ЛитМир - Электронная Библиотека

Поліна

Лихо!

О, комір розірвіть мерщій, а то

Мені з розпуки серце розірветься!

1-й вельможа

Що означає це, шляхетна пані?

Поліна

Які тортури маєш ти для мене,

Тиране? Вогнище, колеса, диби?

Живцем здереш із мене шкіру? Будеш

Купати ув окропі, заливати

Свинець у горло? То які тортури,

Чи давні, чи нові, мене чекають

За те, що я скажу? Твоє тиранство

Ішло у парі з підозрінням завше;

Ця маячня й для хлопців заслабка,

А для дівчаток надто вже порожня.

Але подумай, що вона зробила,

І стань безумцем, знавісній навіки!

Всі ті твої химери — тільки жарти.

Ти Поліксена зрадив — то ніщо!

Ця зрада виявляє тільки дурість,

Обтяжену нестійкістю і ще

Злочинною невдячністю, — не більше.

Хотів ти честь Камілло затруїти,

Йому сказавши вбити короля.

І це дрібничка. Щось незмірно гірше

Зробив ти. В порівнянні з цим наказ

Твоє маля віддати крукам — крапля

У морі, хоч диявол в пеклі, мабуть,

Перш ніж таке вчинить, сльозу б утер.

Не дорікаю я тобі й за те,

Що винен ти у смерті принца. Він

Такий високий мав політ думок,

Незвичний в цьому віці, що йому

Спинилось серце від уяви тільки

Про те, як грубий та безумний батько

Образи висипає на невинну

Та благородну матір. Я не в цьому

Твого провину бачу. В чім вона —

Й сказати важко. Крикніть ви, панове:

«О горе!» Королева, королева! —

Найліпша, найдорожча із людей

Померла, і покара не спіткала

Убивці!

1-й вельможа

Хай боронять небеса!

Не може бути!

Поліна

Присягаюсь, правда!

Вона померла. Подивіться йдіть,

Коли не вірите мені. Якби ви

Змогли їй повернути червінь вуст,

І блиск очей, і тіла теплоту,

До вас, як до богів би, я молилась.

Тобі ж, тиране, не відмить довіку

Душі своєї. Надто вже важкий

Тягар гріхів несеш ти, щоб гризоти

Сумління скинути його могли.

Для тебе є один лиш вихід — відчай.

Хай десять тисяч років на колінах

Благають голі, босі та голодні

На скелях крижаних собі прощення, —

Боги й тоді у твій не глянуть бік.

Леонт

О, говори! Ти ще не все сказала.

Нехай усі слова найгірші скажуть —

Я заслужив їх.

1-й вельможа

Досить, не кажи

Нічого більше. Хай уже там як,

Ти гріх взяла на душу: надто гострі

Твої слова.

Поліна

Прошу мене простити.

Я завжди каюся, як усвідомлю

Гріхи свої. На жаль, мене далеко

Жіноча вдача завела. У серце

Його ця звістка вразила. Проте

Як лихо непоправне, то його

Скорбота не відмінить. І тому

До скарг моїх жалю не додавайте.

Я кару заслужила, нагадавши

Про те, що слід забути. Мій владарю,

Простіть безумну жінку, що любила

Покійну королеву, — знов дурниця!..

Я не скажу ні слова ні про неї,

Ні про дітей, не нагадаю вам,

Про чоловіка власного, що теж

Загинув. Тож зберіть свою всю мужність,

А я мовчатиму.

Леонт

Вже краще правду

Від тебе чути, ніж слова жалю.

Веди мене, прошу, до королеви

Й до сина. Ми покладемо обох

В одну могилу, і надгробний напис

На вічний сором мій усім розкаже

Про смерті їхньої причину. Я ж

Щодня приходитиму до каплиці,

Де спочиватимуть вони, і ревно

Ридатиму над ними, щоб знайти

Утіху в горі. Доки стане сили,

Обов’язок виконувати буду.

Веди ж мене до. тих моїх печалей.

Виходять.

Сцена 3

Богемія. Пустельне узбережжя.*

Входять Антіґон з немовлям і моряк.

Антіґон

Ти певен, що приплив наш корабель

До берегів богемської пустелі?

Моряк

Аякже, пане. Тільки я боюсь,

Що ми пристали у недобрий час,

Бо небо нам віщує бурю, наче

Боги на нас розгнівались і люто

Згори пильнують.

Антіґон

Хай здійсниться їхня

Священна воля! Йди на корабель,

А я тебе покличу за хвилину.

Моряк

Покваптеся й не йдіть у глиб країни,

Бо може скоро злива розпочатись,

Та й диких звірів, кажуть, тут чимало.

Антіґон

Іди собі, піду я за тобою.

Моряк

Я радий, що збулися ми турбот.

(Виходить)

Антіґон

Дитя нещасне, чув я, хоч не вірив,

Що душі мертвих можуть нам являтись.

Як правда це — твоя покійна мати

Явилася мені цієї ночі,

Бо ще ніколи сон такий подібний

Не був до дійсності. До мене жінка

Ішла з похиленою головою...

Вмістилища скорботи ще не бачив

Прекрасного такого. Вся у білім

До мене, наче святість, підійшла,

Вклонилась тричі — і хотіла вже

Заговорити, тільки очі враз

Перетворились на джерела сліз.

Та, поборовши врешті хвилювання,

Вона сказала: «Добрий Антіґоне,

Тобі супроти волі люта доля

Велить моє нещасне немовлятко

Звести зі світу. Не ламай присяги:

В Богемії пустельних місць чимало,

Де можеш плачучи його лишити

Так само у сльозах. Моя дитина

Лишиться там, і я її утрачу.

Тому назви Утратою дитя.

За те, що наш король тебе примусив

Вчинити так жорстоко, не побачиш

Дружини більше». І з гірким риданням

Вона в повітрі наче розчинилась.

Спочатку я злякавсь, а трохи згодом

Збагнув, що то не сон, а щира правда.

Безглузді сни усі, а цей мене

Враз полонив. Я певен: Герміона

Померла, Аполлон велить, оскільки

Це справді Поліксенове дитя,

Його лишити в батьковому краї,

Щоб вижило чи вмерло. Ах, живи,

Маленький пуп’янку.

(Кладе немовля, а біля нього — сувій пергаменту)

Лежи отут,

А тут написано усе про тебе.

(Кладе скриньку)

Аби тебе поставити на ніжки,

Ця дещиця залишиться для тебе.

От-от зірветься буря. Безталанне,

Ти за провину матері своєї

Приречене тепер поневірятись!

Я плакати не вмію, тільки серце

Кривавиться мені. Яке прокляття

Мене примусило все це зробити?

Бо заприсягся королю! Прощай!

В очах темніє. Ох, тверду колиску

Ти матимеш. Ніколи я не бачив,

Щоб небо почорніло так удень.

Звірячий рев! На корабель хутчій!

Женеться... я пропав навіки!

(Переслідуваний ведмедем, виходить)

Входить старий пастух.

12
{"b":"558888","o":1}