ЛитМир - Электронная Библиотека

Малахов ввійшов, похмуро глянув на Зою, на Ганну і сказав:

— Здрастуйте.

Ще ніколи в житті не бачила Ганна свого чоловіка таким знервованим. Збудження, ні, вже не збудження, а лють видно було в кожному його русі. Ганна бачила, з яким зусиллям Малахов стримує себе, щоб не закричати, не вдарити кулаком по столу. На Володимира Івановича було страшно дивитися, навіть обличчя його потемніло і стало майже коричньовим.

Щоб якось увірвати мовчання, Ганна сказала:

— Знайомся, будь ласка.

— Василенко, — не простягаючи руки, вимовила Зоя, не зводячи очей з обличчя Малахова.

— Малахов. Дуже приємно, — відповів прокурор, не дивлячись на дівчину, всім своїм виглядом наказуючи — негайно йди геть звідси, ти тут зайва.

Але Зоя зовсім не збиралась іти, не з’ясувавши долі Сергія Петровича. Переживання прокурора Малахова її не обходили, хай нервує скільки хоче, якщо має підстави, дівчині до того немає діла.

— А ми саме про вас згадували, — привітно сказала Зоя, дивлячись на спину Малахова, що став біля вікна.

— Дуже приємно, — буркнув, не повертаючись, прокурор.

— Згадували у зв’язку з товаришем Боровиком, — вела далі Зоя.

Прокурор різко обернувся, мало не перекинувши великої лапатолистої квітки на підвіконні.

— А що з ним таке сталося?

— Як-то що? — тихо сказала Зоя. — Людину ні за що, ні про що замкнули, а ви питаєте, що з нею трапилося?

Ганна ясно побачила — Володимир Іванович чекав ще якоїсь великої і неприємної несподіванки. Тепер з полегшенням зітхнув і навіть лицем посвітлішав.

— Нічого не зробиться з вашим Сергієм Петровичем, просто навчиться пристойно поводити себе, і все. Невеличка предметна лекція…

— А тимчасом він, як у тюрмі! — вигукнула Зоя. — Ви це розумієте?

— Не в тюрмі, а в звичайній лікарні, де йому тричі на день міряють температуру і дають ліки, щоб не дуже хвилювався. Різниця, яку треба розуміти. Господи, яка це дрібниця в порівнянні з тим… — мало не простогнав Малахов, раптом пригадавши події сьогоднішнього дня.

— Дрібниця? — аж назад подалася Зоя. — Людина страждає, а для вас це дрібниця?!

— Нічого не загрожує вашій людині, заспокойтеся, — відмахуючись від Зої, як від докучливої мухи, сказав Малахов. — Вилікується і не буде тікати з лікарні… Сором — сорокалітнього інженера ловлять по всьому місту санітари. Все це тільки на користь товаришу Боровику. Тільки на користь. Ким ви йому доводитесь? Дружина? Наречена?

Зоя з насолодою вчепилася б в прокурора Малахова.

— Ні те, ні друге.

— Хто ж ви йому? Родичка?

— Більше, ніж родичка, я разом з Сергієм Петровичем Боровиком працюю на хімічному заводі.

Тепер, коли з’ясувалося місце роботи Зої Василенко, він дивився на дівчину з одвертою ненавистю. Все дратувало прокурора в цій постаті: і нафарбовані губи, і пишна зачіска, і товсті підошви жовтих черевиків. «Закохана дурепа, — про себе визначив він. — Мабуть, коханка цього клятого Боровика, не інакше». Отруйні, ущипливі слова вже крутилися на язиці, але у Малахова стало глузду їх не вимовити.

— На хімічному заводі? — перепитав він. — Ви маєте рацію. Це більше, ніж родичі… Там повна кругова порука… І закінчиться це дуже зле.

— Можете називати нас, як хочете, від того нічого не зміниться. Ми просто дружний згуртований колектив і нікому роз’єднати нас не дозволимо.

— Це вже я встиг відчути, — голос Малахова ніби зламався, і сам він важко сів на стільця.

Йому раптом в цю мить захотілося тільки одного: опинитися якомога далі від цього міста, від хімічного комбінату, від Марії Іванівни Басової та її друзів, ніколи більше в житті не бачити цих людей, які мають всі підстави торжествувати перемогу над ним, Малаховим.

Ганна дуже добре відчула цю зміну настрою. Вона не могла зрозуміти всього, але ясно бачила: Малахова зламано, майже знищено. Вона обережно запитала:

— Що з тобою? Ніколи тебе таким не бачила.

— На щастя, не бачила… Тепер довелося побачити, — втомлено відповів Малахов, дивлячись кудись повз Ганну, далеко за стіни кімнати.

