ЛитМир - Электронная Библиотека
ЛитМир: бестселлеры месяца
Тёмные времена. Звон вечевого колокола
Влюбиться в жизнь. Как научиться жить снова, когда ты почти уничтожен депрессией
Вот я
Танго смертельной любви
Сестры из Версаля. Любовницы короля
Свободная касса!
Как запомнить все! Секреты чемпиона мира по мнемотехнике
Соглядатай
О чем весь город говорит

Але, припадком звівши очі догори, на місця, куди вибрались супротивники, Фуше зіткнувся з пильним і неприязним поглядом. Там, зібравши навколо своїх прибічників, отой Невблаганний, його приятель, адвокат з Араса Максиміліан Робесп’єр, пишаючись власною впертістю, не прощаючи нікому ні слабкості, ні вагань, крізь лорнет холодно й глузливо дивився вниз на опортуністів. Тієї миті остаточно урвалася їхня дружба. Відтоді, зробивши рух чи мовивши слово, Фуше відчуває позаду нещадно прискіпливий і пильний погляд одвічного судді, незворушного пуританина, і знає: він мусить стерегтися.

Навряд чи був хто обережнішим за Фуше. В протоколах засідань перших місяців ім’я Фуше не згадано жодного разу. Коли інші, нетерпеливлячись, пишаючись, тиснуться до ораторської трибуни, висувають пропозиції, виголошують тиради, звинувачують один одного й ворогують, депутат з Нанта ніколи не підходить до пульта. Кволий голос не дозволяє йому говорити прилюдно, виправдовується він перед друзями й виборцями. І тоді, як у решти пожадливо й нетерпляче рветься слово з вуст, мовчанка цього вочевидь скромного чоловіка викликає тільки симпатії.

Але насправді його скромність – обрахунок. Колишній фізик передусім вираховує паралелограм сил, приглядається й ніяк не вибере собі місця, бо шальки терезів хитаються й далі. Він завбачливо береже свій вирішальний голос для миті, коли шальки остаточно почнуть схилятись у той або той бік. Тільки б не дочасно скористатися ним, не визначитися заздалегідь, тільки б не зв’язати себе назавжди! Бо ще не з’ясувалось – піде революція далі чи відступить; як справжній моряцький син, Фуше чекає сприятливого вітру, щоб стрибнути на гребінь хвилі, а поки що тримає свій корабель у гавані.

Та й потім: ще в Арасі, з-поза монастирських мурів він бачив, як хутко минає слава під час революції, як швидко перекидається гук юрби від «Осанни!» до «Розіпнути!». Всі чи майже всі провідні діячі періоду Генеральних штатів і Законодавчих зборів тепер забуті або зненавиджені. Останки Мірабо вчора ще були в Пантеоні, а сьогодні їх з ганьбою викидають звідти; Лафаєт, що його кілька тижнів тому зустрічали з тріумфом, немов батька Вітчизни, сьогодні вже зрадник. Кюстін, Петіон, що їх кільканадцять днів тому з захватом вітали, вже й на люди бояться показатись. Ні, тільки б не вистромити передчасно носа, не так швидко визначитись, нехай спершу обітруть і зужиють інших! Революція – Фуше, спираючись на свій ранній досвід, уже знає про це – ніколи не належить отим першим, що починали, а дістається завжди тільки останнім, що завершують, гребучи до себе всю здобич.

Отож цей тямущий чоловік усвідомлено поринає в пітьму. Він підступає до наймогутніших, але сам уникає будь-якої відкритої, очевидної влади. Замість галасувати з трибуни та в газетах нехай його краще обирають до комісій та комітетів, де, залишаючись у затінку, не привертаючи уваги й ненависті, можна бачити все і впливати на події. І справді, вперта й незабарна працездатність Фуше забезпечує йому прихильність, а невидність захищає його від будь-яких заздрощів. У своєму кабінеті неквапно й без перешкод він може спостерігати, як шматують одне одного монтаньярський тигр і жирондистська пантера, як провідні й завзяті постаті – Верньйо, Кондорсе, Демулен, Дантон, Марат і Робесп’єр – завдають один одному смертельних ран. Він приглядається й вичікує, знаючи: аж коли шаленці повинищують один одного, почнеться доба розумних, тих, хто чекав. І Фуше неодмінно лише тоді остаточно вирішить, аж коли все визначить боротьба.

Оця звичка триматись у сутіні буде довіку притаманна Жозефові Фуше: ніколи не бувши очевидним володарем, він усе ж утримує всю владу, держить усі поворозочки, не сплативши нікому будь-якою відповідальністю. Завжди стояти за першими, ховатися за ними, пропихати їх наперед, а тільки-но зайшовши досить далеко, цілком зрікатися їх вирішальної миті – ось його найлюбіша роль. У десятках костюмів, у незліченних епізодах – з республіканцями, з королем, з імператором – з однаковою віртуозністю грає цей найдовершеніший інтриґан політичної сцени.

