ЛитМир - Электронная Библиотека

До себе у партком він не пішов, а наказав шоферові повільно їхати до центра міста. Біля великого скверу звелів спинитися, вийшов і, мабуть, з півгодини нерухомо сидів на ослоні, обіпершись на свого жовтого костура. У сквері палали ясним червоним світлом величезні осінні канни; вже відчули перші холодні ночі, поопускали свої червоні косички ніжні сальвії; айстри ніби одверталися від сонця своїми синіми, холодними, пихатими голівками. Довкола Ляшенка широкою, посипаною рудим піском доріжкою бігали діти, чулися вигуки, великий червоно-зелено-синій м'яч пролітав над головою.

Але на красу осіннього дня парторг не звертав уваги.

Думки були зайняті іншим. Саме тепер, перед побаченням з секретарем обкому, Ляшенкові треба було все добре вирішити насамперед для самого себе. Чи не занадто він захоплюється картиною, розкритою перед ним? Чи не сховано в ній десь, як у тій дитячій картинці-загадці, небезпечного підводного каменя? Щоб побачити його, треба іноді перевернути сторінку догори ногами, добре придивитися і уважно поміркувати. Саме це і робив Ляшенко, сидячи під світлими, але вже холодними променями осіннього сонця. Потім глянув на годинника, підійшов до машини і сказав шоферові:

— До обкому.

Того дня у Володимира Івановича Малахова було дуже багато роботи і час пролинув швидко. Здається, тільки-но прийшов до прокуратури щось зробив і все, — вже шоста година, час додому. А роботи — непочатий край. Отже, доведеться прийти сюди ввечері, хоча начальство на таку нічну роботу тепер дивиться косо, вже забули, як три роки тому доводилось працювати цілі ночі. Справи останніх днів вимагали від прокурора поширених мотивацій, доведеться попрацювати, зате потім, уже в процесі слідства, все це стократ окупиться.

Цілий день прокурор працював напружено, майже натхненно Іван Семенович Зуб не з’являвся на очі, і десь наприкінці роботи Малахов навіть занепокоївся.

— Де це наш Іван Семенович? — мимохідь запитав він, коли секретарка зайшла до кабінету.

— Іван Семенович пішов до обкому.

— До обкому? Викликали?

— Ні, про виклик я нічого не чула.

— Коли повернеться?

— Не можу сказати.

— Добре, йдіть.

Секретарка вийшла, а у Малахова на серці після цієї незначної розмови лишився якийсь намул. Немовби щось небезпечне творилося за його спиною. Може, це пов’язано зі справою Басової?

— Що взяв з собою Зуб? — знову викликав пін секретарку.

— Нічого.

— Ніяких справ?

— Ніяких.

— Дякую, можете йти.

Він кілька хвилин думав про Зуба, потім немовби глянув збоку на самого себе і засміявся. Ніколи такі випадки не викликали в нього ніяких підозрінь чи роздумів. Чого ж зараз він так тривожиться? Смішно і навіть трохи несолідно.

Прокурор знову взявся до роботи і до кінця робочого дня працював діловито й точно, як добре злагоджена і вивірена машина. За кілька хвилин до шостої він перегорнув справи і побачив, як багато ще доведеться попрацювати ввечері. Потім узяв зі столу цілий оберемок папок і замкнув у сейф.

Після цього ще раз оглянув кабінет, чи не забув чогось заховати, і вийшов. По місту йшло чудесне вересневе надвечір’я, коли подихи справжньої осені здаються ще дуже далекими і все-таки відчуваються в усьому — в кожній холодній квітці, у кожному сухому, ніби з найтоншого металу викутому, кленовому листочку, який сухо шарудить під ногами. Прокурор ішов не поспішаючи. Додому недалеко, і ця прогулянка після довгого сидіння в кабінеті була приємною.

Він вийшов на широченну площу, посередині якої високими, ніби застиглими, струменями бив дужий фонтан, оточений з усіх боків цілим лабіринтом асфальтованих доріжок, вибагливих клумб і вже трохи прив’ялих кущів троянд і бузку. На асфальті біля фонтана хлоп’ята годували сірих повногрудих голубів, птахи нікого не боялись, майже з рук брали хліб. Малахов, посміхаючись, дивився на цю сцену, постояв трохи, потім, усе ще посміхаючись, пішов далі.

Тепер йому треба було пройти повз високу і водночас присадкувату будову, де містився обком партії. Він бував тут часто і добре знав усіх секретарів, але завжди підходив до цього будинку з самому собі незрозумілою обережністю.

