ЛитМир - Электронная Библиотека
ЛитМир: бестселлеры месяца
Эмоциональный интеллект лидера
Янтарь чужих воспоминаний
Влюбленный призрак
Кошмар на улице дачной
Анестезия
Скрижали судьбы
100 способов изменить жизнь. Часть 2
Экологическая медицина. Будущее начинается сегодня
Игра без правил
Содержание  
A
A

А Віра Михайлівна не виділяла Полоза серед інших інженерів. Завжди стримана і спокійна, вона, як і всіх, зустрічала його посмішкою, вміла вимагати роботу, скупо і рідко хвалила.

— Сідай, Віро Михайлівно, — Полоз підсунув, до столу ще одного стільця, — сідай, гостею будеш. Ми по-простому, по-холостяцькому…

— Мене дивує, — сказала Віра Михайлівна, не звернувши жодної уваги на запрошення Полоза, — мене дивує, чого це ти завжди намагаєшся встряти не в своє діло. Що, тобі мало роботи на своїй дільниці?

Полоз здивовано підвів брови. Мовчки розвів руками. Віра Михайлівна поморщилася.

— Ти прийшов з армії, а дієш так, ніби не маєш уявлення про дисципліну чи порядок.

— Може ти скажеш мені, що трапилося?

— Коли ти ще раз втрутишся в роботу інженера Гучка, то твоє прізвище стоятиме в наказі поруч з доганою. Зрозумів?

Полоз мовчки підвівся. Обличчя його стало зовсім нерухомим, дивно суворим. Дві вертикальні зморшки окреслили куточки губ. Дивлячись на Віру Михайлівну, він підшукував потрібні слова, але всі вони чомусь зараз здавалися непридатними. Обурення стискало горло.

— Цікаво мені знати, де я втрутився в його роботу?

— Де? Це, Полоз, негідно серйозної людини — наробити дурниць, а потім удавати з себе наївного хлопчика.

— Віро Михайлівно, або тип мені скажеш, чого хоче від мене Гучко, або ми раз і назавжди припинимо цю розмову.

Соколова похитала головою.

— П'ять хвилин тому до мене дзвонив Гучко. Очевидно, всі свої подвиги ти проробив разом із цим товаришем? Нічого сказати — обидва відзначилися. І навіщо вам треба було чіпати той настил?

Котик встав із свого стільця. Віра Михайлівна, висока жінка, поруч із цими двома велетнями здавалася зовсім тендітною і крихітною.

— Який настил? — нахмурився вкрай здивований Полоз, — Нічого не розумію…

— Не розумієш? Навіщо тобі треба було лізти на кузню, скидати монтажний настил? Ви що, обидва п'яні були?

Полоз і Котик нарешті зрозуміли: замість подяки Гучко обвинуватив їх мало не в шкідництві. Важкий кулак Котика, як гиря, упав на стіл.

— Сучий син! — не витримав він і раптом, сам злякавшись своєї сміливості, замовк, знітився і відступив до стіни.

— Архипадлюка, — намагаючись бути спокійним, підтвердив Полоз. — Це він, товаришу Котик, вирішив нам подякувати. А ми старалися…

— Так от, я думаю, ти зважиш на нашу розмову. Мені не хотілося б сваритися з тобою, Полоз.

Виконроб пройшовся по кімнаті. Треба було якось виправдатися, а слів не знаходилося. На Гучка навіть обурюватися було не варто, але Соколова мусила знати правду.

— Ну, ходімо на кузню, — несподівано м'яко і вільно сказав він, оглядаючись на Котика.

Той мовчки кивнув головою.

— Чому ж так негайно, ми й завтра встигнемо, — всміхнулася Соколова.

— Ні, ми підемо зараз.

Полоз сказав це настільки стримано і сухо, що Віра Михайлівна здивовано глянула на нього і погодилася.

— Коли вам обом так хочеться, ми підемо на кузню зараз.

Сказавши ці слова, вона рушила до дверей, біля порога спинилася і озирнулась:

— Я зараз повернуся. Вдягайтеся.

Котик глянув на Полоза, йому зовсім не хотілося знову іти у хугу, підставляти обличчя під ножі вітру, але коли справа обертається так несподівано, то начальнику будівництва треба довести чисто все. Тут сумнівів бути не може.

Віра Михайлівна з'явилася на порозі, одягнута у жовте, туго підтягнуте широким паском шкіряне пальто. Натягаючи рукавички, вона спинилася біля дверей.

— Ну, ходімо. Ви готові?

— Готові, — буркнув Полоз.

