ЛитМир - Электронная Библиотека

– Як же я відішлю? – Ірина стримувала сльози й говорила пошепки, боячись, що Віка на кухні почує голос або схлип. – Якщо я відішлю – вона ж одразу все зрозуміє. Викличе санітарів. І тоді твій самогубець точно повіситься, тому що з гамівної сорочки навіть ти мене не визволиш!

– Відьмо, – сказав демон із дзеркала, – коли тобі треба, ти вирізняєшся розумом і кмітливістю. Придумай, як відіслати Віку, щоб вона нічого не запідозрила! Це тобі треба, а не мені.

– Тобі це теж треба, – пробелькотіла Ірина. – І подумай, кому треба дужче.

Демон дивився на неї з глибин задзеркалля, і погляд його потроху наливався такою люттю, від якої в Ірині заболів живіт.

– Добре, – сказала вона швидко. – Я придумаю.

* * *

На столі обіцяли свято коробка цукерок та маленька пляшка «Хеннессі». Під вікном репетувала сигналізація на чужій машині і про щось радилися клієнти нотаріуса, чий офіс був на поверх нижче. Ірина зі смутком подумала, що там клієнтів тепер більше, а ще недавно все було навпаки…

Демон вийшов із ванної, причому зачинені двері не відчинялися. Зупинився за спиною у Віки. Ірина облизнула губи.

– Ти чого така рум'яна? – Вічина пильність не слабшала.

– Бліда – погано, рум'яна – погано, – пробурмотіла Ірина. – Таблетку я проковтнула, мені лікар про всяк випадок із собою дав. Для профілактики.

– І що?

– І відчуваю, що розвезе мене зараз од цієї таблетки, – сказала Ірина з огидою. – Не буду я їх більше пити, в мене від них голова пухне… Вік, відкладімо свято на кілька днів?

– Тобі погано? – Віка насупилася.

– Я втомилася, – зізналась Ірина.

І, не стримавшись, подивилася на демона; той задоволено кивнув.

– Куди ти дивишся? – зразу відреагувала Віка.

– Нікуди. А що?

– Ти так глянула, наче в мене за спиною хтось стоїть!

– Віко, хто з нас божевільний – я чи ти?

Віка обернулася, вивчила порожній простір перед кухонними дверима.

– Ніхто, – пробурмотіла не надто впевнено. – То відвезти тебе додому?

– Накажи їй вимітатися, – сказав демон.

– А в тебе на сьогодні є якісь плани? – лагідно поцікавилася Ірина.

– Та, – Віка завагалась, – які там плани. Нема…

– А мала твоя після школи на курсах? – закинула Ірина пробний гачок.

– Ні, у неї по вівторках нема курсів. Прямо зі школи додому…

– Погуляти захоче?

– Яке там! У неї стільки уроків…

Віка замовкла, різко перемкнувшись. І раптом зізналася:

– Вона так учиться, просто відмінниця! Так старається! Усі кажуть здібна, працьовита. Треба тільки платити – там репетиторові, тут на курси…

– Не переживай, гроші будуть, – упевнено пообіцяла Ірина.

Віка раптом усміхнулася тепліше, ніж звичайно:

– Та ясно… Я поки жива – зароблю…

Ірина, що звикла читати по обличчях, побачила в її очах дочку Дашу, гостю з майбутнього, котра з відзнакою закінчила університет, вступила до аспірантури й одночасно одержала роботу в солідній фірмі. І все це, якщо помріяти, всього через кілька років…

– Час іде, – демонові плювати було на Вічині материнські амбіції. – Кожна секунда на вагу золота. Жени її!

– Тоді йди, – бадьоро сказала Ірина, забувши, що після таблетки їй годилося б бути млявою й сонною. – Допоможи їй, ну, вечерю приготуй, нагодуй дитину.

– А як же ти?

– А мені ще пристріт насилати, – згадала Ірина.

Віка потемніла на виду. Підібгала губи; виклала на стіл загорнуті в папірець гроші:

– Цей мужик десять тисяч залишив!

– І воно того варте, – Іринин голос посуворішав. – І… ось. На, ти заробила. Потім зведемо рахунки.

Одержавши на руки пристойну суму, Віка остаточно забула про свою підозріливість. Можливо, наказові нотки в Ірининому голосі переконали її, що з відьмою все гаразд, а може, гроші перемкнули в голові крихітний важілець; хай там як, а Віка мовчки сховала коньяк, запхнула в пакет цукерки, пройшла повз непорушного демона і, вже стоячи з сумкою у дверях, озирнулася через плече:

– Іринко, ти б той пристріт… Усе-таки не треба, га?

