ЛитМир - Электронная Библиотека

– Ви дозволите?…

Вона скинула на мене похмурим поглядом. Коротко кивнула.

– Як здоров’я вашої…

– Здохла, – озвалася пані, дивлячись мені в очі.

– І моя здохла, – пробурмотів я розгублено. – От прикрість.

Пані знизала правим плечем:

– Ніякої прикрості, я терпіти не можу сов. Ви – той самий щасливець, який виграв замовляння?

– Так… Я перепрошую. Здається, крісло, у яке ви сіли, здається, це те саме, на яке десять хвилин тому випадково пролили соус…

Так, вона інстинктивно підвелася й озирнулась; я на мить дістав можливість побачити зблизька її пояс. Серед інших дрібничок там висів великий камінь-брелок у вигляді тигрової морди.

Ще один камінь з очима.

– Я помилився, – сказав я печально. – Це крісло чисте…

Вона почервоніла.

Очі її виявилися не блакитними, а карими. Волосся – кольору вибіленої бавовни. Губи – червоні й тонкі, причому кутики рота все хотіли спуститися вниз. Ось як тепер:

– Розумно й тонко, мій молодий пане. Тільки навіщо такі хитрощі? Ви могли просто запропонувати мені пройтися вперед-назад – тоді, оцінивши якості й вади моєї фігури, і вирішили б остаточно, чи варто продовжувати знайомство… якби у вас була така можливість. А тепер, будьте ласкаві, поверніться за свій столик.

– Пробачте, – сказав я, справді почуваючи щось на кшталт зніяковіння. – Насправді я зовсім не такий брутальний… Я хотів тільки…

– Позбавте мене свого товариства.

Сказано було переконливо й вичерпно; секунду потупцявши на місці, я повернувся на початкову позицію.

Пан голова дивився на мене з протилежного кутка. Дивився водночас зі співчуттям та зловтіхою.

* * *

ПИТАННЯ: Що таке ініціювальний предмет?

ВІДПОВІДЬ: Це головний магічний предмет, що дозволяє призначеному магу здійснювати магічні дії. Ініціювальний предмет вручається призначеному магові на вічне користування в разі успішної атестації.

ПИТАННЯ: Чи потрібен ініціювальний предмет уродженому магу?

ВІДПОВІДЬ: Ні, не потрібен.

ПИТАННЯ: У якому вигляді існують ініціювальні предмети?

ВІДПОВІДЬ: У вигляді мініатюрних чарівних паличок, перснів, медальйонів, браслетів та ін. ювелірних виробів, у гірських умовах інколи – посохів.

ПИТАННЯ: Що відбувається в разі втрати магічного предмета?

ВІДПОВІДЬ: У разі втрати магічного предмета власник має подати заяву до місцевої комісії протягом десяти днів і не пізніше. Комісія розглядає заяву і, залежно від обставин, або призначає штраф і видає потерпілому новий магічний предмет, або позбавляє його магічного звання.

* * *

Через два дні я навідався до контори праворуч від ринку – щоб чисте було сумління, ні на що не сподіваючись. Побитий міллю чиновник видав мені довідку, на якій кривим почерком записані були три адреси – ці троє бажали продати мені камінчики.

За першою проживала бідна вдова, що розпродувала різне начиння й прикраси. Я купив у неї перстеник із рубіном – просто з жалю.

За другою адресою мене зустрів парубійко років п’ятнадцяти й запропонував на вибір цілу скриньку з коштовностями. Одразу зметикувавши, в чому річ, я пообіцяв про все доповісти його матері; змінившись на лиці, парубійко благав мене цього не робити. У матері так багато дрібничок, вона не помітить пропажі, натомість він, юнак, що робить перші кроки по життю, має миритися з принизливою бідністю. Мати скнара й не дає на найпотрібніші витрати тощо. Я пішов, залишивши парубчака сам на сам із його проблемами.

Третьою адресою був якийсь заїжджий двір на околиці. Я довго думав, а чи варто тягтись так далеко й по таких брудних вулицях, але врешті-решт звичка доводити діло до кін ця примусила мене витратити гроші на карету з кучером і навідати готель «Три віслюки».

І я не пошкодував про витрачений час.

