ЛитМир - Электронная Библиотека

ВАДИМ СОБКО

«СКЕЛЯ ДЕЛЬФІН»

(ПОВІСТЬ)

Розділ перший

Велике, синє і неосяжне море оточувало місто. Здавалося, що місто лежить на острові, але насправді за околицями починалися степи. Стрімкими кручами вони підходили до моря. Море було продовженням степів, і вітер проносився над містом, не зупиняючись. Море ніколи не було спокійним. В сонячну погоду маленькі хвильки розбивалися об моли, знесилені котилися до берега і там по черзі зникали у сірій, розпеченій сонцем гальці.

У порт прибували пароплави. Вони ставали на рейді, потім підходили ближче до пристані. До них під’їздили вагони, і в отвори глибоких трюмів сипалося золотими потоками зерно, важко падали чорні блискучі брили донецького антрациту, пропливали над головами і зникали в темряві важкі ящики і стоси лісу. Іноді з трюмів вивантажували машини в дерев'яних ящиках, і поїзди везли їх в глибину країни через широченні, вкриті розкішними хлібами степи.

З моря щодня приходив експрес. Він стояв дві години біля пристані, потім шибки у вікнах будинків здригалися від густого реву, за кормою високого чорного теплохода з’являвся зелений пінистий бурун, піднятий гвинтом, і експрес ішов далі вздовж берегів Чорного моря.

В порту цілий день сновигали туди й сюди маленькі катери, перетягаючи баржі, крани, перевантажувачі; перегукувались найрізноманітніші гудки — від важкого застудженого баса голландського пароплава до тоненького гудочка двомісного катера клубу «Юних піонерів». На березі працювали вантажники в мішках, згорнутих, натягнених на голови, як шоломи.

Порт завмирав після чотирьох годин, і тоді оживало місто, що цілий довгий літній день лежало, мліючи під сонячною спекою, тихе і безлюдне.

Вдень сонце стояло над містом, просто над головою. Воно було сліпучояскраве і невмолиме і випалювало зелену траву в міському саду. Тільки великі дерева ще зберігали крони зеленого листя, Під ними була густа тінь, затишок прохолода.

Надходила осінь, але сонне пекло ще по-літньому сильно, і щовечора пляж був усіяний людьми.

На пристанях височіли гори кавунів і динь. Кавуни були довгі, темнозелені, і нагадували дельфінів. Прозорі дині наче стікали солодким медовим соком; яскраві плями червоних помідорів у плетених кошиках горіли, немов маки; і дрібні сливи, вкриті сизуватим пушком, лежали, зсипані просто на широкі темносірі брезенти.

Надходила осінь, і де-не-де вже почав з’являтися перший терпкий і солодкий зелений виноград. Його великі тугі грона лежали між круглими, наче костяними, яблуками, першими осінніми яблуками.

Увечері, коли сідало сонце і бриз моря приносив легку прохолоду, у міському саду по алеях засвічувалися ліхтарі, і матроси з кораблів сходили в місто. Вони ходили чистими вулицями, зовсім не схожі між собою: руді, як сонце, Ірландці, біляві англійці, чорні негри з яскравими білками очей і сліпучобілими зубами, косоокі малайці з випнутими вперед вилицями, чорняві невисокі греки і ще багато матросів усіх націй.

Вони тинялися по місту, поки не знаходили клубу моряків, там зникали, і ніякі гудки не могли зібрати їх до дванадцятої години ночі на пароплав.

А в саду, де ввечері було прохолодно і свіжо, збиралася молодь з усього міста.

Пари снували одна за одною, повертаючи на точно визначеному місці, і жодна з них не проходила ні па крок далі. Тут були вантажники з порту і робітники з консервних фабрик, тут були матроси далекого плавання і листоноші, капітани і рахівники, і ще сила іншого люду, що населяв місто. Все це ходило по головній алеї парку, сміючись, роздивляючись знайомих і знайомлячись, збиваючи куряву і запиваючи її теплою солодкою водою біля численних кіосків, розкиданих по всьому саду.

Все це тривало доти, доки у клубі моряків великий дзвін не оголошував про початок вистави або кіно; тоді алеї пустіли і господарки кіосків швиденько закривали торгівлю і собі поспішали до клубу.

Нарешті місто затихало зовсім, ліхтарі в саду гасли, вулиці безлюдніли, і тільки де-не-де перед будинками ще лишалися азартні вантажники, граючи в доміно, та коли-не-коли проходили запітнілі пари.