– Але ж він заплатив. Нам же гроші потрібні, – Ірина не втрималася, щоб не підколоти.

Віка зітхнула:

– Ну… може, якось… не назавжди, не дуже сильно… Так можна?

«Учора вона забирала мене з шизарні, – подумала Ірина. – А сьогодні вірить у моє чаклунство, як вірять коханцеві, котрий сто разів зраджував».

– Тебе попідганяти? – крізь зуби поцікавився демон.

– Добре, – квапливо сказала Ірина Віці. – Не назавжди. Я ж не звір.

Віка кивнула, відчинила двері – і лишилася так стояти, однієї ногою на порозі:

– Ти зателефонуй у разі чого. Я приїду, допоможу тобі.

– Ага.

– Якщо стане погано – викликай «швидку».

– Ага.

– І напоготові тримай свої документи з клініки: виписку, висновок, список препаратів…

– Жени її! – страшно гаркнув демон. – Або гірше буде!

– Згадуються мені вірші улюбленого поета Єсеніна, – сказала Ірина, звівши очі до стелі. – Відшуміла діброва, облетіла, не реви, як корова, бо не буде діла. Бувай, Віко, до завтра.

І, перш ніж Віка встигла ще щось сказати, зачинила двері.

* * *

Дивлячись у двір крізь щілину в портьєрах, вона переконалася, що Віка справді пішла. У кімнаті із черепом панувала напівтемрява, на душі була дивна порожнеча: найстрашніше сталося, демон повернувся, а чи прийшов він з тартару чи виявився, як симптом хвороби, особливої ролі не грає. Хоч так, хоч сяк попереду пекло.

– Я тебе слухаю, – вона сіла за стіл. Вітер із відчиненої кватирки грався краєм портьєри.

– Фотографія, – нагадав демон.

Ірина взяла зі скатерки роздруковане на принтері фото: застілля, пляшка мартіні, білявий худорлявий чоловічок, зубата дівчина всміхається, красива стервоза в окулярах поклала руку їй на плече.

Багатозначний жест.

– Ну і?

– Хтось із них повіситься о четвертій тринадцять.

– Як це – хтось із них?

– Хтось із цих, на фотографії, – голос демона пролунав утомлено. – Я не знаю хто. Тільки знаю, що повіситься на смугастій краватці, чорно-синій, із Міккі Маусом.

– Краватка з Міккі Маусом?!

– Що, ніколи таких не бачила?

Ірина придивилася до фото. Чоловічок був у сорочці з розстібнутим коміром, зубата – у светрі, блондинка – у блузці. Ніяких краваток.

– І що ти від мене хочеш?

– Щоб ти довідалася, хто це й чому хоче накласти на себе руки. І зупинила. Як це було з Катею.

– Спасибі за щиру вдячність, я дуже зворушена.

– Тобі нема за що дякувати, – процідив демон. – Ти боролася за свою шкуру, і тобі вдалося вижити. Один раз.

Ірині здалося, що в кімнаті холодно, дуже холодно, що крижаний вітер несе з кватирки колюче арктичне повітря.

– Якщо до четвертої ранку ти не розв'яжеш проблеми самовбивці… – голос демона звучав, як із пекла.

– І Міккі Мауса…

– Так. Якщо ти не розв'яжеш цієї проблеми – повісишся, на тому, що під руку потрапить. На телефонному шнурі, на мотузці для білизни.

– Тоді я краще піду до шизарні, – твердо сказала Ірина.

– Спершу зробиш, що я сказав, а потім підеш до шизарні. З почуттям виконаного обов'язку.

– Ага, – Ірина розтягла губи. – Дохідливо…

Не змінюючи виразу обличчя, не гублячи усмішки, вона зірвалася з місця й кинулася до вікна:

– Ряту…

Розрахунок був на те, щоб наполовину вивалитися з вікна, потрапити на очі перехожим, привернути увагу матусь, що гуляють у дворі з візочками, та клієнтів нотаріуса. Розрахунок не виправдався: на третьому кроці в Ірини підкосилися ноги, а в горло наче хтось із силою ввігнав невидимий кляп. Ірина гепнулась, старий паркет опинився просто перед носом; демон підійшов і присів поруч навпочіпки.

– Життя – чудова штука, Ірино, – в його голосі почулися дивні, ностальгійні й водночас страшні нотки, аж дрож пройняв. – Чи не так?

Він поворушив пальцями, як це роблять ляльководи, керуючи маріонеткою на хрестовині; Ірина засмикалася на підлозі, здіймаючи й опускаючи руки та ноги.

15
{"b":"541206","o":1}