ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Так, моє прізвище Крайнєв, — відповів він, уважно розглядаючи дівчину. Вона була, безперечно, дуже гарною.

— Професор Крайнєв чи його син? — все ще не вірила дівчина.

— Так, професор Крайнєв, — відповів Юрій таким тоном, наче сам дивувався, як це він міг потрапити в професори, і додав: — А нас як звуть?

Дівчина зашарілася. Вона помітила уважний погляд Крайнєва. Він розглядав її спокійно, не поспішаючи.

— Мене звуть Валя, — сухо відповіла вона. — Куди будемо їхати?

— Валя, — повторив Юрій. Погляд його спинився на пишному волоссі. На швидкому ходу у відкритій машині воно мусило розвіватися. — Так от, Валю, сьогодні ми не поїдемо нікуди. Я передумав. У такий вечір треба гуляти пішки. Одведіть машину і можете бути вільною. Сьогодні машина вже більше не буде потрібна.

Обличчя Валі спохмурніло. Топко вимальовані губи зійшлися в трохи презирливу посмішку.

Може, товариш Крайнєв боїться довірити їй свою дорогоцінну персону? Тоді хай він скаже одверто, і вдруге йому не доведеться гуляти пішки.

Крайнєв розсміявся розкотисто і з насолодою. Валя дивилася на нього обурено. Чого він сміється? Він глузує з неї? Він не може говорити з нею по-людському?

Юрій бачив, як дві сльозинки, народившись десь під віями, виростають у куточках очей, йому стало шкода Валі, і сміх обірвався.

Дверцята машини зачинилися з коротким стуком. Шкіряні подушки пружно увігнулися під вагою Юрійового тіла. Він ще раз глянув на Валю, на її почервонілі від гніву щоки, на прикушений краєчок нижньої, зовсім дитячої губи, усміхнувся і сказав:

— Ну, годі. Не гнівайтеся. Мені зовсім не хотілося вас образити. Це в мене якийсь дивний настрій сьогодні, Валю, — вже зовсім вибачаючись, додав він.

— Вам доведеться обмежити свої настрої, — сердито відрізала Валя. На її нижній губі залишився слід від зубів, дрібненьких і гострих. Юрій відзначив це цілком машинально і, щоб зовсім затамувати згадку про свій нетактовний сміх, сказав, що має півгодини вільних. Отже, вони можуть поїхати куди завгодно.

Міліціонери на перехрестях не встигали записати номер відкритої чорної машини, яка з шаленою швидкістю пролетіла вулицею Леніна, проїхала бульвар Шевченка і винеслася на Брест-Литовське шосе.

Юрій ніколи не боявся швидкості. Він розумів, що зараз Валя показуватиме свій найвищий клас водіння машини. Він не мав жодного сумніву в кваліфікації дівчини, і все-таки дрібні піщинки холоду почувалися поза шкірою, коли машина, нітрохи не зменшуючи швидкості, обходила високі вози з сіном або переганяла вантажні машини.

Вже посутеніло, ї зустрічні машини пролітали, як далекі сполохи. Машина мчала вперед, вириваючи з сутіні два потужні конуси світла.

Юрій глянув убік. Він сподівався побачити напружене обличчя дівчини і міцно стиснуті на ободі руля руки.

Валя сиділа цілком вільно. Здавалося, вона зовсім не керує машиною, а авто само обходить валки возів.

Юрій глянув униз. Синій промінчик освітлював число «100».

«Ого», з повагою подумав Крайнєв, тільки тепер розуміючи, чому з таким несамовитим свистом рветься повітря обабіч машини.

Точно через п'ятнадцять хвилин Валя повернула машину назад. Знову почалася гра навперейми з вітром. Юрій милувався з того, як спокійно ця маленька дівчина веде машину. Він сам міг керувати всіма машинами, аж до літака включно, і, звичайно, як ніхто, міг оцінити високу майстерність Валі.

Машина виїхала на пагорок, і вечірній Київ мерехтливими вогнями зайняв весь обрій. А просто над Києвом на фоні темного неба висіла велика зоря. Вона світилася червонуватим світлом і здавалася зовсім близькою. Марс здавався близьким і легкодосяжним.

«Коли прийде час і перші міжпланетні кораблі полетять у простір, тоді будуть потрібні такі пілоти, як Валя», думав Юрій. Вони спокійно сидітимуть за зоряними картами, обминаючи темні маси болідів — залишки мертвих світів. Вони вестимуть міжпланетні кораблі так само спокійно, як машину по асфальтованому шосе. І коли-небудь така ж сама Валя спалахне гнівом і закусить нижню губку, коли хтось візьме під сумнів її вміння провести міжпланетний корабель від Землі до Марса.

