ЛитМир - Электронная Библиотека

Тихо, навшпиньках, боячись розбудити маму, Ігнатьєв вийшов з кімнати, в коридорі накинув плащ і тихенько, щоб не клацнути замком, закрив за собою двері.

На сходах спинився, прислухався. Ні, здається, мама нічого не почула. От і добре.

Ніч зустріла його свіжим холодком. Вулиці міста були пустельними у цей нічний час і дивно широкими. Інженер глянув на рожевочорне небо, підняв коміра і швидко пішов до гаража.

Коли він спинився біля брами заводу, великий електричний годинник показував п’яту. «Москвич» лишився на своєму звичайному місці, а Ігнатьєв майже бігом рушив до корпусу лабораторії. Біля дверей примусив себе не поспішати, щоб ніхто не міг помітити його хвилювання.

Знайомими вичовганими сходами пройшов на другий поверх і обережно, стараючись не привертати нічиєї уваги, протиснувся у кімнату, де було змонтовано пульти управління. Вилаяв сам себе: немов злодій лізе, щоб побачити випробування власного винаходу, але сміливішим от того не став.

У чималій, ясно освітленій блакитномолочними лампами денного світла, кімнаті, біля пультів управління сиділо троє людей. Марія Іванівна стояла посередині, дивлячись на показники приладів. Вона озирнулася на Ігнатьєва, але не сказала нічого.

— Дозволите? — запитав винахідник.

— Прошу, — відповіла Басова, не відриваючи погляду від циферблата, де тремтіла, повільно пересуваючись, довга чорна стрілка.

Ігнатьєв підійшов ближче. Навіть у маячінні не могло б йому привидитися, що цю реакцію можна вести на таких несамовито напружених режимах. Вони насмілилися все змінити, підвищили температуру, збільшили тиск, вони зробили все для того, щоб був вибух! Що це — божевілля чи азарт гравця, якому вже немає вороття? Як вчасно він, Ігнатьєв, одмежувався від цього досліду.

Стримуючи хвилювання, лаючи себе за ту мить, коли вирішив їхати на завод, і все-таки неодмінно прагнучи переконатися у власній правоті, він попросив дозволу глянути в журнал.

— Прошу, лежить на столі, — не відриваючи уважного погляду від повільного, рівномірного руху стрілки, дозволила Басова.

Він сів до столу, розгорнув великого зошита у твердій оправі, вп’явся в нього очима.

«Журнал перебігу досліду № 2, винаходу К. П. Ігнатьєва», прочитав він на першій сторінці і швидко, ніби прочитав щось неприємне, перегорнув її.

Далі йшли довгі рядки цифр і формул, і на п’ятнадцять хвилин Ігнатьєв взагалі забув, де він.

Прочитав усе до останнього запису і глянув на Басову. Вона сиділа, осяяна ясним світлом, і сиве волосся її блищало. Велика лев’яча голова трохи схилилася до пульта.

На красивому обличчі ні хвилювання, ні вагання, тільки певність, холодна і переконану певність.

Ігнатьєв швидко перегорнув журнал і відклав його. Ні, він ні в чому не помилився. Тепер цей винахід можна назвати ігнатьєвським тільки з величезною натяжкою. Тепер ясно, чому Басова дозволяє собі провести дослід на такому божевільному режимі. Її інженери, навіть прізвищами яких ніколи не цікавився Ігнатьєв, усе переробили, переставили на тверді рейки, і замість гіпотези, яку ще треба довести, тут іде надійний, майже виробничий процес. Ігнатьєв бачив, що і пластмаса сама тепер зміниться, буде вона, напевне, пластичнішою, але від того не менш міцною. І це зробила Басова зі своїми друзями, і тут йому нічим похвалитися.

Розгубленість і лють одночасно охопили інженера. «Це мій винахід! Ви не маєте права його спотворювати! — хотілось крикнути йому. — Я не дозволю провадити дослід, це мій винахід!»

«Твій, твій, ніхто не заперечує, — відповідав напис на журналі. — Тільки тепер тобі дуже далеко до всіх цих інженерів, вони знають тепер більше за тебе, вони багато чого навчились. А щодо права провадити винахід, то ти сам відмежувався від нього цілком офіціально, про яке ж право може йти мова?»

А може, йому зараз слід підійти до Басової, попросити пробачення і дозволу взяти участь в досліді? Ні, так низько він не впаде, що б там не сталося. Коли б до нього хтось підійшов у такій ситуації, він тільки посміявся б над цим любителем ділити чужу славу. Він не піде до Басової, не дасть їй такого задоволення.