* * *

– …Їй-право, не схожі ви на скупника, ласкавий пане. Їй же богу, не схожі…

Старигань був аж ніяк не бідний – йому належала велика частина возів, що заставили все подвір’я, і гори мішків на цих возах, і коні, і мули, і ще купа всякого добра – проте він зупинився в найменшому, найвошивішому номері «Трьох віслюків», одягнений був у засмальцьований каптан і мішкуваті штани з величезними латками на колінах, і я на власні очі бачив, як він дбайливо підібрав шматок мотузки, що валявся на подвір’ї: річ потрібна, придасться…

– Не ваше діло, шановний, на кого я схожий, а на кого не схожий. Камінець продавати будемо – чи ляси точити?

Старигань поводив кущастими бровами; на його засмаглому до чорноти зморшкуватому виду брови були ніби два острівці піни. І плавали по обличчю цілком незалежно від іншої стариганевої міміки.

– Камінчик, звичайно, добре… Хороший камінчик. Ось, чи не зволите поглянути.

Я зволив; із заяложеного мішечка з різним дріб’язком видобуто було камінчик завбільшки з середній жолудь. Я глянув – і відчув, як на мене напливає тепла, в голочках нервів, хвиля.

Бірюза. Спокійно-синя собача морда; тобто з першого погляду здається, що собача, а після пильного розгляду вже не знаєш, як цю тваринку назвати. Добренький такий, старенький, запалий у маразм вовк-людожер.

– Подобається, ласкавий пане? – упіймавши мій погляд, старигань хутко забрав назад у мішечок. – Коли подобається, складімо ціну йому, чи що. Річ дорога, якби не нужда, так і не продавав би…

Він брехав так само звично, як чухався. Без особливого смислу й не тому, що свербить. Механічно.

– Ви, шановний, товар не ховайте, – сухо сказав я. – Так не заведено – мигцем камені оцінювати. Подивлюсь – а там і про ціну поговоримо. Ну?

Камінь вийшов на світло повторно; ще раніше, аніж торкнутись його пальцями, я впіймав хмарку чужої сили, осереддям якої була собача (вовча?) морда.

Це був третій такий камінь. Або четвертий, якщо рахувати й той, що висить на паску пані в чорному; треба гадати, до камінчика додавалася чергова історія.

– Візьму, мабуть, – сказав я задумливо. – Тільки, ласкавий пане, ви вже розкажіть мені, звідки у вас така мила дрібничка. За розповідь доплачу. Годиться?

Старигань дивився на мене впритул – насмішкувато й холодно. Білі, як піна, здивовані брови піднялися так високо, що, здавалось, ще трохи – і вони втечуть на потилицю.

– Вам, панам, усе казки подавай. До сивини, буває, доживе пан, а хлібом не годуй, дай байок послухати, ніби дитині шмаркатій… Тільки ви, шляхетний пане, камінчик купувати збирались, а язиком я зроду не торгував і не збираюсь. Берете – чи як?

Я поліз у кишеню й виклав на покритий жиром стіл пригорщу великих срібних монет.

Старигань подивився на срібло, потім на мене; білі брови повагалися й повернулися на місце, зате кутики безгубого рота жорстко, іронічно піднялись:

– Це ваша ціна за камінь?

– Це моя ціна за розповідь, – сказав я в тон йому, холодно. – Камінь не вартий і половини цих грошей… Ви маєте рацію, шановний, на скупника я не схожий і ремеслом таким зроду не бавився. А казки ваші, як ви зволили висловитися, я готовий оплатити – за умови, що хоча б половина розказаного виявиться правдою… Отже, звідки у вас ця… штучка?

Якийсь час старигань дивився мені в зіниці. На третій хвилині цього погляду я вирішив додати грошей у гірку, що поблискувала на столі.

– Атропко! – гукнув старигань, майже не підносячи голосу. За його спиною, у дверях, нараз виник плечистий ґевал – на півголови вищий за мене й удвічі ширший.

– Атропко, – старий примружився. – Тут панич зволив жартувати зі старого Прорви, так ти, будь ласкав…

Я не повірив своїм вухам. Старигань, який турботливо підбирає чиюсь випущену вірьовочку – і відмовляється від повновагої гірки срібла?!

– Ідіть геть, прошу пана, – прогудів Атропка. Голос у нього відповідав фігурі. А може, він умисне говорив басом – задля додаткової погрозливості.

– Їй-богу, – сказав я ласкаво. – Їй-богу, не розумію. Кулончик беру, таж маю я бути певен, що камінчик не крадений?

16
{"b":"541207","o":1}