ЛитМир - Электронная Библиотека

Його молодого друга більше ніхто й ніколи не бачив. Якийсь час у старого боліла душа – він сам не думав, що здатен так прив’язатись до іншої людської істоти, та до того ж чужої з усякого погляду. Але час ішов, душевні рани загоїлись (тут я подумав, що стариганева душа має живучість таргана). Ось тільки кулон обтяжував торгівця, він декілька разів поривався його викинути, та кожного разу, вагаючись, затримував руку. Зроду він не викидав і не дарував невмисне дорогих речей; розваживши, він вирішив, що продасть камінь за першої ж можливості. І от – двоє торгівців дрібничками відмовились від покупки під різними приводами, коли це з’явився я зі своїми грішми, блискавками й цікавістю…

Вислухавши старого, я обережно поцікавився про його душевне здоров’я. Чи не став він помічати за собою чогось, що перше не проявлялося, або, можливо, близькі помітили, що після викрадення він став не той?

Старигань довго і презирливо дивився на мене. Я все зрозумів і перепросив за нетактовне питання.

…Змія-Атропку відшукали за жіночим вереском, що розлягався з кухні. Жовточеревий звалився на голову кухарці звідкись ізгори, з продуховини, і дивним чином оминув киплячий казан; ще хвилин п’ять змія намагалися схопити і запхати до пустої каструлі. Кинутий до моїх ніг, Атропка мав вигляд дивний і жалюгідний; під поглядами переляканої челяді я загадав дати окрему кімнату для зворотного перетворення.

Мені було надано тісну, але відносно чисту комірку.

З певним зусиллям – утома, нерви! – я повернув Атропці людську подобу. І, не дожидаючись, поки напівживий молодець підніметься з підлоги, згріб його за комір, наблизив безумні очі до свого лиця:

– Кажи… Як хазяїн перемінився після тієї халепи? Після того, як ніби воскрес? Як перемінився, кажи, а то на жабу перетворю!

Атропка гикав. Я злякався, що він зомліє.

– Добрішим став чи злішим?

Дивний рух головою.

– Щедрішим став чи скнарішим? Щедрішим?

Цього разу цілком певний жест. «Ні».

– Кажи, – сказав я як міг м’яко. – Тобі в голову не приходило, що він з глузду з’їхав?

«Ні».

– Але ж ти бачив, що він змінився?

«Так».

– А інші бачили?

– Так, – ворухнулись Атропчині губи. – Відпустіть, пане магу, пощадіть, далебі пощадіть…

Його обличчя плаксиво скривилось.

– Кажи! – я підтягнув його ближче. – Кажи, як змінився хазяїн, і відпущу в ту ж хвилину! Ну?

– С-співати перестав, – видихнув Атропка, силкуючись відсунутися від мене якнайдалі.

– Співати?!

– Раніше, бувало, все співав… У дорозі, на ярмарку… Навіть батогом кого частував – та й то насвистував… Тепер – ні. Мовчить. Завжди…

Випустивши Атропку, я відчув раптову втому. Кожний косий погляд – а весь заїжджий двір тепер глядів на мене косо – провокував роздратування. Футляр із муляжем незручно тер мені бік.

Співучий старигань. Соловейко, нехай йому всячина!..

– Варення! Купіть, мої панове, варення!

– А ось пироги, кому пироги!..

Я поманив торгівку пальцем. Купив круглу булку, одразу велів намазати її рожевим варенням, і так, жуючи на ходу (пробач мені, печінко!), пошкандибав у напрямку до готелю «Відважний ховрах».

Грубий зошит на ланцюжку, здавалося, охороняв вхід. Цепний зошит; за дні, проведені на варті, він потворно розбухнув. Поморщились аркуші, там і сям темніли чорнильні плями. Вільного місця не зосталося зовсім, і останні відвідувачі залишали свої скарги просто на обкладинці.

І ще – зошит виявився важким, немовби цеглина. Він відтягав мені руку, коли, затиснувши ваготу скарг під пахвою, я піднімався до своєї кімнати.

Зустрівши в коридорі покоївку, я наказав, щоб у мене в номері розтопили камін. Якщо вона й здивувалася, то знаку не подала – камінні стіни ще пам’ятають жахливу спекоту, вечір стоїть білий і теплий, мов молоко з-під корови, однак бажання пана мага зовсім не мусять підлягати розумному поясненню. Камін – то й камін.

Діждавшись, поки дрова добряче розгоряться, я всівся перед камінною решіткою й хвилин десять дивився у вогонь. Потім простягнув руку й випустив у полум’я товстий, дрібно списаний зошит.

