ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Едґар Аллан По

КОРОЛЬ ЧУМА

Оповідка з алегоричним змістом
Переклав з англійської Олександр Мокровольский

В чім потурають королям богове,

Того не зносять у голоті ницій.

Бакгерст. «Трагедія Феррекса й Поррекса»*

Десь близько середини однієї жовтневої ночі, за лицарського королювання Едварда Третього,* двоє моряків із торговельної шхуни «Воля вільна», що снувала між Слайсом і Темзою, а тоді саме стояла на якорі в тій річці, непомалу зчудувалися, коли, прочумавшись, побачили, що сидять у пивниці «Веселий моряк» лондонської парафії святого Андрія.

Це вбоге, абияк стулене, закіптявіле, з низкою стелею приміщення нічим не різнилося від інших таких закладів, якими вони були за тих часів, – і все ж, на думку відвідувачів, що химерними гуртами княпіли тут і там, воно цілком добре відповідало своєму призначенню.

Як на мене, двійко наших морячків серед усього того товариства були коли не найпримітнішою, то принаймні найцікавішою парою.

Той із них, хто був нібито старший і кого його товариш цілком заслужено звав Голоблею, відзначався й справді височезним зростом. Вигнався він чи не на шість футів з половиною, то й не дивно, що весь час горбився. А втім, надмір довжини більш, ніж треба, відшкодовувався браком ширини. Був він такий худющий, що, як запевняли товариші, п'яний міг правити за вимпел на щоглі, а тверезий – за бушприт. Але хоч би один із подібних жартів викликав бодай тінь усмішки на обличчі цього матроса! Ніс у нього був великий та гачкуватий, мов у яструба дзьоб, вилиці – високі, підборіддя – неначе зрізане, спідня губа – запала, а витрішкуваті очі – великі, білясті. Тупа байдужість до всього на світі була написана на його обличчі, такому врочисто поважному, що ніхто на світі не спромігся б достеменно змалювати чи бодай передражнити той вираз.

Молодший моряк, хоч з якого боку подивися, у всьому здавався цілковитою його протилежністю. Росту в ньому було не більше чотирьох футів. Коротенький оклецькуватий тулуб тримався на кривих ногах-цурбанчиках; незвичайно куці й товсті руки з неймовірно великими кулаками теліпалися по боках, наче плавці морської черепахи. Маленькі, ніякої барви очиці поблискували десь глибоко-глибоко в голові. Ніс був похований у напливах червоної плоті, якими круглилося його обличчя, а товста горішня губа покоїлася на ще товщій спідній із виразом величезного самовдоволення, ще й підсиленим звичкою власника губів облизуватись час від часу. Помітно було, що до свого цибатого товариша він ставиться зі змішаним почуттям зачудування й насмішки; поглядав він на Голоблю знизу вгору, як ото багряне призахідне сонце позирає на кручі Бен-Невісу.* Ще звечора ця достойна парочка обмандрувала, з розмаїтими пригодами, чимало тутешніх шинків. І найповніші гаманці колись та порожніють – тож до «Веселого матроса» друзі посміли загостити без гроша в кишені.

Цієї саме хвилини, з якої, власне, й починається наша оповідь, Голобля та його дружок, Г'ю Просмолений, сиділи посеред кімнати, поклавши лікті на великий дубовий стіл і підпираючи долонями щоки. З-за чималого бутля з-під неоплаченого пива вони витріщалися на лиховісні слова: «Крейди немає» (що означали: «В кредит не відпускаємо»), виведені, на превеликий подив та обурення дружків, над вхідними дверима тим самим мінералом, наявність якого так нахабно заперечувалась. Не те щоб хоч котрийсь із цих дітей моря та вмів розрізняти знаки письма – таку здатність за тих часів простолюд вважав чаклунською, як і мистецтво поезії, – але ж ті літери, сказати правду, вельми п'яно кренилися в підвітряний бік, що, на думку обох моряків, призвіщало тривалу негоду; тож довелося їм негайно, як алегорично висловився Голобля, «відкачувати воду з трюмів, брати вітрила на гітови й лягати за вітром».

Давши раду решткам пива й затягши шворки своїх куцих курток, вони рвонули на вулицю. Незважаючи на те, що Просмолений аж двічі закочувався в камін, гадаючи, що то двері, кінець кінцем обидва таки вибралися щасливо з пивниці й о пів на першу ночі помчали на одчай душі по нові пригоди темним завулком у напрямку сходів Св. Андрія, а по п'ятах за ними гналася розлючена господиня «Веселого моряка».

