ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A
Життя Марії - i_006.jpg

Візьми лише найважливіше. Візьми листи…

+ + +
Візьми лише найважливіше. Візьми листи.
Візьми лише те, що зможеш сама нести.
Візьми рушники та ікони, візьми срібні ножі,
візьми дерев’яні розп’яття, золочені муляжі.
Візьми хліб і городину, потім іди.
Ми ніколи більше не повернемося сюди.
Ми ніколи більше не побачимо наші міста.
Візьми листи. Всі. До останнього злого листа.
Нам ніколи не повернутись до наших нічних крамниць.
Нам ніколи не пити з сухих криниць.
Нам ніколи більше не бачити знайомих облич.
Ми з тобою біженці. Нам з тобою бігти крізь ніч.
Нам з тобою бігти вздовж соняшникових полів.
Нам з тобою тікати від псів, спати поміж волів.
Нам збирати воду в долоні, чекаючи в таборах,
дратувати драконів на бойових прапорах.
Друзі не вернуться, і ти не прийдеш назад.
Не буде задимлених кухонь, не буде звичних посад,
не буде сонного світла серед нічних осель,
не буде зелених долин і заміських пустель.
Буде розмазане сонце за плацкартним вікном.
Буде холерна яма, залита вапном.
Буде криваве взуття на жіночих ногах,
вимучені вартові в прикордонних снігах,
підстрелений листоноша з порожнім мішком,
підвішений за ребро священик із безжурним смішком,
цвинтарна тиша, гамір комендатур,
списки загиблих, друковані без коректур,
такі безкінечні, що навіть часу не стає
шукати в них щоранку ім’я своє.

Чого лише не побачиш на цих вокзалах…

+ + +
Чого лише не побачиш на цих вокзалах:
ранковий пташиний спів, сонячний спалах,
чорна роса на просмолених шпалах.
Першими звідси поїхали комерсанти —
хитрі нечутні приблуди, невидимі зайди,
тренована охорона, нічні курсанти.
Поїхали ювеліри, поїхали адвокати,
виїхали банкіри, минаючи барикади.
Хоча на банкірів уже що нарікати?
Поїхали астрономи, потім поети.
Вітер важко носить зимові газети.
Діти носять натільні хрести й зелені берети.
Поїхали матері, поїхали наречені,
поїхали школярі — навчені і невчені
(домашній смуток, присмак меду й печені).
Поїхали злодії, виїхали повії.
Трагічні події, насамперед просто події —
буде що згадувати в смутку та безнадії.
Залишились хіба що ми з тобою.
Можливість миру, як і можливість бою,
не привід, аби тікати разом із юрбою.
Набожні християни, безнадійні бандити —
нас так тяжко приспати і так тяжко будити.
Нам ніщо не завадить тепер одне одного вбити.
Я такий, як і ти: в мене така ж щетина,
така ж невитравна засмага, така ж холодна дружина,
опіки і порізи, зморщок тонка павутина.
Така ж образа на господню несправедливість,
готовність використати найменшу можливість,
показати незламність, виявити кмітливість.
Давай, убивай мене за наші спільні печалі,
убивай за все, чого нас колись навчали,
буди мене серед ночі важкими ключами.
Я теж у відповідь буду тебе вбивати,
буду собі пригадувати всі твої вади.
Якщо не зумію — спитаю в тебе поради.
Я теж не матиму ні сумніву, ні вагання.
Сплачу борги, виправдаю сподівання.
Остання воля тішить тим, що вона остання.
Де був початок твоєї мандрівки і де буде фініш?
Ти завжди був поміж них, ти і нині з ними ж.
На цих вокзалах кого лише не зустрінеш.
Доки тепло стоїть над містом,
за гудками локомотивів, за пташиним свистом,
за голосами базарної нічної бідноти,
доки тут хтось залишається, доти
хай будуть відкритими всі залізничні ділянки,
хай діляться хлібом і молоком сонні селянки,
хай буде маршрут легким, хай буде рятунок вчасним.
Розуму всім щасливим. Радості всім нещасним.

Ось я лишаю зброю й починаю повзти…

+ + +
Ось я лишаю зброю й починаю повзти,
повзти від того, в що ніколи не вірив,
ось обповзаю дороги та очерети,
обповзаю мертвих патрульних і розірваних командирів,
обповзаю чужі кордони, обповзаю фортечні мости,
обповзаю вітчизну — безкінечну і зайву.
В мене ще стільки часу, мені ще стільки повзти,
тому яка різниця, що саме я обповзаю.
Кожна ніч була повільною, мов ріка.
Кожен день був очікуваним, як дарунок.
Слова подяки й погорди злітають з мого язика.
Темрява — тепла й липка, ніби овечий шлунок.
З землі говорять померлі, з неба говорять святі.
Але навіть у їхній зневазі є співчуття і міра.
Хай мені немає куди іти в цьому житті —
розвалена чорна земля стереже дезертира.
Що в твоїм серці, країно, що в твоїй голові?
Я навіть не знаю, з яких кольорів зшиваються наші стяги.
Біси стоять при мені — недовірливі і живі,
і дорікають мені словами моєї присяги.
Коли я все це забуду і заберуся геть,
коли перестануть снитись мерці, що спливають рікою,
коли в кожній смерті буду бачити просто смерть,
коли голос знову буде дзвінким, а совість легкою,
коли вже не лякатиме, як огортає пітьма
і як луною наповнюється кожен видих,
я теж говоритиму, говоритиму з усіма,
говоритиму про живих, говоритиму про вбитих,
Десять тисяч загиблих слухають у землі.
Десять тисяч святих слухають над головою.
Голоси загиблих далекі й від цього злі.
Голоси святих теж злі й пахнуть травою.
Люди визирають із вікон,
вибігають із теплих квартир.
До літнього міста
вертається дезертир.
Ховається від розмов,
як від вогню.
Не пам’ятає адрес,
не пізнає рідню.
І рідня теж, вертаючись
до будинку свого,
не пізнає його,
не пізнає його.
2
{"b":"568654","o":1}