До того як замкнути двері, він окинув поглядом кімнату. Чайник кипів на вікні. Білий струмінь пари вихоплювався з тихим свистом з дірочки в кришці. Порізана рибка лежала на тарілці. Від гарячої батареї опалення здіймалося вгору повітря і тихо гойдало фіранку над вікном. Полоз з жалем зачинив двері.

На вулиці його чекала приємна несподіванка — великий автомобіль начальника будівництва стояв біля під'їзду. Соколова сіла поруч з шофером і наказала їхати до кузні.

Вітер нітрохи не стишився. Машину кидало на несподіваних кучугурах.

Вони блискавично швидко виростали на дорозі, і з такою ж швидкістю вітер зганяв їх на обочини. Пролітали крижані сніжинки і в світлі фар здавалися краплинами розтопленого металу. Котик був глибоко переконаний, що шофер уже давно загубив дорогу, але машина пружно, ніби уткнувшись у велику кучугуру м'якого снігу, зупинилася біля ажурних каркасів кузні.

Соколова відкрила дверці і вийшла. Полоз і Котик вискочили теж. Втрьох вони пройшли на кузню. Стисло, ніде не розповідаючи про самого себе, а весь час говорячи «ми», розказував Полоз. Віл говорив про страшну силу розгойданих швелерів. Про скинутий вітром настил і обірваний канат. Про перетягнуті троси і божевільну лють вітру.

Віра Михайлівна дивилася вгору, де під напором повітря ледве помітно тремтіли важкі швелери. Не вірилося, щоб у таку погоду хтось міг туди дістатися. Але жовтий, новий, зав'язаний кількома вузлами канат виднівся угорі. У словах Полоза не було і крихти неправди. Інженер Гучко брехав, намагаючись приховати власну недбалість.

Віра Михайлівна уявила собі Полоза там, нагорі, під ударами вітру і снігу і здригнулася. Інженер Полоз, на якого вона ніколи не звертала особливої уваги, несподівано став дорогим і рідним.

Це незвичне почуття трохи здивувало начальника будівництва, але Соколова нічим не виявила його і сухо промовила, коли Полоз закінчив розповідати:

— Дуже прошу мене пробачити. Ви зробили справді героїчну роботу, і вам обом слід тільки дякувати. Але вдруге я просила б тебе, Полоз, не ризикувати ні життям робітників, ні своїм.

Соколова повернулася і, легко ступаючи по морозному хрусткому снігу, пішла до машини. Полоз ї Котик рушили за нею. Знову перед фарами машини замиготіли блискучі сніжинки. Уперто проривалася машина крізь сніг і вітер. Спинилися біля сорок восьмого барака, і Котик вийшов. Він навіть радий був позбавитися такого високопоставленого товариства.

Мовчки вийшли Соколова і Полоз біля свого під'їзду, не глянувши одне на одного, йшли сходами вгору. Дивовижно короткими здавалися прольоти. На площадці другого поверху Полоз зупинився. Соколова спинилася теж. Вона добре розуміла обурення Полоза, і раптом те ж саме почуття, яке так здивувало її там, на кузні, з'явилося знову. Зараз воно не здивувало. Це була могутня і справді радісна хвиля.

Проте нічого незвичайного не трапилося.

— Я прошу пробачення, Полоз, — Віра Михайлівна потисла простягнену руку, — не сердься.

Голос здригнувся. Соколова швидко відняла руку і пішла вгору.

Полоз уважно слухав її кроки. На третьому поверсі стукнули двері. Стало тихо. Хвилин п'ять закладав маленького ключика у добре видну дірочку замка.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Місяць минав за місяцем, багато часу збігло з того дня, як Юрій Крайнєв повернувся з німецького полону, а лікарі все ще не дозволяли йому побачити Ганну. Надто небезпечною могла бути така спроба, і ніхто не міг поручитися, принесе вона користь чи шкоду.

Тільки один Валенс не поділяв побоювань медиків.

— Це для неї були б найкращі ліки, — часто говорив він, вислухуючи схвильовану розповідь Юрія про категоричну заборону побачення.

А для Крайнєва це зволікання вже ставало нестерпним. Він мусив бачити свою кохану, не могла ж, справді, його поява завдати їй якоїсь шкоди. Не вірив він у цій справі лікарям. Тут він цілком поділяв думку Адама Олександровича: треба просто піти до Ганни! Не може від того стати їй гірше!

І ось, нарешті, після довгих вагань, побоювань і застережень, лікарі дозволили побачення..

— Ми підемо разом з вами, Адаме Олександровичу, — сказав Крайнєв, — так, мабуть, буде краще. Десь в глибині душі мені трохи страшно — ніяк я не можу уявити собі Ганну хворою.

— Добре, — відразу ж погодився Валенс, розуміючи свого друга. — Підемо разом.

40
{"b":"575036","o":1}