Блискучі східці полірованого граніту збігали з дверей обкому до тротуару. Малахов здаля побачив, як перший секретар, розмовляючи з якимсь дуже знайомим чоловіком, вийшов і сів разом з ним у машину. Авто рушило з місця раніше, ніж Малахов встиг наблизитися і привітатись.

«Хто цей чоловік?» запитав себе прокурор.

Обличчя незнайомого він десь, безперечно, бачив, але жовтуватого, ніби костяного, костура пригадати не міг. Проте замислюватися тут ні над чим, всі люди в області так чи інакше знають одні одних. Бачилися десь на конференції чи, може, на зборах активу, от і здається обличчя знайомим.

Вже забувши про цю зустріч, він проходив квартал за кварталом, будинок за будинком, сам собі відзначаючи, як багато набудували в місті за останні роки. Додому було зовсім близько, менше двохсот метрів, коли Малахов несподівано спинився.

Він раптом згадав, де бачив людину з жовтуватим костуром. Це не хто інший як секретар парткому хімічного заводу Ляшенко.

Тепер вся зустріч набирала для Малахова зовсім іншого, тривожного значення. Ляшенкові робили операцію, це знали всі, а от тепер він зовсім недоречно катається в машині разом з першим секретарем обкому. І поїхали вони саме в напрямі хімічного заводу. Що це — випадковість чи спроба якось втрутитися в справу Марії Басової?

Малахов постояв, ніби збираючись повернутися до обкому і все перевірити на місці.

Та що це з ним кінець кінцем? Чого він хвилюється? Його дії можуть подобатися чи не подобатися, але вони правильні, сто разів правильні, і тривожитись йому нічого.

Відкинувши неспокійні думки, він швидко пройшов останній квартал і за кілька хвилин, вже вимитий і заспокоєний, сидів разом з Ганною і Любочкою за столом. За своїм давнім правилом, дома він не дозволяв собі навіть думати про справи, цілком слушно твердячи, що для того досить часу і на роботі, але в цей напружений день чомусь поламалися усі, роками заведені, правила, і вирватися з потоку думок було дуже важко.

Саме тому за столом створився той немирний, дратівливий настрій, коли якесь недоречне слово може викликати гнів чи гостру відповідь. Ганна вже знала цей настрій. Останнім часом затишна квартира стала їй чомусь здаватися тісною і задушною. Це враження особливо посилювалося, коли Малахов повертався з роботи, і пояснити чого це воно так, — Ганна не могла. В усякому разі, в редакції вона тепер почувала себе значно приємніше і вільніше, ніж дома, надто в такий день, коли за столом важко говорити, ніби в горлі застряв шматок тіста. Так вони і мовчали майже весь обід, перекидаючись коли-не-коли незначними короткими словами, аж доки Малахов не сказав незадоволено:

— Ну, звичайно, закохалась наша Варвара Павлівна, знову все пересолено. Чумак з возом перекинувся, як говорили у минулому сторіччі.

— А мені все добре, я ще й посолила трішки, — здивовано відгукнулася Люба, беручи виделкою котлету. — Ні, все правильно посолене.

— На вас усіх з вашими витребеньками і в ступі не потрапиш, — сердито сказала Варвара Павлівна. — Завтра взагалі про сіль і не подумаю, соліть кожен сам собі, моє діло сторона.

— На мій смак добре, — сказала Ганна. Глянула на стіл і зразу ж схопилася з місця. — Боже мій, знову я гірчицю забула поставити.

Підійшла до буфета, взяла пузату, блакитними квітами розмальовану гірчичницю, і поставила перед чоловіком.

— Будь ласка.

— Мама у нас буферна держава, — засміялася Люба. — Як то пишуть у газетах — пом’якшує суперечності.

— Дякую, — вклонився до дружини Малахов, а тоді, вже зовсім іншим тоном, звернувся до Люби. — А ти краще не говорила б дурниць. Ніяких суперечок немає і бути не може.

Господар підвівся з-за столу, зробив кілька кроків по кімнаті. Згадка про несподівану зустріч біля виходу з обкому все-таки чомусь тривожила. Чого він хвилюється? Навіть найменших підстав для тривоги немає. Чому ж йому так хотілося зараз бути там, де стоїть, поблискуючи чорним лаком, велика машина секретаря обкому. Невже вона біля головної контори хімічного заводу? Може, подзвонити туди, перевірити. Це ж так просто, набрати комутатор попросити прохідну і запитати вахтера.

30
{"b":"575034","o":1}