ЛитМир - Электронная Библиотека

Секретарки в прийомній вже не було. Басова викликала машину, зійшла вниз на подвір’я і кілька хвилин постояла, чекаючи. Це вже були хвилини справжнього спочинку. Їй подобалося знати і розуміти кожен звук, кожен спалах світла на цьому величезному заводі, який вже ніби став її домом, її сім’єю. Їй подобалось уявляти, що відбувається у цих височенних, герметично закритих скруберах і холодильниках або в товстенних, обшитих азбестом трубах, які тягнуться в усі кінці заводу і на землі, і під землею. Це була її стихія, тут вона знала все — людей, машини і процеси.

Підійшла машина.

— До Ляшенка, — наказала Басова, і авто м’яко рушило.

Роман Петрович Ляшенко, секретар парткому хімзаводу, жив в одному з величезних будинків, яких так багато повиростало у ті роки і в центрі, і на околицях. З Марією Іванівною він почав працювати майже зразу після війни, коли вийшов з госпіталю. Спочатку він був начальником цеху, потім став парторгом, і поєднання в одній особі досвідченого інженера і партійного працівника, на думку комуністів заводу, було дуже вдалим. Між ним і Басовою, на подив багатьом, існувала справжня дружба.

— Друзі нерозлийвода, — інколи сміялися в обкомі, — про самокритику чи критику і думати нічого.

Але досвід кількох років роботи ясно показав, що дружба нітрохи не шкодить критиці, і насмішники замовкли, а потім навіть ставили стосунки парторга і директора за приклад для інших.

В ті дні Ляшенко лежав дома, очунюючи після операції. Війна залишила на спомин в його тілі стільки уламків мін і снарядів, стільки слідів від куль, що лікарі тільки плечима знизували. Ці уламки часто давали себе взнаки: спочатку він терпів, а коли біль ставав нестерпним, доводилося знову звертатися до лікарів, знову лягати на операційний стіл, щоб після операції приєднати до своєї колекції ще один гострий шматочок сталі.

Цього разу операцію робили на нозі, Роману Петровичу довелося лежати тижнів зо два. В той день, коли трапився вибух, він саме виписувався з лікарні. Звичайно, не можна було і думати про те, щоб іти на завод, бо різкий біль пронизував ногу, як тільки на неї ступнеш.

Басову Ляшенко зустрів, сидячи у глибокому кріслі. Перев’язана нога його лежала на невисокому ослінчику. П’ятдесятилітній, сухорлявий і зовсім не сивий, він виглядав значно молодшим за свої роки і, якби не кляті уламки, почував би себе прекрасно. У нього було аж четверо малих дітей і ще молода дружина — «післявоєнне надбання», як він говорив. Сім’я Ляшенків знала Басову дуже добре, і тому появу її зустрів дружний вереск і сміх дітей, яких мати ніяк не могла покласти в ліжка.

— Просто біда з ними, Маріє Іванівно, — скаржилась Ольга, чорнява тридцятирічна жінка, — не діти, а якісь розбишаки, ніяк я їм ладу дати не можу. Десята година, спати час, — гукнула вона до дітей, які вишикувались по ранжиру, мов жива діаграма.

— А от ми зараз удвох з ними впораємося, — весело відповіла Басова, і кілька хвилин у дитячій кімнаті творилося щось неймовірне.

Хвилин через десять усіх нащадків Ляшенка було розкладено по ліжках і заспокоєно. Басова з’явилась у кімнаті, де сидів голова сімейства, захекана і стомлена, але радісна.

— Ще рік, і з ними ніяка сила не справиться, — сказала вона.

— Нічого, впораємося, — засміявся Роман Петрович. — Це вони з моєї біди користуються, а встану, буде дисципліна.

— Вони й тебе подужають, — ось побачиш, — сміялась Басова.

— Сподіваюся, це буде не так скоро, — лагідно відповів Ляшенко і, зараз же, міняючи тему розмови, запитав: — Що на заводі? Августова забрали? Тебе про це попередили?

— Ні, ніхто мене не попереджав. Про всі наші справи я хочу з тобою порадитися. Не Августов мене турбує, його випустять, це ясно… Але є справи важливіші, і я хочу разом з тобою все продумати й перевірити.

— Ех, невчасно я зліг, — скаржився Ляшенко. — Ну, та нічого не вдієш, може, я тобі і поранений допоможу чимось.

— Безперечно, — переконано відповіла Басова. — Послухай мене і якщо я десь неправа або щось плутаю, перебивай зразу, не зволікаючи, бо потім забудемо.

— Договорилися.

— Всім ясно, що у нас зараз на заводі творяться важливі діла, і цілковиту відповідальність за них несу я. Чий винахід ми провадимо у життя, це, кінець кінцем, ваги не має, і особисті якості винахідника — річ не така вже важлива.