Всіх людей міряючи власною міркою і не можучи піднестися над нею, Ігнатьєв навіть думки припустити не міг, що Басова була б рада, якби він підійшов. Адже хімія розкривала перед нею свої таємниці і зразу ж ставила сотні нових проблем і треба було зібрати всі сили, щоб ці проблеми розв'язати. Ох, як згодився б Марії Іванівні Ігнатьєв! Нічого, нічого, хай дивиться на їхню роботу, хай читає журнал, якщо він не останній дурень і не справжня падлюка, то рано чи пізно прийде…

Ігнатьєв обережно, намагаючись не привернути уваги, закрив журнал і вислизнув з кімнати.

Басова глянула, як зачинилися за ним двері, коротко, ніби нетерпеливо зітхнула, але не сказала нічого.

Коли Ігнатьєв біг по сходах до прокурора Малахова, над містом вже стояв туманний сірий ранок.

Сонце відчувалося десь зовсім близько, воно вгадувалося за легким ранковим туманом і все-таки не могло пробитися своїм промінням до землі.

— Що вам треба? — не розуміючи, як з’явився перед ним цей блідий, схвильований чоловік, запитав Малахов.

— Я Ігнатьєв, інженер Ігнатьєв, пригадуєте?

— Так, пригадую. Прошу сідати.

— Ви на мене не чекали? — запитав Ігнатьєв.

— Одверто кажучи, не чекав, — відповів Малахов. — Ви ставите дещо несподівані запитання.

— Я вас не розумію. Безперечно, моя поява в такий ранній час може видатися недоречною і нечемною, але справа остільки важлива, що я дозволив собі…

— Ви не можете перейти просто до діла?

— Можу. Я прийшов до вас, щоб негайно і рішуче спростувати всі заяви, зроблені мною раніш у вашій прокуратурі. Тоді я був у стані важкого психічного афекту і не міг відповідати за свої власні слова.

— Он як? — насмішкувато сказав Малахов. — А зараз відповідаєте?

— Так, зараз беру на себе відповідальність і заявляю офіціально, що про відмову чи відмежування від роботи над пластмасами, яка ведеться на заводі, з мого боку не може бути й мови. Це мій винахід, і я сміливо беру на себе всю відповідальність за наслідки проведених дослідів.

— Отже, берете на себе всю відповідальність? — іронічно посміхнувся Малахов.

— Так, необмежено і незаперечно.

— Значить, якщо я правильно розумію вага прихід, на хімкомбінаті вже зробили вдалий дослід? Так?

— Я прийшов до вас незалежно від наслідків досліду. Які б вони не були, відповідатиму я і тільки я.

— Боже, яка неймовірна громадянська мужність! — розвів руками Малахов. — Слухайте, Ігнатьєв, ви ж звичайнісінька, дрібна падлюка. Як це мені могло здатися, що ви видатна людина — не розумію?

— Пробачте! Ви службова особа! Це ж просто образа!

— Нічого, ми зараз не в службовому кабінеті. Можемо поговорити одверто. Так, так, Ігнатьєв, на моє глибоке переконання ви звичайнісінька, дрібна падлюка. І не червонійте, і не підстрибуйте! Це правда. Коли за вас люди головою ризикували, в тюрмі побували, коли була небезпека, ви від них відділилися, відмежувалися, а тепер, бачте, розцвіли, як чортополох при дорозі, — дослід успішний, тепер можна сміливо брати на себе відповідальність!

— Що сталося? — то бліднучи, то знову червоніючи, прошепотів Ігнатьєв. — Мені завжди здавалося, що ви єдина людина, яка по-справжньому розуміє мене. Ми ж весь час були однодумцями. А тепер… Але вам не вдасться відтерти мене від моїх винаходів! Що змінилося?

«Так, багато чого змінилося з учорашнього дня, зразу і сам не збагнеш і не розкажеш, — подумав Малахов. — Та коли робити висновки для себе, то їх треба робити зразу, не відкладаючи на завтра і не боячись, що хтось буде кепкувати з таких надто різких змін».

— Багато чого змінилося з учорашнього дня, — відповів Малахов. — Я сам ніколи не міг уявити, що одна ніч і один вечір можуть так багато важити в житті людини.

«Тобі ще доведеться пережити не одну таку прикру хвилину, але ти її переживеш, бо інакше жити, чесно дивитися людям в очі неможливо. Хай що завгодно базікають ігнатьєви, йому тут нічого соромитися, хоч яким дивним здаватиметься людям такий раптовий злам думок і переконань. Коли хочеш бути чесним, а не тільки вдавати, що повірив у все сказане вчора ввечері, у все передумане і пережите вночі, то чесно йди до кінця, а не крути, як лисиця хвостом, — різко, жорстоко говорив сам собі Малахов. — І ти йтимеш чесно, інакше ніколи тобі не повернути Ганни, інакше ніколи не відчувати переконання в правильності своєї роботи, свого життя, а без цього жити неможливо».

52
{"b":"575034","o":1}