А коли вже проходили останні матроси з клубу моряків і сідали в човни, відпливаючи на свої пароплави, тоді в місті ставало зовсім тихо, воно засинало, щоб завтра зранку знову розпочати гарячий, сонячний робочий день.

В один із останніх днів серпня 1928 року, коли сонце, перейшовши зеніт, вже починало схилятись до обрію і в порту загули гудки на закінчення роботи, теплохід «Крим» наближався до міста.

Обережно проведений лоцманом через неширокий прохід між підводним камінням, він зайшов у тиху бухту і став розвертатися, щоб причалити до при стані.

Високий і стрункий, пофарбований в чорний колір, з червоною ватерлінією і червоними кільцями на двох товстих трубах, він був дуже красивий і навіть величний. Групи людей рясно заповнювали усі його палуби. На верхній палубі пасажири, що мали їхати далі, до Батумі, погойдувались у плетених кріслах; внизу щільним натовпом стояли ті, що мали сходити на берег.

На кормі теплохода, яка круто обривалася вниз і немов зникала десь під палубою, стояв високий молодий чоловік років двадцяти семи і роздивлявся місто. З палуби теплохода було видно лише будинки порту, і чоловік, одвернувшись від берега, став дивитися на зелений, про шитий білими смугами пухирців, пінистий слід від гвинта. Біля ніг його стояв невеличкий чемодан у синьому чохлі з червоними лямівками, а на руці лежав синій дощовий плащ.

Високий і широкий в плечах, з блакитними очима і русявим волоссям, він нічим не відрізнявся від багатьох чоловіків свого віку. Манера стримано і повільно рухатися і те, як він поводив плечима, піднімаючи важкенький чемодан, видавали велику силу.

Його обличчя з високим і чистим чолом, трохи випнутими вилицями і красиво окресленими губами було привабливим. Усмішка, спокійна й безтурботна, хоч завжди дещо Іронічна, показувала разок білих зубів.

Чоловік стояв на верхній палубі корми, дивлячись, як теплохід причалює до пристані.

Ось, просвистівши в повітрі, вже полетіли на пристань тонкі канати із свинцевими оплетеними гирками на кінцях. Слідом упали у воду важкі линви, прив’язані до них. Матроси на березі спіймали канати, витягли линви і через кілька хвилин теплохід повільно, неначе стомившись, причалив до пристані. Бурун за кормою затих.

На сходи відразу кинулися пасажири і утворився натовп.

Високий чоловік, його звали Борис Петрович Коротков, вирішив не штовхатися і сів на свій чемодан, чекаючи, доки пройдуть люди.

Теплохід спинився саме там, де кінчалася кам’яна пристань і починався відгороджений невисоким парканчиком пляж.

З міста туди щохвилини приходили люди.

Коротков бачив сильних вантажників, які могли переносити по десять пудів. Зараз вони сміялися, немов малі діти, граючись у морі і намагаючись затягти один одного в воду.

Він бачив високих засмаглих дівчат. Вони все життя прожили в цьому місті і могли пропливти під теплоходом. Але найбільше його увагу привернула група хлопців, що лежали біля самого парканчика, зрідка поглядаючи на корму теплохода. Їхні тіла, пропечені до кісток сонцем, просолені морем, засмагли до темнобрунатного кольору і під тоненькою плівкою солі, що вкривала їх, здавалися сизуватими. У всіх було світле, зовсім вигоріле на сопці волосся, що проти загорілих облич здавалося білим, і облуплені кирпаті носи.

Ніякого одягу не було на них, крім малесеньких трусиків. Лише за формою і кольором цих маленьких шматочків матерії можна було відрізнити їх одне від одного.

Хлопчики були різні віком. Найменшому було років десять, а найстаршому років тринадцять, хоча тут, у цій компанії, всі вони були рівні і з однаковою повагою до самих себе плювали в море і пацали ногами по воді, коли хвиля з шарудінням набігала на гальку пляжу.

Вони мало звертали уваги на Короткова, поки той сидів на чемодані, але коли поруч з ним стали двоє — товстий чоловік курортного вигляду у ситцьовій картатій сорочці, білих штанах і тюбетейці і дама в капелюсі з великими крисами— хлопчаки раптом стрепенулися і підняли до теплохода свої обвітрені веселі обличчя.

1
{"b":"575037","o":1}