ЛитМир - Электронная Библиотека

Останнього, найболючішого удару завдала йому Ганна. Одного разу його викликали до управління табору і показали копію постанови про розлучення. Скрипнувши зубами, Боровик прочитав. Він знав, Ганна простила б йому будь-який вчинок, але зв’язок з німецькою повією… Цього вона не простить ніколи в житті. Сергій Петрович уявив, як у воєнкоматі, куди вона прийшла одержувати гроші по атестату, їй розповіли про присуд, і аж застогнав від муки. Ганну він ні в чому не міг винуватити.

День за днем проходили місяці ув’язнення і все глибше осягав Боровик глибину свого нещастя.

За два роки він не одержав від Ганни жодної звістки і не наважився їй писати. З нею, очевидно, все було розірвано назавжди. Отже, коли скінчиться термін ув’язнення, життя треба починати від самісінького початку, змінивши його докорінно. Як саме змінити, він ще не вирішив, але напевне знав, що змінить. А якщо змінити нічого не вдасться, то й жити не варто.

В такому настрої, картаючи себе, вийшов Боровик весною сорок восьмого року з табору. Він був тепер вільний, як птах, близьких родичів не було, домівки теж, лети куди хочеш і де хочеш спиняйся, ніхто не перешкодить і нічого не запитає. Він дурив себе, коли, читаючи сповіщення про розлучення, думав, що разом з тим читає смертний присуд своєму коханню. Він любив Ганну тепер не менше, а ще більше, ніж у ті прокляті дні, про які навіть згадувати боляче.

Серце повело його у велике донецьке місто, де жила Ганна. Він побачив її, побачив Любочку здаля, не дозволяючи собі наблизитись. Але поряд з ними він побачив і прокурора Малахова. Гроші, які лежали у банку, дали можливість жити якийсь час без роботи, і майже все це літо Боровик стежив за Ганною, Малаховим і Любочкою, уважний і непомітний, намагаючись не пропустити жодної, бодай найменшої деталі. Він дізнався про життя цієї сім’ї, збагнув і оцінив глибоке кохання Малахова, яке так ясно виявлялося у багатьох, непомітних для незацікавленого ока дрібницях. Він дізнався, що Любочка вважає, ніби він загинув у сорок шостому році. Це вже не додало жодної краплини до повної чаші його горя. Може, навіть так і краще, може, спокійніше житиметься Любі, якщо ніякі сумніви про батькову долю не тривожитимуть її маленьке серце.

Але гроші, колись відраховані від офіцерського утримання в банк, вже кінчалися, довелося подумати і про власну долю. Їхати з цього міста він не хотів — тут Ганна, тут Любочка, отже, отут мусить жити і він. А до чого братися? Як жити? Він вступив до хіміко-технологічного інституту.

Роки навчання промайнули дивовижно швидко. Любочка росла, можна сказати, на його очах, хоч бачив він дівчину не так часто. Ганни він намагався в усієї сили уникати, змушував себе менше цікавитись її життям — вона щаслива, і дуже добре, вона заслужила своє щастя, а як болить від того серце Сергія Боровика, до цього нікому немає діла.

Володимир Іванович Малахов тепер цікавив його навіть більше, ніж спочатку. Боровик мимоволі стежив за кожним кроком прокурора, хотів знати, як він виховує Любочку, як ставиться до Ганни, прагнув скласти для самого себе правдивий його портрет. І потроху в уяві вирисувався образ людини чесної і принципової, закоханої і ніжної у своєму коханні. Цієї ніжності завжди бракувало самому Боровику, і тепер вона здавалася йому дуже привабливою. Він бачив, що Любочка добре ставиться, може, навіть любить свого вітчима, і це примушувало ще більше поважати Малахова.

Навесні п’ятдесят третього він закінчив інститут і пішов працювати на хімічний завод, дуже ніяково відчуваючи себе у ролі новачка-інженера. Але життєвий досвід — це велике надбання, і коли потрібний був надійний інженер для відповідального завдання, Басова обирала його. Розмовляючи з Боровиком, вона часто лукаво посміхалась, і йому здавалося, ніби вона щось знає. Від цієї думки йому ставало моторошно.

А Басова і справді знала про Боровика все. Адмірал Хлопотін через два роки після того, як засудили Боровика, коли вже всі забули про цю справу, таки знайшов Інгеборг Хаген і мав з нею довгу розмову. Коли німкеня вийшла з його кабінету, адмірал нікому не сказав ні слова, тільки цілий день ходив темний, як ніч. Нічого тепер уже він не міг змінити в долі Сергія Боровика.