— Ти можеш мені сказати, що ж, кінець кінцем, сталося?

Люта енергія знову стала закипати в серці Малахова. Він не має права дозволити собі ні хвилини слабкості чи зневіри, він певний своєї правоти і боротиметься за неї до кінця. Ті, на хімічному заводі, рано зраділи.

— Ти хочеш знати, що? — майже задихаючись від нестерпно образливого спогаду, крізь зуби процідив Малахов. — Безглуздя сталося! Глупота!

— Неправда! — вигукнула Зоя. — Перемогла справедливість. Ви повинні і Боровика відпустити…

Малахов мало не кинувся на Зою.

— Геть… геть звідси, щоб і духу вашого тут не було.

Зоя дивилась на Малахова. Тепер він зовсім не здавався їй ні страшним, ні небезпечним. Просто розлючений, знервований чоловік, що от-от втратить владу над самим собою.

— Зараз піду, — відповіла Зоя. — Пробачте за несподівані турботи. Черства ви людина, товаришу Малахов, якщо вам дрібницею здається те, що людина в тюрмі сидить. Раджу вам про це добре подумати. Прощайте.

І вона швидко вийшла з кімнати, твердо ступаючи своїми сильними, красивими ногами.

— Хто її пустив? Звідки вона взялась? Хто вона? — прохрипів Малахов, коли десь далеко в коридорі металево клацнув замок.

— Пустила, мабуть, Варвара Павлівна, а хто вона така, ти знаєш, — майже спокійно сказала Ганна.

Але лагідний тон дружини не вгамував почуттів Малахова. Надто обурений і роз’ятрений був він у ту мить, щоб так швидко заспокоїтись і правильно оцінити події.

— Осине гніздо, цей хімзавод. — Обома руками він схопився за голову. — Ні, навіть щось страшніше за осине гніздо. Але, ти знаєш, це не найгірше… Найжахливіше, коли люди, старіючи, впадають у глибокий маразм, а ніхто цього не помічає чи не хоче помічати… І ці люди користуються авторитетом, до їхньої думки прислухаються, більше того, їх просто слухаються, з їхніх слів роблять висновки. Боже, як страшно!

Переплівши пальці рук на потилиці, він нахилив голову мало не до самих колін, знову випростався і, знову згинаючи сам себе в три погибелі, нахилив голову. У такому стані Ганна ще не бачила Малахова ніколи, але страху чомусь не було, навпаки, вияв безсилля викликав відразу.

— Про кого ти говориш?

— Про кого? Про твого шановного, про твого улюбленого й авторитетного порадника та натхненника, про нашого дорогого і найближчого друга, про Івана Семеновича Зуба. Старий, позбавлений глузду кретин!

— Годі! — перебила Ганна. — Ти не маєш права про нього так говорити. Що це з тобою? Він хороший і чесний…

— Хороший? Чесний?

— Не кричи! Розкажи спокійно.

Ганні вже почала обридати ця істерична сцена. Коли б вона була на боці Малахова, поділяла його погляди і думки, таке почуття ніколи не з’явилося б в серці. Але зараз Ганна стояла осторонь переживань чоловіка і співчувати йому не могла, хоч розумом осягала всю глибину його болю і переживань. Десь у душі вже народилася думка про правильність усього того, що зроблено наперекір Малахову, вона була ще несміливою, ця десять днів тому неприпустима думка, але чим далі говорив прокурор, тим ясніше вона викристалізовувалась і ставала переконливішою.

— Змія потайна, а не чесний товариш, — лютував Малахов. — Він доповів начальству… А до його слів прислухаються! Як же, старий працівник, ще дзержинської школи! Я не знаю, якому начальству він доповів, але результат такий: Басову випустили, начальника лабораторії теж, справу у мене забрали… Морально облили брудом з голови до ніг. Просто відкинули мене геть, як дерев’яну, пустоголову ляльку, і сказали, що цю справу розглядатимуть вищі інстанції! Хто зі мною тепер як з прокурором рахуватиметься? Всі говоритимуть: який це Малахов? Той, що у нього справу Басової забрали? На такого можна не зважати.

— В тебе буде ще багато випадків показати свої знання і здібності, — холодно сказала Ганна. Їй здавалося, що Володимир Іванович змінюється в неї на очах. Мабуть, краще було б не вести такої розмови, бо добром вона скінчитися не може. Якісь дивні, ніколи раніш не знані і жорстокі до Малахова думки виникають у неї. Кожне слово, сказане ним, зараз викликає огиду і роздратовання, бо він неправий, і Ганна знає це краще, ніж хто інший.

43
{"b":"575034","o":1}