— Але приємніше, коли він чесний, а не підлий чоловік.

— Ти вже все знаєш?

— Ні, далеко не все. Я тебе слухаю. Як відомо, першоджерело — найкраща інформація.

— Говорити я хочу не про Ігнатьєва, а передусім про себе. Недавно пройшов двадцятий з’їзд партії, і я зрозуміла його постанови як заклик до широкого, нечуваного розвороту творчої роботи, коли наука і техніка в нашій країні мусять розквітнути так, що ніякій Америці і не снилось. Без цього не можна виконати наших планів, вони спираються на нову техніку, це ясно.

Басова спинилася, якусь мить помовчала, трохи збентежено поглядаючи на Романа Петровича, потім сказала:

— Ти мені пробач, все це звучить як офіціальна доповідь, але я хочу перевірити сама себе, і тобі доведеться потерпіти.

Ляшенко схвально кивнув головою.

— Я витерплю.

— Перейдемо від теорії до практики. Прийшов до мене Ігнатьєв зі своїм винаходом. Ми всі зрозуміли, що це велике діло, поставили дослід. Закінчився він вибухом. Про можливість вибуху ми всі знали. Перед нами було три можливості: перше, реакція взагалі не відбудеться. Друге — реакція відбувається надто активно і тоді — вибух. Силу цього можливого вибуху я, правда, недооцінила, це, безперечно, моя провина. Третє — все відбувається точно за розрахунками, і ми одержуємо пластмасу. На практиці стався другий варіант, камера вибухнула. Начальника лабораторії Августова посадили в тюрму за недодержання правил безпеки. Відповідальність за це лежить і на мені. Ось тут-то й починаються мої вагання. Саме тому я прийшла до тебе.

Вона помовчала, стараючись найточніше зібрати і сформулювати свої думки. Півсутінь стояла у кімнаті. Роман Петрович сидів непорушно, вслухаючись в кожне слово Басової. З другої кімнати вчувався тихий голос Ольги:

— Несе мене лис за далекий ліс, за бистрії води, за високії гори, котику-братіку, виручай!..

— Саме тут я задумалась, — вела далі Басова. — Я знала, що вибух може бути. Тепер, коли він стався і в нас є всі дані про хід реакції, я вже знаю, як його позбутись, знаю, як цю непокірливу реакцію загнуздати. Що ж мені тепер робити? Ставити зразу другий дослід чи повільно, на протязі років, все наново повторити, перерахувати? Маю цілковиту впевненість в успіхові другого досліду, знаю, що він буде вдалим, і все ж таки вагаюсь. Що робити? Три-чотири роки, які може зайняти ця робота без повторного досліду — це аж подумати страшно…

— Чотири роки, це вже буде сьома п’ятиріч-ка… Навіть уявити важко нашу країну через чотири роки, — задумано вимовив Ляшенко. — Багато, дуже багато часу, — він ще кілька хвилин помовчав. — Ти добре сказала про двадцятий з’їзд. Відновлення ленінських партійних принципів, ленінської сміливості, ленінської уваги до друзів, але не забудь, і ленінської вимогливості і непримиренності до ворогів. А звідси вже йдуть і нові наші плани. Я дуже радий, що ти прийшла. Поговоримо, мені самому в цих питаннях теж глибше розібратись треба…

— Значить, ти нічого мені зараз не скажеш?

— Ні, обов’язково скажу. Я знаю правильний шлях і обстоюватиму його перед ким завгодно.

— Чого ж ти замовк? Що мені завтра робити?

— Починати готувати повторний дослід. Немає в нас чотирьох років…

— Я Ігнатьєву так і сказала.

— Почекай радіти, я ще не договорив. От я думаю про тебе, про характер твій. Скажемо одверто, захоплюватись і людей захоплювати ти вмієш. Та думається мені: а чи нема тут трохи спортивного азарту, коли людина, вже не володіючи собою, стрімголов кидається в хвилю, а раптом пощастить? Такий риск теж буває.

— Буває, — погодилася Басова.

— Так от я хочу, щоб у ту мить, коли дійде до повторного досліду, навіть тіні такого риску не було. Авантюру ми припустити не маємо права. Я захищатиму тебе перед обкомом, перед ЦК, перед ким хочеш, коли ти все розробиш зі своїм колективом інженерів, коли дослід ви поставите на вищому рівні, ніж перший, коли виключите будь-які неприємні випадковості. Це вже другий, а не перший дослід — різниця велика. Невдачі тут бути не може. І я перший вдарю і боляче вдарю тебе, якщо в ім’я власної репутації ти полізеш напролом, не обгрунтувавши і не зваживши на все.

15
{"b":"575034","o":1}