ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Лойченко натиснув спуск, і зразу ожив ліс частими ударами і свистом куль. Кілька струменів вогню вирвалися з бронемашини. Всі її кулемети били по лісовій зелені. Німці ще не знали, де саме заховався ворог, били навмання, але одна куля все-таки знайшла груди Івана Синиці. Доки йшов бій, цього не помітила Віра Михайлівна. І тільки тоді, коли не витримали німці і відступили за зелену стіну лісу, глянула і охнула від несподіванки.

Синиця лежав обличчям до землі, і тонка цівка крові пливла з-під його грудей.

— Убили?

— Ні, важко поранили, — сказав Лойченко, перевертаючи обважніле тіло Івана.

— Що ж робити?

— Нічого. До вечора триматися тут.

— Він умре.

— Можливо.

Віра Михайлівна підповзла до непритомного Синиці, скинула ватника, перев'язала рану.

— Крові багато витекло, може зле скінчитися.

— Може бути, — спокійно повторив Лойченко. — Треба позицію змінити. Цю німці вже знають.

Вони перейшли на друге місце, може менш зручне, але, безперечно, краще замасковане. Тиша стояла над лісом. Може, німці вирішили прориватися по інших стежках?

Віра Михайлівна глянула на Синицю. Обличчя його стало восково-блідим, майже прозорим.

— Умер, — тихо сказав Лойченко.

— Так, — повторила Віра Михайлівна і закрила хусткою обличчя молодого хлопця.

— І ми з вами тут умремо, — сказав Лойченко. — Ніяка нас чортяка не порятує, умремо.

— Ні, — відповіла Віра Михайлівна, — ми не умрем.

— Ні, умреш! — раптом крикнув Лойченко. І не встигла Віра Михайлівна зрозуміти, що трапилося, як страшний удар впав на її голову і світ похитнувся в очах.

Лойченко встав, озирнувся. Нікого немає в лісі. Тихо навкруги. Знову нахилився до непритомної Віри Михайлівни, послухав серце — б'ється. Тоді витяг з кишені невеликого мотузка, зв'язав непритомній руки, — от шкода, короткий мотуз. Зняв ще й ремінь, на всякий випадок зв'язав і ноги, озирнувся поквапливо і, відчуваючи десять тисяч марок у кишені, швидко, прихиляючись, пішов між деревами в бік німців.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

Увесь загін Ковпака тепер заховався у такій лісовій гущавині, що можна було не боятися ніякого нападу німців. У густий ліс, та ще й уночі, вони ніколи б не наважилися поткнутися. Вже не раз ліси Чернігівщини давали надійний притулок партизанам, і вони добре знали, який це певний захист.

Але в той вечір тиша так і не спустилася над білими березами й червонуватими соснами. Вже зовсім посутеніло, вже стали на місця партизанські патрулі, а десь далеко ще гриміли постріли. Незрозуміло, хто і де вів бій, — адже всім заставам наказано триматися тільки до темноти, а відступити в ліс, коли споночіло, зовсім неважко.

Хто ще не повернувся? — запитав Ковпак, почувши ці тихі, віддалені лісовими просторами постріли.

— Лойченко з Синицею та Соколовою.

— А інші?

— Всі вже тут.

— Пошли там трьох-чотирьох розвідників, хай глянуть, хто це нам спати не дає, — наказав Ковпак.

Четверо розвідників, які всі ці ліси знали як свої п'ять пальців, вирушили у напрямку Лойченкової застави. В нічній темряві вони пересувалися безшумно і швидко, як тіні.

А там, біля завороту лісової дороги, все ще точився бій. Через кілька хвилин після того, як зник Лойченко, Віра Михайлівна отямилася. Від страшного удару гранатою боліла голова, але зараз думати про біль не доводилося. Вона спробувала поворухнути руками, тоді ногами — не можна, зв'язані. І саме в ту мить згадала вона все, пригадала, як бачила Лойченка у концтаборі поруч з Любов'ю Вікторівною Берг… Так, це був саме він, тільки звичайний одяг і борода так невпізнанно змінили зрадника. На очах двох партизанів він вів себе як партизан, маскувався, а коли вмер Синиця, вирішив, що його час настав. Віра Михайлівна добре розуміла план Лойченка: тепер він пішов по допомогу до німців, приведе їх сюди, віддасть їм Віру Михайлівну, а сам повернеться до Ковпака і ще, може, не одного партизана зрадить, а може, і весь загін приведе до загибелі. Як вона зразу не впізнала це обличчя? Аж розпач охопив від однієї такої думки.

