ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Берг говорила ці слова спокійно і впевнено, ніби йшлося про якусь уже давно відому і вирішену річ. Ну і нахаба ж! Віра Михайлівна вперше за довгий час дозволила собі посміхнутися.

— І ви хочете, щоб я допомагала вам у цій справі?

— Звичайно.

— Я краще вмру, ніж буду з вами працювати.

— Зараз ми нічого не будемо вирішувати. На все прийде свій час. Може, в мене знайдуться аргументи, які допоможуть вас перекопати.

Про що вона говорить? На що натякає?

— Все одно, ніколи і нізащо радянські люди з вами працювати не будуть. Ви вже одного разу переконалися в цьому, коли тримали в полоні Юрія Крайнєва.

— Тоді було зроблено багато помилок, а до того ж іншою була ситуація. Коли ви взнаєте, що радянську владу знищено остаточно, то, напевне, не станете огинатися.

Ах, от на що вона розраховує! Ну, довго ж доведеться вам чекати, Любов Вікторівно!

— Цікаво, ви ніколи не думаєте про можливість знищення гітлерівської влади? — запально сказала Соколова.

— Ні, у мене немає ніяких підстав про це думати. Адже це наші війська стоять під Харковом і Москвою, а не ваші під Берліном. Різниця зрозуміла? І давайте припинимо цю суперечку. Вам шкодить хвилюватися. Почекаємо. Час працює на Гітлера.

Вона акуратно прибрала зі столу чашки, поставила їх до шафи і зникла у своїй кімнаті.

Було про що подумати Соколовій. Слово за словом перебирала вона всю розмову. Тепер все ясно: за допомогою Соколової їм треба принадити сюди, до Києва, всіх учених, які ще могли залишитися на Україні. Ні, ніколи цього не буде! Віра Михайлівна знаряддям у руках цих катів не стане ніколи, краще смерть.

Так минуло ще кілька днів, і одного вечора Берг повернулася додому весела, як ніколи. Вона навіть якусь пісеньку наспівувала, і Віра Михайлівна подумала, що мабуть, трапилося щось погане на фронті. Може, знову відступили радянські війська? За старим своїм правилом, вона нічого не запитала, чекаючи, поки Любов Вікторівна висловиться сама. В такі хвилини ненавиділа Соколова гестапівку люто, гаряче, несамовито. Коли б трохи більше сили в руках — розірвала б. Нічого, нічого, повернеться ж колись ця сила, не вічно ж зводитиме плече цей страшний біль.

А гестапівка так і лягла спати нічого не сказавши, і від того тривога ще посилилася. І довго не могла заснути в ту ніч Соколова. Чекання нових ударів, нових зловісних подій ставало нестерпним.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

У далекому зауральському місті люди не витрачали жодної хвилини даремно. Робота йшла весь час, кожен день, кожну хвилину. Люди знали, як мало у сваті місць, де можна було б спокійно працювати, не боячись бомбового удару, і використовували цю можливість до кінця.

Почалася зима, люта, жорстока, сніжна. На всіх фронтах точилися бої, і повідомлення про них завжди викликали тривогу. Радісним весняним громом прозвучала звістка про розгром німців під Москвою. Вона відгукнулася в усіх серцях, вона розбудила найсолодші сподіванки на швидку перемогу. І найголовніше, ця звістка вселила певність, що німця можна бити в чистому полі і наша армія здатна це зробити. Від розуміння цього навіть дихати ставало легше, і робота йшла, як ніколи, швидко і злагоджено.

Розуміючи, яку силу роботи треба перевернути у найкоротший час, Крайнєв засадив усіх своїх співробітників за столи. Вони працювали, як несамовиті. Почуття відповідальності ніби подвоювало сили кожного.

І особливо гарячою і напруженою стала робота, коли прийшли перші повідомлення про те, що німці вже починають випробовувати реактивні літаки. Що це за літаки — ще не знав ніхто, але повідомлення були цілком достовірні, і весь колектив інституту працював тепер, охоплений єдиною думкою — випередити ворога.

Ганні Крайнєв поставив завдання — шукати пальне для нових реактивних двигунів. Пальне, яке застосовувалося раніше, для нових двигунів виявилося непридатним. Це мала бути майже вибухова речовина, силу якої можна було б використовувати повільно. Але для досягнення швидкостей, про які мріяв Крайнєв, саме і треба було мати в своєму розпорядженні речовину, яка б мала силу нітрогліцерину і була б слухняною, як звичайний бензин. Ганна працювала дні і ночі, працювала захоплено, невтомно. З останнім відкриттям Ганна просто не знала, що робити. Використати речовину, яка вибухає від сонячного променя, поки що не вдавалося. Надто була вона непевною для вжитку. Але саме з неї поставало майбутнє пальне для літаків Крапкова, і тому Ганна все частіше і частіше зверталася до цього зрадливого сизуватого порошку.

