ЛитМир - Электронная Библиотека

Старенький дивився не просто насмішкувато – презирливо. Атропка опинився в мене прямо за спиною:

– А прошу…

Я ждав, коли він мене доторкнеться. Р-раз! – зашкарубла рука непоштиво вхопила мене за лікоть; два – замість плечистого ґевала на підлогу повалився товстий, непристойно жовточеревий змій. Великий, та неотруйний.

– А-а-а-а…

Якийсь час Атропка звивався на дошках, марно намагаючися зрозуміти, яким чином треба повзти. Потім діло налагодилось – тьмяно поблискуючи лускою, колишній плечистий молодець зазміївся в напрямку до дверей. Я перевів погляд на стариганя.

Обличчя його, і без того темне, налилося дурною кров’ю й зробилося наче вуглина. Одна біла брова злетіла вгору, друга опустилася, зовсім ховаючи око; я злякався, що норовливого діда вхопить грець.

– …Так що, шановний, я до вас по-доброму, а ви, значить, вернигор своїх викликаєте… То звідки у вас камінчик?

– На дрібниці розмінюєтеся, пане магу, – сказав старигань, і брови його збіглися в один волохатий острівець. – У давнину чаклуни самі до людей не заходжали, прислужників висилали… Мій це камінь, не вкрав, не купив. Мій… А хлопця назад оберніть, йому ще сьогодні з ковалем балакати, який роботу нам зіпсував, а гроші не…

Голубувата колінчаста блискавка, слабкенька, але дуже красива, ударила в стільницю прямо перед стариганем. Запахло смаленим; дід відхитнувся, не забувши, втім, сховати в кулаці кулон. Я відчував, як усе зростає роздратування: замість того, щоб швидко й ефективно витягнути зі старого такі потрібні для мене відомості, я все глибше вплутувався в якийсь сумнівний балаган. Змії, блискавки…

– Так, дрібний чаклун нині, – повідомив старигань крізь зуби. – Дрібний і квапливий, дарма що очі різні. Батько мій чаклунові служив – так той був таки справжній чаклун, не сумнівайтесь. Та щоб він сам у корчму прийшов, щоб перед мужиком блискавки метав?!

Не кажучи ні слова, я поліз за пояс. Витягнув футляр; глиняна потвора виявилася дуже холодною на дотик. Холодною й шерехатою; лівою рукою я вхопив муляж поперек тулуба, правою взявся за непропорційно велику голову. «За першим торканням до потилиці муляжу вмикається режим обвинувачення…»

Я подивився старому в очі.

Якби він осміхнувся, граючи бровами, або щось ще сказав – глиняна голова відділилася б від тулуба, не дожидаючись оголошення вироку. Потім – уже за хвилину – мені було гірко й соромно згадувати про напад люті, що охопив мене в цю мить.

Але старий нічого не сказав. Малоймовірно, що він знав, для чого слугує глиняна статуетка, – найпевніше, просто правильно прочитав вираз моїх очей.

Хвилина минула в мовчанні; а потім я опам’ятався. Відірвав погляд від обличчя стариганя, яке набуло тепер уже брудно-лимонного відтінку; подивився на свої руки із затиснутою в них фігуркою. Підкреслено неквапливо – щосили стараючись уникнути метушні – сховав статуетку назад у футляр.

«У практиці цього замовляння був випадок, коли людину покарали на смерть за пролиту каву… Названа вина має достоту відповідати справжній провині, у разі неправдивого звинувачення замовляння рикошетом б’є по каральнику…»

Ще секунда – і глиняний бовван розпався б. І закінчилася б моя влада. На рівному місці. А цей… цей упертюх…

Випадковість?

Пролита кава?

– Ладно, – тихо сказав старий. – Слухайте.

* * *

«Ви вроджений маг, і ваш син переважає вас за ступенем. Вітаємо від усього серця! Але якщо ви хочете, щоб ваші стосунки з дитиною складалися нормально, зверніть увагу на наші рекомендації.

Перше. Ніколи не допускайте прямого магічного протистояння! Ви програєте дитині, і для неї і для вас це може мати трагічні наслідки. Ваш батьківський авторитет має триматись на цінностях, що не мають відношення до магії.

Друге. Не заважайте їй гратися, поки ігри її мають невинний характер. Поки вона перетворює сусідських курей на грифонів і павичів – мовчіть, хай бавиться… А як тільки вона захоче перетворити ваш ніс на моркву – відшмагайте її. У стосунках з маленьким магом різка подеколи – незамінний інструмент.

Третє. Навчайте її наук, мистецтв, шляхетних ремесел. Хай буде при ділі з ранку й до вечора. Не заважайте їй знущатися з учителів – ті самі мають підтримувати свій авторитет.

