місцеве, одразу іншою людиною себе відчуєш.

– Добре, – сказав Крокодил.

Питати в жінки, вилученої в дві тисячі шостому, що станеться на Землі в дві тисячі дванадцятому році, він не став.

– Боркові б іще дівчину наглянути, з наших, із мігрантів, – сказала вона м'якше, ніби застидавшись, що так спалахнула. – Шкода, мало нас. Може, ще прибуде хто? Ти не знаєш?

– Може, й прибуде, – сказав Крокодил.

І раптом відчув надію. Може, ті, хто прибуде пізніше, справді щось знають?

* * *

Решту дня він провів, катаючись на монорейці.

Подібна до карети з гарбуза, кругла, із величезними вікнами, кабіна котила через ліс, пливла над урвищем і знову повертала в зарості. З'являлося й зникало вдалині місто, схоже на скупчення спрямованих у небо голок. Кабіна ходила по колу, знаючи, що пасажир один і їхати йому нема куди.

Крокодил дивився у вікно і згадував заяложені рими. Наприклад, «любов» і «кров». Слова не римувались. Уперше усвідомивши це, він відчув дикий жах.

Палка-галка. Свічка-пічка. Ані найменшої співзвучності, а Крокодилу таки досі здавалося, що він думає рідною мовою. Ні, головою він розумів, що мову замінено, але жахнувся оце тільки тепер: на місці рідного, на старому підґрунті, без дозволу вгніздилося наріччя Раа, що про нього нічого не відомо, хіба тільки те, що фонетично воно схоже на російську.

А російською не говорить ніхто в цілому всесвіті. Якщо ж почнуть говорити, то через сотні мільйонів років. Якщо ніхто не наступить на метелика і Всесвітнє Бюро міграції не спроможеться на новий парадокс…

Уперше за всі ці дні він усвідомив свою втрату – втрату мови. І був ладен несамовито кричати, але тут кабіна пригальмувала і до неї ввійшли четверо місцевих: троє чоловіків і жінка, усі в коротких широких штанах і дуже легких, майже прозорих сорочках. Жінка мала в цьому вбранні особливо ефектний вигляд; усі четверо кивком привітали Крокодила, сіли навпроти й півголосом далі вели давно почату розмову: троє переконували четвертого, великого й огрядного чолов'ягу, що «дельта те за жодних умов не буде більше ста, а якщо буде, то всю систему треба будувати інакше».

У їх присутності він не міг ні клясти, ні плакати. Він сидів згорбившись і нишком розглядав груди незнайомої жінки, засмаглі, ледве прикриті тонкою тканиною. Жінка не здавалася такою вже молодою чи особливо вродливою, але груди вона мала чудові, а у вухах, як сережки, погойдувалися дві жовті квітки, і Крокодил не міг зрозуміти, золоті вони чи живі.

Мільйони років до його народження, а він витріщається на бабу. Усе добре, усе просто-таки чудово, але її супутники вже почали коситися. А чи не завважать за домагання?

7
{"b":"541195","o":1}