В ці місяці Марина Токова наче і зовсім забула про сон. Вона схудла, почорніла; її не пізнавали навіть товариші. Крайнєву доводилося часом мало не наказувати їй іти спочити.

І була на світі тільки одна річ, яка могла трохи відірвати Марину від роботи. Це бувало тоді, коли листоноша приносив в інститут листи і Марину кликали до секретарки. Траплялося це нечасто, але кілька разів на місяць секретарка обов'язково вручала Марині листа без конверта, просто складеного «вареником». Марина завжди неймовірно червоніла, одержуючи такі листи, і в інституті це скоро помітили.

Потім почало виявлятися, що Марина надзвичайно добре обізнана з усіма подіями на Південно-Західному фронті, і коли в зведеннях з'являється якась звістка саме про цей фронт, аж завмирає, слухаючи.

Ганна несхибним жіночим почуттям помітила це перша і в розмові з Мариною якось мимохідь, жартуючи, сказала про це. З того, як раптово залилася червоною фарбою Марина, Ганна зрозуміла, що вгадала правильно, але ніколи вже більше на такі теми розмови не починала. Зате між нею і Мариною несподівано встановилися дивно приятельські відносини, ніби існувала між ними тайна, відома тільки їм.

І одного разу, коли Марина одержала довгожданого листа і сама сиділа в кімнаті, туди зайшла Ганна. Було це пізно ввечері, і в інституті залишалося зовсім небагато людей. Марина сиділа біля свого столу, замислившись, і навіть не помітила Ганни.

Ганна хвилину постояла, дивлячись на замислене обличчя Марини, потім підійшла ближче, і тільки тоді дівчина отямилася.

— Ну, так що ж нам хорошого пишуть з фронту? — тихо запитала Ганна, опускаючись на стілець біля Марини.

Марина здригнулася.

— Звідки ти знаєш?

— Я нічого не знаю, — м'яко усміхнулася Ганна, — але в тебе такий замріяний вираз обличчя, що можна думати все що завгодно. Можна навіть подумати, ніби ти закохана, — продовжувала вона, лукаво поглядаючи на подругу.

— Не час зараз закохуватися, — спалахнула Марина, тільки зайвий раз підтверджуючи здогади Ганни.

— Ні, чому ж не час? Коли кохання не заважає проектуванню, то поганого тут я нічого не бачу.

Ганна явно кепкувала, і Марина це зрозуміла.

— Коли б ти його знала, — несподівано просто сказала вона, — то напевне говорила б інакше.

— Як його прізвище, коли не секрет?

— Його прізвище Росовський.

— Про Короля і Орленка не пише він нічого?

— В кожному листі, — відповіла Марина, — я і не знала, що вони тепер такі друзі.

— І як же вони там, живі, здорові?

— Король був поранений, — сказала Марина, пригадуючи, — але зараз вони вже знову всі воюють.

Глибока ніч лежала над Уральськими горами, над безкраїми степами, над фронтами війни. В кімнаті захолола пічка і вже стало холодно, бо мороз на вулиці досягав сорока градусів, а подруги все ще сиділи в кімнаті Марини, розмовляючи про далеких знайомих, які раптом стали на диво близькими і рідними.

Несподівано в коридорі пролунали важкі кроки, і в тиші прогримів чийсь грубий голос. Слова були незрозумілими, і Ганна з Мариною зразу насторожилися.

Ще раз пролунав голос, він був явно незнайомий, і тоді вже довелося глянути в коридор. Ганна і Марина вийшли і зразу навіть спинилися на порозі дверей, не розуміючи.

У коридорі, замотаний з ніг до голови у якісь шарфи чи ковдри, стояв високий чоловік. Всі покривала його були густо заліплені снігом, а пілотський шолом нагадував брилу криги. Чоловік цей щось вигукував дивною мовою, яка мало нагадувала російську. Побачивши дівчат, він швидко рушив до них, і тоді в ковдрах раптом з'явилося чоловіче повне обличчя, з відмороженим, побілілим носом.

89
{"b":"575036","o":1}