ЛитМир - Электронная Библиотека

Їй не заплатили за статтю про дитячу заїкуватість і, напевно, вже не заплатять. Рядки, крихти, крихти, рядки; вона так розраховувала на замовлення від Міли. Мілі потрібний був для її «глянцю» предметний нарис про сучасних відьом, і Катині спроби підсунути інших героїв виявилися марними. Здавалося б: зайди в Інтернет, пошукай півгодини й на основі живого матеріалу придумай інтерв'ю з відьмою. Ба ні, Катине сумління здолало здоровий глузд.

Крім відьми Ірини, Катя записалася ще й до цілительки Євпраксії та знахарки Віолетти, але після того, що сталося під час першого ж візиту, йти на прийом до наступних двох уже не було сили. Крім того, відьми виявилися страшенно дорогими – у Каті не було грошей ні на приворот, ні на зняття вінця безшлюбності.

Вона блідо всміхнулася, дивлячись, як радіє життю Джина. Хтось же серйозно в таке вірить!

Відьма Ірина виявилася неприємно, нелюдськи проникливою. Катерині було наплювати на всяку містику, але на згадку про пронизливий погляд цієї жінки їй щоразу ставало зле. І, що найгірше – Катя примудрилася залишити там фотографію. Збереглися, звісно, скани, електронний варіант, усе можна видрукувати заново – але сама думка, що їхнє з Максом щасливе фото підбере й викине хтось байдужий або недоброзичливий, була огидна Каті.

Стаття про відьом, здається, накрилась – і дуже шкода; Катя машинально привіталася з сусідкою, хазяйкою Ямахи. Міцніше стиснула телефон; якщо Макс перетелефонує, як вона багато разів просила – це буде зараз. Упродовж кількох хвилин.

Плювала вона на жіночу гордість. Люди не можуть розійтися, не поговоривши. Якщо треба буде Макса просити – Катя його проситиме; лише одна розмова. Знайти потрібні слова. Потрібні смисли.

Ну, телефонуй!

Джина раптом зірвалася з місця й рвонула через сквер у напрямі до будинку. Катя схопилася, похолонувши – там поруч вулиця, рух, транспорт… І наступної секунди побачила Макса: він вилазив з машини, припаркованої на узбіччі.

Засмикався в кишені телефон, але Катя бачила Макса – і він нікому не телефонував. Він гладив Джину, яка стрибала йому на груди, мов божевільна; Катя натисла «відбій» і, слухаючи, як калатає серце, покрокувала назустріч коханому – досі до болю любому! – чоловікові.

* * *

– Вона не відповідає, – в розпачі Ірина боялась дивитися на демона. – Що, як вона… ну… не відповість? Вимкне телефон?

– Дуже погано, – зауважив демон. – Дуже-дуже погано. Тоді ти помреш, Ірино.

* * *

Каті хотілося його обійняти, і це було б природно, і вона готова була його обійняти – проте останньої миті злякалась. Якщо вона обійме Макса, а той не підведе рук і стоятиме, чужий… Даючи цим зрозуміти, які недоречні ці ніжності… Тоді Катя не зможе сказати йому того, що давно збиралася.

Тому вона зупинилася за крок од нього, затамувавши подих, усміхаючись так, що тріскалися губи:

– Привіт… Як добре, що ти приїхав! Піднімемось?

– Вибач, я на хвилину, – він не здався роздратованим, але й тепла в його голосі не було. – У мене нарада через годину в іншому кінці міста… Я просто подумав, що ці дзвінки затяглись і нам треба нормально поговорити.

– Так, – сказала Катя.

Він слово в слово повторював те, що вона сама йому говорила – але в його вустах слова не давали надії. Навпаки – слова були, наче замкнені двері.

Засмикався в кишені телефон. Хтось наполегливо намагався додзвонитись; Катя знову дала відбій. Ех, треба було заздалегідь вимкнути мобілку.

Вони сіли на лаву; Джина крутилася поруч. Свята собака була щаслива бачити Макса, свого, рідного, звичного; Джина, мабуть, думала, що він повернувся з відрядження чи з тривалої відпустки.

– Я дуже рада тебе бачити, – сказала Катя.

Макс ледь розтяг губи:

– Ти схудла.

– Спасибі, – сказала Катя.

– Але тобі не треба більше худнути. У тебе синці під очима.

– Я просто втомилася, – сказала Катя й подивилася на нього знизу вгору: – Максе… Річ у тім, що… я була у відьми.

Слова вирвалися самі собою. Катя навіть сама злякалась. Але Макс, який наперед знав усі можливі слова, здивувався, випав із чемної шкаралупи:

– Де?!

