ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Але якщо ми разом училися, у нас має бути багато спільних знайомих, — припустила вона.

— Навряд чи. Я вже працював у поліції, і мені було не до студентської тусовки.

Мовчки вони проїхали перехрестя з вулицею Індастрі-ґата.

— Можете висадити мене тут, — сказала вона.

— Вам саме сюди?

— Так, тут уже недалеко.

Харрі з’їхав на узбіччя, вона обернулася до нього. Неслухняне пасмо волосся впало їй на обличчя. Погляд м’який і холодний одночасно. Карі очі. Раптом Харрі сяйнула цілком несподівана і божевільна думка: йому захотілося поцілувати її.

— Дякую, — сказала вона, всміхаючись.

Вона повернула ручку дверцят. Але нічого не сталося.

— Даруйте, — сказав Харрі, перегнувся через неї і вдихнув запах її парфумів. — Цей замок… — Він з силою штовхнув дверцята, і вони нарешті відчинилися. Він почувався, мов п’яний.

— Може, ще побачимося, — сказала вона.

— Можливо.

Йому захотілося спитати, куди вона йде, де вона працює, чи подобається їй її робота, що їй ще подобається, чи кохає вона кого-небудь, чи не хоче вона піти з ним на концерт, хай і не на «Рага Рокерз». Але, на щастя, було надто пізно, вона вже віддалялася своїм балетним кроком по тротуару вулиці Спурвейсґата.

Харрі зітхнув. Він зустрів її півгодини тому і навіть не спитав її ім’я. Здається, час списувати його в архів. Достроково.

Харрі поглянув у дзеркало і найбезсовіснішим чином розвернув машину посеред вулиці. До Вібес-ґате було недалеко.

ЕПІЗОД 41

Вулиця Вібес-гате, Майорстуа, З березня 2000 року

Важко дихаючи, Харрі проминув четвертий сходовий марш. На порозі квартири на нього чекав усміхнений чоловік.

— Вибачайте за сходи. — Чоловік подав йому руку. — Сіндре Фьоуке.

У нього в очах, як і колись, горіла юність, але обличчя свідчило — так, він побував на двох світових війнах. Як мінімум. Залишки сивого волосся були зачесані назад. Поверх грубої червоної сорочки надягнуто светр. Рукостискання було коротким і міцним.

— Я щойно зварив каву, — сказав він. — Я знаю, навіщо ви прийшли.

Вони пройшли у вітальню, обставлену як робочий кабінет. Посеред кімнати, на бюро, стояв комп’ютер. Кругом були розкидані папери, на столах і на підлозі уздовж стін лежали стоси книг і журналів.

— Я тут ще не зовсім навів лад, — сказав він, розчищаючи для Харрі диван.

Харрі поглянув на стіни: жодних картин, лише календар з пейзажем Нурмаркі.

— У мене є великий проект, і я сподіваюся, він виллється в книгу. Історія війни.

— А хіба ніхто ще не написав такої книги?

Фьоуке розреготався:

— Як бачите, і не одну! Але вони писали не зовсім про те. А я хочу розповісти історію моєї війни.

— Зрозуміло. А навіщо це вам?

— Не хочу здатися претензійним, але ми, ті, хто там побував, повинні передати свій досвід майбутнім поколінням, перш ніж зійдемо в могилу. — Фьоуке сховався в кухні і тепер кричав звідти у вітальню. — Евен Юль зателефонував мені й сказав, що в мене будуть гості. Адже ви з поліції?

— Так. Але Юль казав мені, що ви мешкаєте в районі Холменколлена.

— Ми з Евеном не надто часто спілкуємося. Я вирішив не міняти номер телефону — адже я переїхав сюди ненадовго. До тих пір, поки не закінчу книгу.

— Ясно. А я спочатку поїхав за тією адресою. Там зустрів вашу доньку, і вона мені сказала, де ви тепер мешкаєте.

— Так вона була вдома? Роботу, значить, прогулює?

«Яку роботу?» — хотів було спитати Харрі, але подумав, що це виглядало б дивно.

Фьоуке повернувся з кухні з великим димлячим кавником і парою кухлів.

— Чорну будете? — Він поставив один кухоль перед Харрі.

— Радо.

— Це добре. Бо вибору у вас все одно немає. — Фьоуке засміявся, і доки наливав каву, частину розлив на стіл.

Харрі здивувало, як мало спільного в Сіндре Фьоуке з донькою. У нього не було її вишуканої вимови і манер, та й рисами обличчя, темним волоссям вона пішла не в батька. Лише лоб у Сіндре Фьоуке був схожий на її. Високий, з товстою блакитною веною посередині.

— У вас у Холменколлені великий будинок, — зауважив Харрі вголос.

— З ним постійний ремонт, та ще сніг треба прибирати. — Фьоуке скуштував каву; задоволено прицмокнув. — У ньому похмуро і понуро. До того ж він далеко від центру. Терпіти не можу Холменколлен. А ще там живуть самі чистоплюї. Людині, яка приїхала з Гюдбрансдаля, як я, там просто нема чого робити.

