ЛитМир - Электронная Библиотека

Він прийде додому знищений, може, навіть принесе з собою сувору догану або якесь інше партійне стягнення. Після розмови з Басовою в тому вже не може бути сумніву.

Але ніщо її не спинить, Ганна піде, бо жити далі тут неможливо. А до того ж на світі існує Сергій Петрович Боровик, і про нього хочеться думати. Ох, як все складно, як все заплуталося. Одне тільки ясно, отак, крадькома, не глянувши в очі Малахову, ніби щось вкравши, іти з цієї квартири не можна. Як завжди, і тут Басова була права.

Любочка раптом здригнулась, насторожено підняла голову, скочила з тахти, стала на рівні ноги, злякано глянула на маму.

— Котра година?

— Минуло вже сорок хвилин. Ти так добре заснула…

Люба швидко оглядала кімнату, ніби шукала когось.

— Володимир Іванович не прийшов?

— Ні.

— А ти не передумала?

— Передумала? Ні, я не передумала. Але їхати зараз нам не можна. Послухай мене. От на одну тільки мить постав себе на місце Володимира Івановича… На місце людини, яка так багато хорошого зробила нам у житті. От приходить він додому, а нас немає, ми втекли, навіть не сказавши йому доброго слова, ніби злодії, наче наше майбутнє ми не по праву беремо собі, а хочемо вкрасти. Воно ніколи не буває справжнім, вкрадене щастя…

Любочка мовчала. Їй і самій така раптова втеча вже стала здаватися негарною, так, саме негарною і боягузливою. Ні, вони не втечуть, вони підуть, спокійно попрощавшись із Малаховим, сказавши йому чесно про свої почуття, подякувавши за все добро, зроблене в житті. І він напевне зрозуміє.

— А може… А може, ти не хочеш іти звідси? — перепитала Любочка, щоб перевірити і маму і себе.

— Ні, залишатися тут мені більше не можна, — просто і впевнено відповіла Ганна. — Але тікати крадькома я не буду. В житті все треба робити одверто, чесно, бо інакше ніколи не буде щастя.

Люба нічого не відповіла, тільки міцніше притулилася до маминих грудей.

Саме в цю мить з високих дверей обкому партії вийшов Володимир Іванович Малахов. Вийшов, постояв, дивлячись на вулицю, на біг машин, на млисте, рожево-темне небо і, не знаючи куди йде, рушив уздовж вулиці Артема. Люди проходили повз нього, і деякі навіть вітались, але він не впізнавав жодного обличчя. Довго йшов вулицею, дивлячись просто перед собою, завертаючи в якісь завулки і не можучи пояснити собі, чому завернув ліворуч, а не навпаки.

Ще раз завернув за ріг і спинився. Нічна панорама величезного металургійного заводу розкрилася перед його очима. Високі освітлені доменні печі стояли, важко упершись у землю, і нагадували могутні тури на шахматній дошці. Каупери зводилися в небо, зв'язані по чотири, ніби патрони в обоймі. Біля коксових батарей то тут, то там спалахувало біле світло, воно розгоралося все ясніше і ясніше, здавалося, от-от охопить весь завод і спалить його. Біла хмаринка пари з’явилася над зливою світла, і воно починало рожевіти, слабшати, потім червоніло під струменями води і, нарешті, зовсім пригасало, щоб за мить знову вирватися вже з іншої печі, ніби оновлене в її до біла розпеченому череві. Потім у темряві раптом з’явився і полився вниз по невидимому узгір’ю темночервоний, майже вишневий потік розпеченої лави. Він спливав усе нижче, розбиваючись на дрібніші струмки, і, здавалося, все міг спопелити на своєму шляху. Це з круглого, схожого на величезну чарку, вогнетривкого ковша вилили доменний шлак. Хто хоч би раз у житті бачив його зловісну, тривожну заграву, ніколи не забуде це видовище.

Темне небо над заводом весь час мінилося барвами від зеленуватосиньої до вишневочервоної. Сухо шипіла вода біля коксогасних ям, перегукувалися на коліях паровозики, тягнучи важкі вагони. Завод жив своїм усталеним, рівномірним життям, пив воду, поїдав довгі ешелони руди і вугілля, дихав височенними трубами. Він лежав на горі, як незборимий, добрий велетень, і силу його ні зміряти, ні подолати не зміг би ніхто на світі.

Малахов перевів погляд туди, де небо набирало трохи жовтуватого відтінку, і теж побачив ліс високих димарів і скруберів, переплетених товстенними трубами. Там була тиша, тільки чихкала пара, світло палало рівно, не зриваючись на сполохи. Саме там, у лабораторіях хімічного заводу, Марія Іванівна Басова провадить зараз свій другий дослід.