Машина зупинилася пружно, наче увіткнулася радіатором у густу масу повітря. Вони зупинилися біля будинку, де жив Крайнєв. Минуло точно півгодини з початку прогулянки.

Юрій встав і зійшов на тротуар. Валя сиділа зовсім байдужа. Вона і не чекала на оцінку. Вона прекрасно знала ціну свого вміння і зовсім не потребувала зайвих перебільшених оцінок, нещирих компліментів і солодкої хвали. Але все-таки самими куточками очей вона слідкувала за Крайнєвим. Вона чекала розпоряджень на завтрашній день і, може, все-таки кількох теплих слів.

Крайнєв закрив дверці машини.

— Завтра, Валю, — голос його звучав спокійно і навіть трохи ліниво, — ви підкинете мені машину точно о восьмій годині. Сьогодні ми чудесно покаталися. Керуєте ви справді прекрасно. Спокійної ночі.

Він ледве помітно уклонився і пішов по тротуару, з приємністю відчуваючи під ногами шорсткий асфальт. На вулиці Леніна цвіли каштани, і квіти, як білі свічки, прикрасили собою зелені масиви листя. Він помітив це тільки зараз. Він ішов помалу, роздивляючись будинки І трохи поводячи в такт ходи плечима. Багато чого доводилося йому побачити вперше. Цього будинку на розі вулиці Леонтовича раніше Юрій не помічав. Справді, бетон ще був зеленкуватим. З маленького старого будиночка тут зробили величезну бетонну брилу міжміської телефонної станції.

Низький гудок прорізав повітря. Юрій озирнувся. Відкрита чорна машина мчала вулицею. Валя сиділа за рулем, і вітер розвівав її пишне золоте волосся.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Юрій ішов уздовж вулиці Леніна. Навколо нього сновигали люди, швидко проходили великі групи молоді, по брукові котився величезний тупорилий автобус. Крайнєв ні на кого не звертав уваги.

Він дійшов до оперного театру і хвилину постояв, розглядаючи його, Над входом горіли величезні плафони. Просто перед театром у невеликому сквері зацвітали дві вишні. Як вони потрапили сюди, у центр міста? Крайнєв завернув за ріг і пішов угору по Володимирській.

Великий фонтан, освітлений зсередини електрикою, розцвітав, як екзотична квітка. За фонтаном темною руїною височіла купа землі, цегли і зруйнованих стін. Руїни Золотих воріт, центрального входу в древній Київ, у півтемряві здавалися величними і дещо таємничими.

Юрій трохи постояв біля невисокого парканчика, потім попрямував у глиб скверу.

Повз величний пам'ятник Богданові, через широку площу, поминувши темні алеї, він вийшов на Володимирську гірку, йому назустріч траплялися групи молоді. Кілька разів до його вух донеслося з пошаною вимовлене прізвище — «Крайнєв», — але він уже звик до цього і не озирався.

З маленької альтанки, з верху гірки відкривався чудовий краєвид на Дніпро. Юрій сів на лаву, витяг цигарки, закурив і став дивитися на пароплав, який, наче величезне сузір'я, плив до Києва.

На Подолі горіли яскраві ліхтарі. Їх було багато. Вулиці здавалися ілюмінованими. На Дніпрі тремтіли окремі вогники, і від кожного з них по воді тяглася блискуча доріжка. Дніпро, широкий і спокійний у вечірній темряві, здавався особливо могутнім.

Пароплав підходив. Юрій побачив білий плюмаж пари і почув басовитий гудок. Мелодійний бас довго коливався між Володимирською гіркою і задніпрянськими далями.

Зорі горіли в темному небі, великі і опуклі. З Володимирської гірки вони здавалися вже зовсім близькими. Інколи між ними з'являлися нові, зелені й червоні. З тихим гудінням вони кружляли між сузір'ями. Це літаки провадили нічні навчання.

Юрій сидів, дивився, курив цигарку, і дивно урочистий настрій опанував його.

Крайнєв умів передчувати вітер. Він знав, що через кілька секунд почнеться легкий і приємний вітрець з Дніпра. І справді, вітер почався. Ледве помітно ворухнулося листя кленів. Десь далеко за Дніпром з'явилася біла мла. Це над лугами, над низинами піднімався туман, і вітер розганяв його.

2
{"b":"575036","o":1}