Четверте. Не приховуйте від неї, що її магічний ступінь вищий за ваш. Повідомте їй про це спокійно й просто».

* * *

За півгодини я зупинився перед аптекою на розі й зазирнув у металеве дзеркальце біля входу. Вигляд у мене був ще той: синє око потьмяніло й ніби взялося плівкою, зате жовте горіло ненаситно й хижо. Не доводилося дивуватись, через що це перехожі так і сахаються врізнобіч, через що молодий і худорлявий вартовий, що зустрівся при виході із заїжджого двору, відколи йде слідом за мною невідривно. До речі, ось його стурбоване обличчя відбилося в дзеркалі за моєю спиною…

Я круто розвернувся:

– Чесний страж бажає бачити мої документи?

Чесний страж був блідий, але рішучий. Я пред’явив йому членський квиток Клубу Кари зі сплаченими внесками; побіжно проглянувши папір, парубчак глитнув і вклонився:

– Перепрошую за турбування, пане зі Таборе… Служба.

Я з розумінням покивав. Напруження помалу спадало; ще трохи, й очі мої прийдуть у відносну рівновагу, і можна буде спуститися до погрібка, посидіти над келехом лимонаду й обдумати розповідь норовливого стариганя.

– …Оладки, булочки, здоба! Налітай, поки не остигло!

Рознощиця здоби була, всупереч сподіванням, на диво кістлява. Кепська рекомендація здобним булочкам – худорлява торгівка…

Я виявив, що стою за кілька кроків од ринкової площі, а трохи охриплий голос хлопчика з тумби тоне в рокоті юрби: «…ую…штовне… і напів…штовне…они,…віски. Дорого!» Трохи повагавшись, я вирішив зайти до контори праворуч від ринку й перевірити, чи нема нових адрес для мене; адрес не виявилося, і я впіймав себе на почутті полегшення.

Старигань мене втомив.

Він був гуртовий торгівець, справа його процвітала багато в чому завдяки стариганевій хватці й дисципліні, насадженій ним серед помічників і слуг. Кожного разу, заводячи нове знайомство, старий твердо знав, який зиск це принесе в подальшому; приблизно півроку тому сувора система похитнулась. На якомусь ярмарку – «Це не тут було, далеченько» – обачливий дід зійшовся з молодим торговцем, і той в одну мить став йому «милішим за сина».

Корисливості в їхній дружбі не було ніякої. Хлопець був поштивий, розумний, суворий до себе й до інших – «не те що це нинішнє плем’я вертихвостів». Старий запропонував парубкові підтримку й сприяння, той радо погодився. Дивна дружба – саме дружба, а друзів у стариганя не було зроду – тривала, з його слів, два місяці. Потім сталося от що.

Поштивий парубок повіз старого до віддаленої ремісницької слобідки – проглядала вигідна угода з чинбарем. Дорогою вони зайшли до корчми, і після першого кухля пива стариганя викинуло з пам’яті. Отямився на землі, весь одяг і гаманець із грішми були на місці; подолавши запаморочення й розігнавши каламуть перед очима, знайшов себе за сотню кроків од кованих воріт власного немаленького будинку.

Найцікавіше почалося потім. Батька й хазяїна зустріли зойками й зомліннями; виявилося, що з того часу, як він востаннє виїжджав, минуло не багато не мало, а шістдесят вісім днів. Родина встигла оплакати дочасно померлого стариганя – а в тому, що він помер, ніхто особливо не сумнівався, тому що, з певних чуток, саме в ніч пам’ятної подорожі від рук розбійників загинули двоє неозброєних торговців.

Приголомшений подіями, старий не відразу завважив у себе на шиї кулон. Бірюзовий камінчик ховався під одягом; уперше взявши його до рук, старигань відчув неясну тривогу.

Клопоти про торгівлю відволікли його від клятих роздумів. За час його відсутності діло занепало – виною тому були нерозумні дії синів, які замість працювати заходилися ділити спадок. Намагаючись відновити порушені синами угоди, перевіряючи записи в прибутково-видатковій книжці, залізний дідуган не дозволяв собі терзатись питанням: а де, власне, носило його тіло та розум усі ці шістдесят вісім днів?! Він отямився, не відчуваючи ні голоду, ні спраги, одяг його був чистий, борода розчесана; не схоже, щоб весь цей час він валявся без тями в звіриній норі або лігві розбійників. За декілька тижнів після чудесного повернення – торгові діла більш-менш ви правились – він насмілився відвідати придорожню корчму, ту саму, де його зрадила свідомість; корчмар упізнав його і згадав його супутника. За його словами, обидва поїли й випили, розплатились і спокійно пустилися далі…

17
{"b":"541207","o":1}