ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Монети прилипли до мокрої долоні. Утримуючи їх у кулаці, Саша однією рукою відімкнула двері – вийшло не відразу.

– Добренький деньок, – чоловік у непроникних окулярах переступив поріг. – Я ненадовго. Ходімо на кухню.

І пройшов по коридору, перший, наче багато разів бував у цій квартирі, наче був її хазяїном. Утім, будинок типовий, типовіших і не буває…

Саша пішла за ним, наче на прив’язі.

– Сядьте, – чоловік виставив табурет на середину кухні. Саша сіла – у неї підігнулися ноги. Темний чоловік сів напроти.

– Монети?

Саша розтисла кулак. Троє золотих кружалець лежали на червоній долоні – вологі, в крапельках поту.

– Дуже добре. Залишіть собі. Збережіть, будь ласка, всі до одної. Усі, які будуть. Не треба морочитися з купальником – заходити у воду треба голяка, нічого страшного нема, ніхто не дивиться. Продовжуємо купатися без пропусків і запізнень. Завтра. Післязавтра. Через два дні.

– Я другого числа їду, – сказала Саша й сама була вражена, як тонко й жалісно пролунав її голос. – Я… у мене квитки на поїзд. Я ж не тут живу, я…

Вона була впевнена, що темний гість звелить їй поселитися в селі на віки вічні й заходити у воду о четвертій ранку і в січні, і в лютому, і до самої старості.

– Я ж сказав, що не вимагатиму нічого неможливого. – Він повільно розтяг губи, і Саша з подивом зрозуміла, що він усміхається. – Другого числа на світанку скупаєтесь. А після сніданку поїдете.

– Можна?!

– Можна, – чоловік підвівся. – Не проспіть.

І покрокував до дверей.

– А навіщо це вам? – пошепки спитала Саша. Та відповіді не почула.

* * *

– Ти куди? – мама звелася на лікті.

– Купатися.

– Ти що, здуріла? Ану ляж негайно!

Саша перевела дух:

– Мамо, мені дуже треба. Я гартую волю.

– Що?

– Ну, волю гартую. Треную. Вранці… Вибач, я спізнююсь.

Задихаючись, вона вибігла на пляж. Нервово озирнулась – ні душі, навіть вікна пансіонату не світяться. Скинула сарафан, бгаючи, стягла білизну, кинулась у воду й попливла кролем, наче намагаючись вирватися з власної шкіри.

Не вистачало дихання. Саша перейшла на «пляжний брас», сильно загрібаючи ногами, високо піднявши підборіддя.

Пливти було приємно. Раніше вона ніколи не купалась голяка і не припускала, що це так чудово. Холодна вода поколювала голочками, зігрівала й зігрівалася. Саша двома руками вхопилася за буй і завмерла, погойдуючись, невидима з берега.

А може, назад не вертатися? Рвонути далі, через усе море, до Туреччини…

Вона перевернулася на спину і, ліниво змахуючи руками, попливла до берега. Нечисленні ранкові зірки розчинялися повільно, наче крупинки цукру в холодній воді.

Саша розтерлася рушником і одяглася в кабінці. Вийшла, прислухалася до себе – нічого не відбувалося. Вона покрокувала до виходу з пляжу; її скрутило навпроти сарайчика з лежаками, замкненого на висячий замок. Закашлявшись і схопившись за горло, Саша вивергла з себе чотири золоті монети.

* * *

На третій ранок купань її знудило вже в квартирі, у ванній. Монети дзенькнули об чавун. Саша тремтячими руками їх зібрала, роздивилася – такі самісінькі, з округлим «об’ємним» значком. Вартістю нуль копійок… Вона криво посміхнулася своєму віддзеркаленню. Сховала монети в кишеню халата. Умилася й вийшла.

Мама накручувала волосся на бігуді. Сенсу в цьому не було: все одно у воді завивка розійдеться, але тепер мама витрачала купу часу на бігуді, на макіяж, на прасування спідниць і тенісок.

– Ти не проти, якщо ми з Валентином завтра ввечері завіємося в кафе? Удвох?

Мама ставила запитання, старанно відводячи очі.

– Ти можеш сходити в кіно… Що там іде, в кінотеатрі на набережній?

– Не знаю, – Саша перебирала в кишені монети. – Ідіть. Я вдома почитаю.

– А як бути з ключами? – Сашина згідливість явно потішила маму, у неї наче гора з плечей спала. – Якщо я повернуся пізно… Не хотілося б тебе будити… Та якщо забрати ключі – ану ж ти захочеш прогулятися?

– Бери ключі. Я почитаю, – повторила Саша.