В епоху, до якої відноситься наша багата на події оповідь, по всій Англії, а надто в її столиці, лунав жахливий крик: «Чума!»* Лондон майже зовсім збезлюдів, а в тих кварталах, що простяглися понад Темзою, по темних, вузьких, брудних вуличках та завулках, де, як гадали, і з'явився на світ Демон Чорної Моровиці, привільно гуляли самі лише Жах, Страх і Забобон.

Повелінням короля на ці райони накладено заборону, тож під страхом смертної кари ніхто не смів порушувати їхнє понуре безлюддя. Але ні монарший указ, ні потужні застави перед зачумленими вулицями, ні загроза згинути отією осоружною смертю, що не могла не спопасти нещасного шукача пригод, котрому начхати було на всі небезпеки, – ніщо не могло порятувати від нічних грабіжників покинуті мешканцями будинки; дарма що господарі забирали з собою своє добро, злодії тягли звідтіля всяке залізяччя, мідь, свинець – усе, що мало хоч яку цінність.

Знов же, щороку, коли знімали застави, з'ясовувалось, що власники численних у тих місцях крамниць, бажаючи уникнути ризику й клопоту, пов'язаних із перевезенням, даремно довірили багаті свої припаси вин та всяких трунків такій ненадійній сторожі, як замки, засуви й потаємні льохи.

А проте мало хто з пойнятих страхом лондонців приписував ті діяння рукам людським. Усе те, мовляв, коїли духи чуми, почвари моровиці й демони лихоманки. Не минало й години, щоб хто-небудь не вигадав і не розказав нової легенди, від якої крижаніла кров, поки зрештою неподоланний ляк мов саваном оповив будівлі, що перебували під забороною, і не раз траплялося, що грабіжник, весь трепечучи, утікав від жахів, породжених його ж власними спустошливими наскоками, лишаючи широчезний, окреслений забороною простір самому тільки похмурому безгомінню, заразі й смерті.

Тож одна з тих зловіщих застав, що огороджували зачумлені квартали, несподівано виросла на шляху в Голоблі й достойного Г'ю Просмоленого. Вернутися назад – про те шкода й мови, і жодної хвилини не можна було втрачати, адже переслідувачі гналися за ними по п'ятах. Видертися на грубо збиту загороду справжнім морякам було завиграшки, а тоді, ошалілі від вина-пива та швидкого бігу, вони без вагань шугонули вниз на заборонену землю й незабаром, біжучи все далі, куди п'яні ноги несли, гагакаючи й пугукаючи, загубилися в плутанині смердючих завулків.

Звісно, коли б приятелі були не впилися до нестями, довколишні страхіття швиденько паралізували б їхню нетверду ходу. Повітря було холодне й вогке. Виколупані з бруківки камінці в дикому безладді валялися тут і там серед високого, розбуялого бур'яну, що чіплявся за ноги. Вулиці були захаращені уламками зруйнованих будинків. Повсюди стояв задушливий, отруйний сморід, і при мертвотно-блідому світінні, яке навіть глупої ночі соталося з імлистого, зараженого повітря, можна було розгледіти просто на вулицях, чи в бічних провулках, чи в оселях із вибитими вікнами – трупи нічних грабіжників, кого рука чуми схопила тієї самої миті, коли вони допалися до здобичі.

Але ніякі привиди, картини жахіть чи там перешкоди не могли зупинити людей від природи хоробрих, чия відвага була ще й підігріта «веселим зіллям», – і наші морячки настільки прямо, наскільки дозволяли неслухняні ноги, безстрашно швидкували просто в пащеку Смерті. Вперед, тільки вперед переставляв свої цибаті ноги понурий Голобля, будячи багатоголосу тужливо-урочисту луну зойками, вельми схожими на жахний бойовий клич індіанців; уперед, тільки вперед дрібушив, немовби котився, курдупель Г'ю Просмолений, чіпляючись за куртку свого жвавішого, але ж не такого голосистого товариша: з глибин могутніх легень коротуна виривався басовитий бичачий рев, глушачи найпронизливіші вокальні здобутки Голоблі.

1
{"b":"571319","o":1}