ЛитМир - Электронная Библиотека

– Життя чудове, – демон різко встав, і Ірина встала услід за ним, цілковито втративши контроль над тілом. – І так добре дивитися на світ розплющеними очима, – скорчена Іринина рука потяглася до ножиць, забутих на столі. – Ах, які яскраві барви, як світить сонечко…

Корячись чужій волі, Ірина схопила ножиці, повернула лезами до себе й піднесла до обличчя. Від жаху до неї повернувся дар мови.

– Олегу, – пробурмотіла вона благально, – не треба. Я все зроблю.

– Двоє очей – розкіш…

– Олегу! – заверещала Ірина. – Олежику, я все зроблю! Я клянусь!

Ножиці завмерли за кілька міліметрів од вибалушених від жаху очей. Потім рука її впала батогом, ножиці випали, і Ірина, знову здобувши владу над собою, насилу встояла на ногах.

– Візьми фотографію, – скомандував демон.

Ірина схопила фото тремтячою рукою. Білобровий хирляк, зубата брюнетка, блондинка в окулярах.

– Невже тобі їх не шкода? Невже не цікаво, чому людина, у якої є все, раптом вирішує… поквитатися з життям?

– Дуже цікаво, – пробелькотіла Ірина.

– Брешеш.

– Мені їх дуже шкода. Надзвичайно. Я все зроблю, щоб нічого не сталося…

– Лицеміриш, – гірко визнав демон.

На кухні задзвонив відьмин мобільний. Ірина не поворухнулася, так і сиділа з фотографією в руках; телефон дзвонив і дзвонив.

– Відповідай, – сказав демон. – Це може бути важливо. Ірина послухалась, як автомат. У кухні було відчинене вікно;

Ірина з тугою глянула у двір – там зараз було стільки народу, що жінці, яка раптово випала б із вікна другого поверху, не дозволили б заподіяти собі шкоду. Викликали б «Швидку», і ага: рецидив, палата, довгі рукава…

Номер на дисплеї висвітився туманно знайомий, але не Вічин.

– Алло, – сказала Ірина дерев'яним голосом.

– Ірина? – заговорила дівчина на тому кінці дроту, і відьма моментально впізнала голос.

– Катя, – пробурмотіла вона, від подиву трохи збадьорившись.

– Так, це я… Я так і не сказала «дякую». Я хочу подякувати… Ви врятували мені життя.

– Та ні, – Ірина захекалася. – Я просто…

– І… навіть більше, – Катин голос затремтів. – Якби не ви, я б зробила величезну дурість… і підлість. Ви мене врятували. Просто знайте це, от і все.

– Е-е, – сказала Ірина.

– Я вас ніколи не забуду.

І Катя від'єдналася. Відьма обережно поклала апарат на край стола.

– Бачиш, відьмо, – сказав демон. – На твоєму рахунку добра справа. Тобі зарахується.

Ірина помовчала. Подивилась на свої долоні – вони досі тряслися. Звела очі; демон стояв за три кроки, як і раніше схрестивши руки на грудях.

– Олегу, – сказала відьма, – хто тобі… – вона подивилась на телефон, – Катя?

– Ніхто.

– Тоді чому ти її врятував?

– Це ти її врятувала.

– Добре, – Ірина помовчала. – Я спитаю по-іншому… Як ти дізнався, що Катя стрибне з даху, якщо вона сама про це не знала?

– А оце, – демон дивився їй у вічі, – не твоя справа.

Ірина проковтнула клубок:

– Добре. Я питаю, бо, якби ти точно міг сказати, хто на цій фотографії, ну… має проблеми, нам було б простіше, е-е-е…

– Просто не буде, відьмо, – сказав демон. – Не сподівайся.

* * *

Отже, три різні людини. Ні імен, ні прізвищ, жодних підказок. На годиннику – чверть на першу; до останнього подиху самогубці залишилося шістнадцять годин і дві хвилини.

– Де це має статися?

– Не знаю.

– Хоч щось ти знаєш конкретно?

– Фотографія. Краватка з Міккі Маусом. Хтось із них. Усе.

Ірина пройшлася по кухні, розминаючи пальці, наче фокусник перед виступом. Відкрила Вічину телефонну базу. Насупилась. Узялася за телефон:

– Віка? Цей мужик, що останнім приходив, записувався по телефону?

– Ні, – відгукнулася в слухавці Віка. Чутно було, як шумить мотор і грає в маршрутці «Радіо Шансон». – Записався на сайті. Можеш подивитись… А навіщо?

– Для діла, – відрізала Ірина. – Ну все, вибач.

– Допомогти тобі?

– Сама впораюся.