А проте каятися і робити висновки не було часу. Треба насамперед вирішити, як звільнитися від цього мотуза.

Віра Михайлівна напружилася і сіла. Руки було зв'язано за спиною, і мотуз міцно врізався у тіло. Тут, мабуть, буде важко звільнитися, а от ременя на ногах збутися легше — вузол на ньому тримається зовсім ненадійно. Ану, спробуємо його за корінь зачепити…

Через кілька хвилин ремінь лежав на землі. Віра Михайлівна встала, відійшла в ліс і взялася перетирати мотуза. Гострий сучок старої берези був їй у цій спраг І за доброго помічника. І тільки-но вона звільнила руки, на дорозі знову з'явилися люди.

Перед Соколовою було два шляхи: зразу втекти в ліс і добиратися до своїх або знову лягти до кулемета і зустріти непроханих гостей вогнем. Вона глянула на західне сонце. Ще, мабуть, з півгодини до темряви. Значить, наказ Ковпака ще не виконано і фашисти можуть прорватися цією дорогою і вдарити партизанам в тил.

Вагань більше не було. Віра Михайлівна рішуче лягла до кулемета. Вона ясно бачила німців, які обережно підходили до неї, тримаючись дороги, бачила серед них Лойченка, і серце її наливалося люттю. Ще раз перевірила кулеметну стрічку — все на місці.

Кулемет ударив точно і різко, як кинджал. Всі німці, а Лойченко найперший, попадали на землю. Троє фашистів уже більше не встали після цього удару.

І тоді розпочався нерівний бій. Як проклинав себе Лойченко, згадуючи, що на свою голову навчив Віру Михайлівну стріляти з кулемета; як лаяв він себе у думках за те, що вибрав таку хорошу позицію… Але лай себе чи не лай, можливий шлях був тільки один: Віру Соколову треба вбити, бо інакше до партизанів не повернешся…

Бій тривав довго. Німці боялися заглиблюватися в ліс, але підходили щораз ближче, і все важче ставало відбивати їхні атаки.

А сонце вже заходило Воно черкнулося далеких пагорбів, освітило востаннє верхівки сосен, і в лісі зразу посутеніло. От ще трохи, і наказ Ковпака буде викопано, і можна відступати.

Німці полізли в останню атаку. Тепер вони вже не боялися лісу — сутінки мали їх приховати. Це була єдина правильна для них тактика, і Віра Михайлівна добре це розуміла. Вона била зі свого кулемета, але знала, що на неї щохвилини можуть кинутися ззаду, і не могла збагнути, чого чекають німці.

Саме ці постріли, відгомін цієї боротьби чув Ковпак.

Віра Михайлівна дала коротку чергу по двох німцях, які висунулися з-за повороту дороги, як раптом хтось просто впав у її окоп, схопив за руки і вилаявся страшно і люто. Віра Михайлівна пізнала голос Лойченка.

За мить, уже добре зв'язана, вона лежала на своєму старому місці і дивилася на німців, які перемовлялися між собою. До Лойченка вони зверталися як до свого, і Соколова тихо застогнала від люті.

Недалеко почулося гудіння машини. Хтось підійшов до групи німців, почулися слова привітання, і Любов Вікторівна Берг наблизилася до розбитого окопу.

— Засвітіть ліхтар, нічого не видно, — наказала вона. Зразу спалахнуло кілька електричних ліхтариків.

— Здрастуйте, Віро Михайлівно, давненько ми з вами не бачилися, — насмішкувато сказала Берг, світячи просто в обличчя Соколовій. — Так-то ви відплатили мені за гостинність!

Віра Михайлівна мовчала. Їй тепер ні про що було говорити з гестапівкою, все ясно.

— Це я заманив її у пастку і зловив, — почувся голос Лойченка. — Коли б не я, ніколи б нам її не впіймати.

— Знаю, — відповіла Берг. — Нагороду одержите, коли виконаєте всі покладені на вас завдання. Кладіть її в машину.

Вона глянула на темний ліс. Дерева нахилили свої віти, наче намагаючись підслухати розмову. Берг відчула себе дуже незатишно.

— Швидше, — скомандувала вона, — у нас ще багато діла. Завтра партизани мусять бути знищені.

Все останнє трапилося так швидко, що Соколова зразу не все зрозуміла, а потім ніколи не могла згадати в деталях.

103
{"b":"575036","o":1}