Ось і все.

Я дивився, як повів протягу гортає брудні лілові сторінки, як вони скручуються по краях, темніють, гаснуть. Зойки та стогони про відомсту, про кару, про несправедливість сочилися димком, заповзали в камінну трубу. Майже беззвучно.

Пробачте мені, люди добрі, та всім вам я вже точно не зможу допомогти. Ні вдовам, ні сиротам, ні пограбованим, ні оббреханим – власне, для вирішення ваших проблем не потрібна ніяка Кара…

Я насилу відірвав погляд від майже догорілого зошита. Підійшов до столу; витягнув із гаманця синій камінчик на ланцюжку. Собача (вовча?) привітна морда.

І ще один, сердоліковий, з двома сумними очима, які нагадували мені про стару мавпу.

І ще один – закіптюжений, знятий з грудей заживо згорілого старого.

…Вогонь, розпечені ґрати, безумець, якого я міг би врятувати, якби опинився в потрібний час у потрібному місці…

Я справді хочу помститися за нього? Який давно став для мене чужою людиною? За самодура, тирана, за старого барона Ятера?

Я приплющив очі. Ще один камінчик постав перед моїм внутрішнім зором – я не міг покласти його на стіл поряд із першими трьома, тому що він залишився на поясі норовливої пані в чорному. То була жовта тигряча морда.

Пташенята з одного гнізда. Іграшки, які вийшли з-під руки одного майстра. І майстер ще той. Майстер з великої літери. Хтось могутній до того, що дріж проймає на саму думку про межі його можливостей. Хтось винахідливий, підступний, безсердечний… Великий, без сумніву, маг.

«Чим справедливішою буде ваша Кара…»

Куди вже справедливіше! Безумний дядько Дол, живий смолоскип… Гаразд, ювеліршу й старого купця можна скинути з рахунку, нічого жахливого з ними не трапилось… Але в природі існують й інші жертви Майстра камінчиків. Напевно.

Я піймав себе на тому, що копирсаю в носі мізинцем. Попробувати? Розплутати цей клубок? А платою напевно буде гучна слава. А якщо старенький-кульбабка має рацію – ще й могутність…

І за Дола де Ятера буде пімщено.

Я подумав ще.

Потім усівся на підвіконня й приманив із сусіднього даху найтовщого й найздоровішого з вигляду голуба. Дорога неблизька, та цей, мабуть, долетить…

«Любий Іле! В ім’я нашої дружби я згоден піти на нечуваний ризик… труди та збитки…»

(Дерев’яний кінь на коліщатках – поліроване чудо, куди привабливіше, ніж усі породисті коні на стайні Ятерів. За цього коня дядько Дол заплатив дорожче, ніж платять за цілу запряжку; Іл лізе покататися першим, та я відтісняю його, здираюся в оксамитове сідло, безстрашно спускаю важілець – колеса крутяться. Механічний скакун рушає з місця, але занадто повільно; Іл біжить поряд зі стременом, Іл обганяє мене й біжить уже попереду; Іл озирається, на обличчі в нього переляк: «Зупини! З гори не треба!»

Я безстрашно спрямовую скакуна з гори. Він розганяється й розганяється; дерева й каміння несуться назустріч, зад мій несподівано боляче б’ється об сідло, та я терплю й навіть викрикую щось молодецьке. Кінець кінцем коліщатка не витримують, кінь спершу нахиляється, а потім перекидається з гуркотом, а я лечу в куряву – і на льоту не встигаю пригадати жодного годящого замовляння. Падаю на гострий камінь – жахливо болить; я ледве втримуюся, щоб не заревти вголос, а сльози вже течуть по щоках, проорюючи в пилюці доріжки. Кінь лежить поряд – безнадійно зіпсований, тріснутий, з відламаною передньою ногою. З гори біжить, горлаючи й схлипуючи, Іл, а за ним біжить дядько Дол, мовчки й страшно, і я облизую губи, збираючись сказати йому про півмішка сріблом, які мій батько обов’язково поверне йому…

Дядько Дол у три стрибки обганяє сина. Кидається до мене – обличчя в нього застигле, я лякаюсь. Хапає мене на руки: «Де болить? Тут боляче? А тут?»

І, навіть не глянувши на розбиту іграшку, несе в будинок – на руках, дбайливо, як сина, як ніхто не носив мене відтоді, як мені виповнилося п’ять років…

18
{"b":"541207","o":1}