Демон нависав над нею, заважаючи зосередитись. Ірина зайшла на свій сайт, ввела пароль, переглянула записи. Останній відвідувач зареєструвався на форумі під невимовним ніком і залишив для зв'язку електронну адресу, схоже, одноразову – ім'я скриньки звучало дико, безглуздий набір букв і цифр.

– Фігня, а не адреса, – буркнула Ірина.

– Якщо я хочу записатися на прийом до відьми, але не хочу виставляти свої координати, – мудро почав демон, – я створюю нову скриньку, спеціально для цього випадку…

– Або пишу, що в голову стукне.

– Ні. Я ж не малолітній мережевий троль, я справді збираюся піти на прийом до цієї відьми. Отже, я зацікавлений у тому, щоб одержати інформацію… Просто напиши йому! Зараз!

Ірина, як загіпнотизована, набила в поле теми: «Новини від відьми Ірини». Потім, майже не замислюючись над змістом, однак шукаючи на клавіатурі кожну букву, настукала повідомлення: «На твоїй фотці – прокляття. Зателефонуй мені».

Вона залишила в тілі листа номер свого мобільного й надіслала повідомлення – можливо, в нікуди.

– Якщо лист повернеться – значить, скриньки нема, – сказав демон, ніби відповідаючи на її думки.

– І що тоді робити?

Демон мовчав.

– Ти знав, що в базі немає його телефону? – раптом запитала Ірина.

Демон мовчав.

– Чому ти мені не сказав? Чому сам його не вистежив? Чому не запам'ятав номер його машини? Він же єдина ниточка! Чому ти…

– Через те, що я вселився в тебе! – гаркнув демон. – Я знаю те, що знаєш ти, дивлюся твоїми очима і слухаю твоїми вухами! Якби я міг сам щось довідатися – не став би бруднитися!

– Використовувати мене – значить бруднитись? – тихо уточнила відьма.

– Саме так, – демон пройшовся по кухні.

Ірина опустила очі. Поки демон лякав її, мучив, знущався – можна було прикидатися покірною і шукати шляху до порятунку. Але тепер демон не приховував огиди; вона раптом відчула себе глибоко й несправедливо скривдженою. «Я помщуся, – подумала вона, щоб подолати лють. – Я знайду, як помститися. Він ще не знає, з ким завівся».

Зціпивши зуби, вона перевірила пошту, раз і вдруге. Лист не повернувся.

– Принаймні скринька існує, – сказав демон.

«Але відповіді нема, – подумала Ірина. – Може, він створив собі електронну адресу на один раз та й забув про неї?»

– Я помилився, – визнав демон, помовчавши. – Я пам'ятав, що з Катею минулося легко… Ми її знайшли просто.

«Нічого собі "просто"», – подумала Ірина, але нічого не сказала.

Фото застілля лежало на клавіатурі. Крім пляшки мартіні, того дня гостям запропонували бутерброди з ікрою, нарізку сирів, салат зі свіжими овочами, заливну рибу…

– Що вони святкують? – запитав демон.

Ірина знизала плечима:

– Не Новий рік – це точно, на Новий рік люди вдягаються інакше. Чийсь день народження? Восьме березня? Може бути що завгодно, тільки…

Вона замовкла, вдивляючись у знімок. Те, що її зацікавило, ледь потрапило в кадр – самим краєчком.

– Це Великдень, – сказала вона впевнено. – Ось паска на столі. І отут шматочок паски, за пляшкою. Цього року Великдень припав на четверте квітня.

– А що, як це торішній знімок?

– Яке це взагалі має значення?

Демон не відповів. Ірина знову перевірила пошту – лист не повернувся, але й відповіді не було.

– Глухий кут, – сказала вона крізь зуби.

– Не глухий кут, – демон зупинився в неї за спиною. – Хто ці люди? Що ти про них знаєш?

– Цей білявий – бабій, – знехотя почала Ірина. – На вигляд – здохлика, грибок кривоногий, де воно й береться. Років йому близько тридцяти, за професією – офісний щур…

Почавши говорити, вона не могла зупинитися. Демон знову описав коло по кухні й сів перед відьмою. Його лице з уважного стало недовірливим, потім здивованим.

– Самотній, обручки на пальці немає… звісно, – Ірина, мружачись, дивилася на фото. – Найімовірніше, ви наймає квартиру. Однокімнатну. П'є… середньо. Незадоволений життям. Розраховує на цю чорненьку дівицю, яка сидить поруч, але, судячи з пози дівиці, йому нічого не обломиться. Мабуть, з цим усе… Тепер дівчина. Трішки за двадцять. Незаміжня. Дурненька. Але добра. От іще: вона постувала принаймні два тижні перед Великоднем, постувала ретельно. Тому дуже пишається собою… Не студентка. Освіта середня. У цій компанії постійного бойфренда не має… Найімовірніше, в пошуку. Але білявий її не влаштовує.

16
{"b":"541206","o":1}