– Але свіже повітря…

– Я сяду на балконі. Візьму настільну лампу.

– А може, завтра ти захочеш на дискотеку?

– Ні.

Удень Валентин повів їх обідати в ресторан. Був він пристойний дядько, дотепний, чарівний; Саша дивилась, як радіє мама, і подумки лічила дні: сьогодні двадцять сьоме. Залишилося п’ять днів… Точніше, чотири, на п’ятий ми їдемо. І все закінчиться. Я все забуду. Ще п’ять разів…

Вона скупалася наступного ранку і наступного, а потім проспала.

* * *

Прокинулася від сонця. Сонце било в незачинене вікно, мамине ліжко було порожнє, будильник, вивернувшись з-під подушки, лежав на килимі.

Не вірячи собі, Саша взяла його в руки. Жовта стрілка показує пів на четверту… Пружина спущена… Чому він не подзвонив?!

– Мамо! Ти брала будильник?!

Мама, добродушна, свіжа після душу, принесла в кімнату каву на таці.

– Не брала… Він упав, я його не піднімала… Ще хазяйка причепиться… Не переживай, ти в ці дні не висиплялася, треба ж на відпочинку виспатися… Та що з тобою?

Саша сиділа на краю розкладачки, опустивши плечі й чітко усвідомлюючи, що сталося жахливе. Незрозуміле, незбагненне, невідомо чим загрозливе – і тому втроє страшніше.

* * *

Темний чоловік стояв біля туристичного бюро. Розглядав фотографію Ластів’ячого Гнізда. Саша сповільнила ходу. Мама озирнулася.

– Ти йди, – сказала Саша. – Я дожену.

В іншій ситуації мама, напевно, почала б заперечувати й розпитувати. Але Валентин, мабуть, уже взяв напрокат шезлонги; мама кивнула, сказала: «Не затримуйся» і пішла вниз, до пляжу.

Під ранковим сонцем розм’якав асфальт. Шини легковиків та вантажівок друкувалися в калюжці чорного мастила, залишали на проїзній частині фігурні сліди.

– У мене будильник не задзвонив, – сказала Саша, сама не розуміючи, за що вибачається й перед ким. – Він упав…

Крізь чорні окуляри не було видно очей. І в скельцях не відображалося нічого. Наче вони були оксамитові. Темний чоловік мовчав.

– У мене будильник не задзвонив!

Саша раптом розридалася прямо посеред вулиці. Від страху, від невідомості, від нервової напруги останніх днів. Перехожі повертали голови, дивилися на ридаючу дівчину. Саші здалося, що вона пірнула глибоко в море й крізь товщу води бачить білясті лиця глибоководних риб.

– Дуже погано, але не жахливо, – нарешті сказав чоловік у чорних окулярах. – Зрештою, навіть корисно – навчить тебе дисципліни. Другий такий промах обійдеться дорожче, і не кажи, що я не попереджав.

Він повернувся й пішов геть, залишивши Сашу ридати біля кіоску й хитати головою на співчутливі питання перехожих. Забившись на паркову алею, майже порожню о цій порі, і намацавши на дні сумки носову хустинку, вона нарешті змогла витерти шмарклі, але заспокоїтися так і не зуміла.

Її власні темні окуляри, торішні, з тонкими дужками, сховали почервоніння очей і припухлі повіки. Натягши кепку низько на лоба, Саша крокувала вниз по вулиці, не дивлячись на людей, не піднімаючи очей. Спереду дріботіла дівчинка років чотирьох, чалапала червоними сандаликами, трималася за материну руку…

Коло в’їзду на пляж стояла «швидка». Саша зупинилася, влипла підошвами в м’який асфальт.

І майже одразу побачила маму. Мама шкутильгала по гальці, накинувши на плечі рушника, поруч з ношами, на яких лежав дуже блідий чоловік, у якому важко було впізнати веселого життєлюба Валентина.

Саша сіла на балюстраду.

Ноші повантажили в машину. Лікар щось уривчасто сказав мамі, та закивала й щось запитала. Лікар похитав головою й заліз у кабіну. Машина, просигналивши на юрбу, від’їхала, розвернулася на п’ятачку перед пансіонатом, рушила вгору по Вулиці, Що Веде До Моря…

«Дуже погано, але ще не жахливо».

– Що з ним, мамо?

Мама обернулася. В очах її були горе й паніка.

– Лікарня номер шість, – промовила вона як заклинання. – Я зараз… тільки перевдягнусь, і треба їхати… Це інфаркт, Сашуню, це інфаркт… Боже мій, Боже мій…

5
{"b":"541673","o":1}