Цю історію він пізніше розповів своїй старій приятельці, Марії Басовій, випадково почувши від неї прізвище інженера Боровика. Вона вислухала все мовчки, думаючи про дивовижні шляхи, якими інколи проходить людська доля.

Так і йшло життя Боровика, зовні спокійне і врівноважене, аж доки не з'явився зі своїм винаходом Ігнатьєв і не гримнув вибух у корпусі лабораторії.

Боровик лежав на вузькому ліжку у лікарні. У палаті була півсутінь. Поряд марив якийсь чоловік, поранений під час автомобільної катастрофи. Сергій Петрович не міг заснути, перебирав у думках події останніх днів, особливо часто повертаючись до Малахова; у вухах його весь час лунав ясний, ніби з дзвінкого срібла викутий, голос Ганни, коли вона вигукнула в прокуратурі оте розпачливе:

— Сергій…

* * *

Другого дня Малахов з'явився у кабінеті свого безпосереднього начальника — обласного прокурора Губанова. Той сидів біля столу, великий, вже розповнілий, поважний. Зустрів він Малахова привітно.

— Ну, з чим завітав сьогодні? — весело запитав Губанов.

— Дуже неприємна справа, — відповів Малахов, кладучи на стіл перед прокурором області приготовані папери.

Губанов натяг на носа величезні чорні окуляри і став читати. Мірою того, як він переходив від рядка до рядка, обличчя його похмурніло, витягалось.

— Та-ак, — перегорнув він останню сторінку. — Ти пропонуєш заарештувати Басову.

— Так, я прийшов це погодити.

— Погодити легко, а от чи треба так робити — я ще не знаю.

— Неодмінно треба.

— Ти певен?

— Цілком.

— А от я не зовсім. Перш за все треба з’ясувати, чи справді цей вибух дав їм усі дані для нового досліду. Треба скласти найавторитетнішу комісію…

— Технічна експертиза висновок дала, а для глибшої наукової перевірки треба півроку, справа це зовсім нова. Тимчасом Басова викине державні гроші на новий дослід не через півроку, а завтра…

— Їй можна сказати…

— Не послухається. Захоче негайно реабілітувати себе.

— Це правда… Де ж вона другий дослід ставитиме, там все рознесло.

— Ні, рознесло там далеко не все і технічні можливості повторити дослід у неї є.

— Що ж робити? — ніби в стіну вткнувся Губанов.

— Її треба заарештувати, — наполягав Малахов, — у нас є більш ніж досить підстав для справи.

— Які?

— Перевитрата грошей — раз. Вона і сама визнає, що цей вибух був значно сильнішим, ніж можна було сподіватись. Хто знає, якої сили буде наступна катастрофа? Недодержання правил безпеки і жертва при проведенні досліду — два. Хіба цього мало? За статтею сто двадцять один — три…

— Формально не мало, а от коли подумати…

Малахов розсердився. Ще ніколи, мабуть, не бачив він обласного прокурора Губанова таким нерішучим.

— Для того, щоб разом подумати, я до вас і прийшов.

— От що, — сказав Губанов, — треба написати до міністерства, щоб негайно відсторонили її від обов’язків директора заводу. Хоча б тимчасово.

— Поки піде лист, поки там подумають, вона поставить другий дослід, і полетять знову державні гроші.

— Чому ви думаєте, що в новому досліді успіху не буде?

— Коли дослід ставлять квапливо, тільки бажаючи врятуватися від кари, то успіху бути не може.

— І це правда, — міркував Губанов. — Що ж робити?

— Тільки одне, підписати постанову.

— З цим поспішати не слід.

— А через два дні вона поставить дослід, і тоді ми з вами вже будемо її співучасниками, бо знали про те, що готується нова велика розтрата державних грошей, що можливі жертви, — і не перешкодили тому. Якщо судитимуть Басову за другий вибух, то слідство вже не ми будемо вести. Ми будемо тільки свідками…

— Боїтеся?

— Я боюся тільки за людей і за державні гроші, і ви це прекрасно знаєте.

27
{"b":"575034","o":1}
ЛитМир: бестселлеры месяца
Женщина, я не танцую
Непарадная Америка
Дорогой Эван Хансен
ПереКРЕСТок одиночества
Битва трех императоров. Наполеон, Россия и Европа. 1799 – 1805 гг.
Записки Черного охотника
Пепел над океаном
Как управлять хаосом и креативными эгоистами
Достаток: управляй деньгами, чтобы они не управляли тобой