Прокурор одвернувся від заводу і знову пішов навмання, не розбираючи шляху. Якісь маленькі, густо заплетені диким виноградом будинки проходили повз нього, це вже була далека околиця міста. От і будинки скінчилися. Він вийшов у степ, осінній, випалений, червонуватокоричньовий, а місцями аж чорний донецький степ, і довго йшов польовою дорогою, збираючись на гору.

Прохолодний нічний вітер ударив в обличчя, Малахов спинився, глянув назад і побачив далеко внизу море вогнів величезного міста з його заводами, ясно освітленими вулицями і багатоповерховими будинками.

У тиші завмер нічний осінній степ. Налякані першим холодком, вже давно поснули цвіркуни. Вітер приліг і заснув десь у байраці. Малахов стояв, дивився на місто, а пам’ять, ніби навмисне, виривала з минулого вечора якісь найболючіші шматки і послужливо показувала йому знову, ніби навмисне хотіла роз’ятрити криваву рану.

«…Формаліст Малахов мало не зірвав найважливіші досліди, проваджені на хімічному заводі, досліди, вагу яких важко переоцінити, — це виступає другий секретар обкому, невисокий на зріст, кругловидий і дуже добродушний на вигляд Поляков. — Нічого він не зрозумів у рішеннях двадцятого з’їзду, порядкував долею людей, ніби якийсь самодержець…»

«…Формальне ставлення до своїх обов’язків завжди призводить до відставання, до звуження виднокругу, а, кінець кінцем, до нерозуміння тих завдань, які поставив перед нашою промисловістю двадцятий з’їзд…» — це інженер з шахти «Столянка» подає свій голос.

«…Малахов схожий на міліціонера, який штрафує спортсмена, що кинувся на допомогу потопаючому, бо на тому місці стрибати у воду заборонено…» — це він уже чув, це в когось відгукнулася думка Івана Зуба.

— Товариші, — хотів тоді вигукнути Малахов, — подумайте про державу, про її інтереси. Адже викинуто півмільйона, і ніхто не знає, чи не полетять знову в прірву гроші. Ніхто не може сказати, чи буде успіх у другому досліді.

Чому ж він не сказав цього? Чому аргумент, який весь час здавався сталево-переконливим, завжди повергав супротивників і надійно підтримував самого Малахова, тут, на бюро обкому, раптом самому прокуророві здався дрібним і діляцьким, позбавленим усякої перспективи. Він навіть виголосити його не наважився, надто дрібно виглядало б це після всього сказаного. А це ж було його незламне переконання, він стояв на ньому завжди і певен був — стоятиме до смерті.

— Чому ж усе змінилося? Чому?

Місто внизу мерехтіло вогнями, жило вдень і вночі, працювало, не знаючи спочинку. Він любив це велике місто, любив його вулиці і заводи, його заклопотаних людей… Як же трапилося, що саме тут, в улюбленому місті, якому він віддав усі сили душі, довелося почути такі дошкульні слова.

— До булави треба голови.

Це сказав Ляшенко, секретар парткому хімзаводу, а Малахов не знайшов слів для відповіді і тільки похилив голову.

— От хочу я тебе добре зрозуміти, Малахов, — каже перший секретар обкому, — і важко мені це зробити. Невже не зрозумів ти всього, що на двадцятому з’їзді відбулося? Про відновлення ленінських норм життя, про повагу до людини, до нашої радянської людини, до її прав, до її почуттів, до її чесності? Чи, може, ти ще не подолав інерцію тих лихих часів, коли деяким діячам, вже засудженим радянським народом і партією, здавалося, що свобода людини, це так, якась дрібниця, що права людини, конституцією гарантовані, взагалі не варті уваги? Доведеться добре подумати тобі про це, Малахов, а заодно і товаришеві Губанову, який, не розібравшись глибоко, все це неподобство дозволив. Чому ти, Малахов, так не віриш людям? От що я насамперед хочу зрозуміти. Чому тобі здається, ніби довкола тебе ходять тільки злочинці? Адже Басова ясно сказала — ми думали про вибух і зробили все, щоб його не було, щоб люди були в безпеці. І це не слова, це в їхніх розрахунках записано. Я сам перевірив. І ще одного я не можу зрозуміти: чому ти, коли в тебе вагання з’явилися, до партії не звернувся, до своїх товаришів не прийшов, не порадився. Чому все сам вирішив, наперекір радянським законам людей до тюрми посадовити наважився…

50
{"b":"575034","o":1}