Часом траплялася нагода, а з нею й спокуса самому брати головну, провідну роль на кону світової історії. Але Фуше надто розумний, щоб і справді цього жадати. Він знає, що його негарне й неприємне обличчя аж ніяк не годиться для медалей та емблем, для слави й популярності, жоден лавровий вінець на чолі не надасть йому героїчності. Він знає, що його кволий і млявий голос годиться для нашептів, навіювань та підозр, що він ніколи не зможе надихнути маси вогнем красномовства. Знає, що він найсильніший за письмовим столом, у закритій кімнаті, в пітьмі. Звідти ще й як можна підглядати і стежити, спостерігати й намовляти, випрядати нитки і знову їх сплутувати, а самому залишатись невидним і непроникним.

Остання таємниця сили Жозефа Фуше криється в тому, що, хоча він завжди прагне влади, ба навіть найвищої влади, йому, на відміну від більшості, досить просто відчувати її, йому непотрібні її символи та оздоби. Фуше честолюбний у високому, щонайвищому ступені, але слави не прагне, він амбітний, але позбавлений пихи. Як справжній, достеменний гравець, він любить лише завзяття і шал владарювання, а не клейноди. Лікторський пучок, королівський скіпетр, імператорську корону нехай спокійно має собі хтось інший, справді сильний або ж маріонетка в чужих руках, – Фуше байдуже, він залюбки віддає їм блиск і сумнівне щастя народної любові. Йому досить уміти прозирати в сутнє, мати вплив на людей, справді керувати видимими проводирями світу і, не виставляючи власної особи, братись до найазартнішого – нелюдської політичної гри. Коли інші прив’язуються до власних переконань, до своїх прилюдних слів та вчинків, він, закриваючись і сахаючись від світла, внутрішньо вільний і є ніби сталим полюсом в океані подій. Жирондисти впали – Фуше залишився, якобінців розігнано – Фуше залишився, Директорія, консульство, імперія, королівство і знов імперія загинули й зникли, тільки один Фуше завжди залишався – завдяки своїй довершеній витримці, маючи мужню сміливість бути цілком безхарактерним, виказуючи несхитну відсутність переконань.

Але в плині революційних подій надходить день, той однісінький день, коли вагання не припущенні, коли кожен мусив сказати «так» або «ні», віддати свій голос «за» або «проти». Той день – 16 січня 1793 року. Годинник революції зупинився опівдні, пройдено половину шляху, п’ядь за п’яддю втрачало свою силу королівство. Та живий ще король Людовік XVI, хоч ув’язнений у Тамплі, але ще живий. Або йому пощастить (як сподіваються помірковані) втекти, або ж пощастить (як потай прагнуть радикали) вбити його, підбуривши народ на штурм палацу. Його вже повалено з трону, позбавлено ім’я й титулу, в нього відібрано свободу, але вже тим, що він живе й дихає, що біжить у ньому предківська кров, він – король, онук Людовіка XIV. Дарма що нині його зневажливо звуть лише Луї Капетом, він усе-таки небезпечний для молодої республіки. Отож 15 січня на обговорення Конвенту було поставлене питання про кару – питання про життя або смерть. Нерішучі, боязкі та обережні – люди тієї ж породи, що й Фуше, – намарне сподіваються на таємне голосування, щоб не довелося на очах в усіх визначати своє місце в залі, до якого вже будуть прив’язані: нещадний Робесп’єр наполіг, аби кожен представник французької нації перед усіма зборами висловив своє «так» або «ні», життя або смерть, щоб знали ввесь народ і нащадки, до кого він належав: до правих чи до лівих, до припливу чи відпливу революції.

Ще 15 січня позиція Фуше цілком очевидна. Належність до жирондистів, побажання його наскрізь поміркованих виборців зобов’язували його вимагати ласки для короля. Він розпитує друзів, передусім Кондорсе, й бачить їхню одностайність у тому, щоб не скоїти непоправного, не стратити короля. Оскільки більшість принципово проти смертного вироку, зрозуміло, що й Фуше переходить на її бік, увечері 15 січня він зачитує приятелеві промову, яку наміряється виголосити з цього приводу і якою обґрунтовує своє бажання пощадити короля. Коли вже сів на лави поміркованих, це й змушує тебе до поміркованості, і якщо більшість бореться проти будь-якого радикалізму, то й Фуше неважко цілком переконливо відчувати до нього огиду.

4
{"b":"5600","o":1}