– У відьми, – Катя всміхалась. – У справі. Я хотіла писати нарис, для Міли, ну, ти знаєш…

– І що? – Макс насупився.

– І відьма мені розповіла про все наше життя, – Каті раптом захотілося прикрасити. – Все-все, як ми були щасливі, і як ми розійшлись, і що між нами стоїть жінка, і що ця жінка… твоя мама…

Вона майже одразу зрозуміла, що помилилася. Макс вирішив, що вона бреше; Макс вирішив, що, намагаючись його повернути, Катя вдалася до вульгарних жіночих хитрощів.

– Мені дуже прикро, що ти розмовляєш про це зі сторонніми, – сказав він дуже холодно.

– Я не розмовляла, – Катя розгубилася. – Вона сама, розумієш? Я ніколи не вірила ні в яких відьом, але вона…

– І ти мене витягла, щоб оце все розповісти? – Макс сидів поруч на лавці, далекий, як чужа галактика.

– Я тебе витягла, – у Каті стиснуло горло, – щоб… Я тебе кохаю. Давай… спробуємо… ще? Спочатку?

Джина гасала парком тепер уже з крихітним Румпелем, Йорком у яскравому комбінезончику. Тяглася довга, довга, довга пауза.

– Катерино, – сказав Макс, – ми не можемо почати спочатку. Фарш неможливо прокрутити назад, як стверджує народна приказка. Домовимося раз і назавжди: ти вільна, я вільний, ми друзі, заради пам'яті про час, коли…

Катя дивилась, як він говорить, як його губи змикаються й розмикаються. У кишені куртки вібрував телефон – тепер уже не переставаючи; дзижчав, наче велетенська впіймана бджола.

Макс ішов до машини, не обертаючись, не звертаючи уваги на Джину. Катя сиділа на лаві й щосили пам'ятала, що навколо люди і що треба тримати себе в руках. Якщо ридати – то вдома, обійнявши, щоб ніхто не бачив…

Телефон затих на кілька секунд і знову почав смикатися, трястися, лоскотати.

Вона сягнула рукою в кишеню. Вийняла апаратик. Хотіла вимкнути, але промахнулась і натисла кнопку відповіді.

– Катю! – трубка закричала із незрозумілим захватом. – Катрусю! Нарешті!

– Хто це? – Катя розгубилася.

– Відьма! – раділа слухавка. – Ірина! Вчора ми з вами зустрічалися!

Катя здригнулася:

– Звідки у вас номер мого…

– Висвітився ваш номер! – відьмин голос налився медом. – Катрусю, якщо вам треба допомогти – я допоможу безкоштовно. Хочете – поверну чоловіка, а хочете…

* * *

Частку секунди Ірина слухала короткі гудки.

– Дурна, – сказав демон з огидою. – У тебе фотографія! Яка їй дорога!

– Ага, – пробурмотіла Ірина.

Вона натисла на повтор, заздалегідь знаючи, що почує: «Телефон абонента вимкнений або перебуває поза зоною досяжності…»

Але Катя – диво! – знову відповіла.

– У мене ваша фотографія! – закричала Ірина, і голос її задзвенів, відбиваючись від стін кухні. – Ви загубили фотографію! Я під'їду, куди ви скажете, і віддам!

– Не треба, – збайдужіло відгукнувся в слухавці Катин голос. – Уже не треба.

– Катю! – заблагала Ірина. – Я можу допомогти! Чесне слово! Дозволь мені допомогти!

Пішла довга пауза. Катя не натискала відбій, і тиша тяглась, як остання ниточка надії.

* * *

Дівчина сиділа на автобусній зупинці згорбившись, засунувши руки в кишені куртки. Біля її ніг лежала собака на повідку – начебто лайка, з пухнастим білим хвостом. Ірина побачила її здалеку й квапливо звеліла таксистові триматися правіше.

Демон мовчки їхав на задньому сидінні. Таксист його не бачив; варто було Ірині вилізти з машини на зупинку – як демон опинився поруч, моментально й безшумно.

«Він існує в моїй свідомості, – приречено подумала Ірина. – Тільки я його бачу, тільки я його чую; я сама себе б'ю, і з даху, раптом що, стрибну теж сама…»

Бридкий холод продер між лопатками. Вона відкашлялася:

– Привіт, Катю. Все буде добре. Ми все зробимо, навіть не сумнівайся!

Дівчина відповіла їй похмурим, затуманеним поглядом. «Ой, гадство, – подумала Ірина. – Щось сталося… щось нове».

6
{"b":"541206","o":1}