— Тоді чому ви його не продасте?

— Дочці там подобається. Звичайно, вона там виросла. Але гадаю, ви хочете поговорити про Зеннхайм?

— Ваша донька живе сама?

Харрі припнув язика. Фьоуке відпив трохи з кухля і повільно смакував кавою, не поспішаючи її ковтати. Стало тихо.

— З нею живе хлопчик. Олег.

Він дивився кудись удалеч і більше не посміхався.

Харрі поквапливо зробив для себе два висновки. Може, звичайно, занадто поквапливо, але якщо вони вірні, то по-перше, однією з причин, чому Сіндре Фьоуке переїхав до Майорстуа, був Олег. А крім того, у неї є коханець.

— Я не можу багато чого вам розповісти, Фьоуке. Як ви розумієте, наша робота…

— Я розумію.

— Добре. Я б хотів, щоб ви розповіли мені про тих норвежців, які були з вами в Зеннхаймі.

— Ех. Нас там було дуже багато.

— Про тих, хто ще живий.

Фьоуке посміхнувся:

— Не хочу здатися циніком, але тоді все набагато спрощується. На Східному фронті ми дохли як мухи. З мого взводу щороку гинуло відсотків шістдесят.

— О Боже, зовсім як лісові тинівки…

— Що?

— Вибачте. Будь ласка, продовжуйте.

Харрі сконфужено втупився в чашку.

— Штука в тому, що ймовірність на війні зростає по експоненті, — сказав Фьоуке. — Якщо тебе не вбили в перші шість місяців, твої шанси вижити в багато разів зростають. Ти вже не наступаєш на міни, пригинаєшся, коли біжиш по траншеї, прокидаєшся, почувши клацання затвора в гвинтівці Мосіна. І розумієш, що не треба бути героєм і що твій найкращий друг — це страх. Через шість місяців нас, норвежців, майже не залишилося, але ті, хто вижив, відчували: ми вже не загинемо на цій війні. І більшість з нас навчалися в Зеннхаймі. У ході війни хтось проходив навчання в Німеччині. А хтось прибував просто з Норвегії. Ті, хто приїжджав з Норвегії без жодного навчання…

Фьоуке похитав головою.

— Гинули? — запитав Харрі.

— Ми навіть не встигали вивчити, як кого звуть. Та й навіщо? Це важко зрозуміти, але навіть у сорок четвертому на Східний фронт потоком ішли добровольці, коли ми, хто був там, вже давним-давно зрозуміли що до чого. Вони, бідолахи, думали, що йдуть рятувати Норвегію.

— Я так зрозумів, що в сорок четвертому вас уже там не було.

— Правильно. Я втік. У тисяча дев’ятсот сорок третьому, під Новий рік. Я двічі побував зрадником. — Фьоуке посміхнувся. — І обидва рази опинявся не в тому таборі.

— Ви воювали за росіян?

— Так, воював. Я потрапив у полон. Ми там мало не померли з голоду. Якось вранці нас запитали по-німецьки, чи розуміється хтось на зв’язку. Я трохи тямив, тож підняв руку. Виявилося, що в одному полку загинули в бою всі зв’язківці. Всі до єдиного! Наступного дня я вже тягнув польовий телефон. Ми воювали в Естонії проти моїх колишніх товаришів. Це було під Нарвою.

Фьоуке підняв чашку і взяв її обома руками.

— Я лежав на пагорбі і бачив, як росіяни штурмують німецьку кулеметну позицію. Німці просто косили їх, як траву. Гори трупів: сто двадцять чоловік і четверо коней — лежали перед ними, коли нарешті кулемети перегрілися. Росіяни кололи німців багнетами — економили патрони. Вся атака тривала не більше півгодини. Сто двадцять загиблих. А попереду — інша позиція. І там відбувалося те ж саме.

Харрі бачив, як тремтить чашка в його руках.

— Я знав напевно, що загину. Причому за справу, в яку не вірю. Я не вірив ні в Сталіна, ні в Гітлера.

— Чому ж ви тоді пішли на Східний фронт?

— Мені було вісімнадцять. Я виріс у глушині, на далекому хуторі в Гюдбрансдалі, де не бачив майже нікого, окрім найближчих сусідів. Ми не читали газет, у нас не було книг — я нічого не знав. Про політику я знав тільки те, що мені розповідав батько. З усієї нашої рідні в Норвегії залишилися тільки ми, решта виїхали до СІЛА ще в двадцяті. І мої батьки, і всі сусіди були запеклими квіслінгівцями і членами «Національного об’єднання». Два мої старші брати теж туди записалися. Вони пішли в «Хірт»[44], де їм дали завдання — вербувати в партію молодь, інакше їх відправили б на фронт. Так, в усякому разі, вони мені самі пояснили. Потім я дізнався, що насправді вони вербували донощиків. Але було запізно — тоді я вже їхав на фронт.

вернуться

44

«Хірт» — фашистська організація штурмовиків у «Національному об’єднанні» в 1940–1944 рр.

42
{"b":"551731","o":1}