ЛитМир - Электронная Библиотека

Темними вечорами на веранді буднику в глибокому кріслі часто сидить сивий старий дід і на столі перед ним лежить скрипка. Йому дуже багато років, він багато знає й багато бачив. Він пережив трьох царів, бачив три революції. За своє життя побував у столицях усього світу. Колись він був знаменитим скрипалем.

Тепер старий пішов на спочинок.

Вдень він працював у саду. На його клумбах першими в місті з’являлися нарциси і останніми зникали айстри. Червонокриваві півонії і темночервоні жоржини прикрашали його клумби. Професор знав і вирощував такі квіти, яких ніхто ніколи в місті не бачив, і назви їх були невідомі.

Інколи професорові ставало сумно сидіти у своєму садку, і тоді він виходив у місто, на берег моря, сідав на набережній на лаву і дивився на людей, на кораблі, на море.

Одного вечора професор грав на своїй скрипці, і звуки теплими вогненними хвилями заливали садок. Саме тоді Вася проходив вулицею.

Він зупинився, немов прикований до невисоких штахетів, стояв, притискаючись до них обличчям, всім тілом, щоб краще почути чарівну музику, що вабила й не дозволяла відійти.

Доки грала скрипка, не існувало нічого — ні землі, ні неба, ні вулиці, ні його самого. Існувала тільки музика, сильна і ніжна, могутня і прозора, буряна і переможна. Стояв, слухаючи, і відчував себе дивно схвильованим. Щось стискало серце, не дозволяло вільно дихати, і на мить йому здалося, що в нього від несамовитого щастя крутиться голова і серце от-от перестане битися. Але музика замовкла, Вася згадав про доручення Варвари Павлівни і швидко побіг у місто.

Відтоді Вася часто з’являвся перед невисоким парканом. Намагався якнайчастіше проходити біля будинку професора і, коли чув музику, спинявся і стояв, мов закам’янілий. Слухав, поки вона не припинялася, і такий день був для нього святом.

Крізь штахети він не раз бачив високого сивого діда. Бачив Вася, як професор поливає квіти і вибирає бур’ян з клумб, як спочиває на сонці у глибокому кріслі, але жодного разу не бачив, як грає професор.

І одного вечора, коли з притихлого саду на вулицю долітала чудова музика, Вася не витримав і, оглядаючись, немов злодій, швидко переліз через паркан. Пробрався до веранди між клумбами, ступаючи безшумно й легко, мов тінь. Підкрався до самої веранди, звідкіля линули впевнені тривожні акорди.

Двоє чорних блискучих оченят виткнулося з куточка з-за поруччя веранди.

Вася побачив професора, високого, сивого, у теплому товстому халаті. Він стояв біля стола і тримав у руках щось блискуче, коричньове, прекрасне. В першу секунду Вася навіть не зрозумів, що професор тримає в руках звичайну скрипку старовинної роботи. Вася не раз чув, як грали на скрипці в оркестрах, що складалися із скрипки, рояля, віолончелі й бубона. Такі оркестри грали в усіх парках і пивних міста, але яка несхожа була музика тих скрипок на цю' музику, повнозвучну і могутню, хвилюючу і бурхливу, як весняна повінь, як буряні струмені води з гір.

Вася не бачив нічого, крім скрипки.

Професор стомився, смичок здригнувся в руці, і музика раптом припинилася. Професор покляв скрипку у футляр на столі, помалу відвернувся від неї і тихо пішов у кімнату, по-старечому важко переставляючи ноги і м’яко човгаючи по підлозі туфлями.

Скрипка лежала в одкритому футлярі.

Вася, немов закам’янілий, стояв біля веранди. Зухвале і привабливе бажання оволоділо всією його істотою: швиденько перелізти на веранду, взяти в руки скрипку, спробувати відчути ту ж саму прекрасну музику, в крайньому разі хоч доторкнутися до блискучого полірованого дерева.

Раз подумавши про це, Вася вже не міг встояти проти спокуси. Вагався не більше хвилини. Потім безшумно підтягся на руках і за одну мить опинився на веранді.

Вечір надходив з садів. На веранді стояла прозора сутінь. Вася бачив скрипку до найменших подробиць, до найтоншої білої порошинки, то злетіла зі струн.

Він простяг руку і обережно, одним пальцем доторкнувся до блискучого дерева. Йому здалося, що це не дерево, а жіве тіло, яке вібрує і тремтить під рукою. Швидко одсмикнув руку, але вже через секунду насмілився торкнутися до струни. Струна відповіла на дотик тихим гудінням. Вася з острахом оглянувся, чи не почув, чи не побачив бува хто, глянув на двері і скам’янів від жаху.

Старий професор стояв на дверях і дивився на нього. У прямокутнику темних дверей постать професора з білою бородою, білим пишним волоссям і густими сивими бровами, які нависли низько на очі, була такою грізною і страшною, що Вася в ту ж мить перелетів через поруччя в садок, впав, боляче забив собі коліно, пробіг по доріжці до паркана, перемахнув через нього і щодуху побіг вулицею, наче старий професор міг погнатися за ним.

Якби він не так злякався несподіваної появи у дверях власника скрипки, то міг би розгледіти посмішку на вустах професора. Професор вже давно не бачив, щоб так боязко, майже з побожністю, торкалися струн. Це нагадало його самого, коли йому вперше довелося взяти в руки скрипку. Спогад жив у грудях, теплий і свіжий, немов це трапилося вчора.

Професорові часто було сумно без людей, і він пожалкував на хвилину, що цей прудкий темноокий хлопчик втік так швидко.

А Вася біг вулицями міста, поки стало духу. Він заспокоївся тільки тоді, коли вийшов за місто до моря і твердо впевнився, що за ним немає погоні. Сів на великий камінь над водою. Камінь був теплий, вдень він нагрівся під сонцем.

Маленькі хвильки набігали на камінь і з металевим плюскотом розбивалися внизу. Ліворуч у передвечірній млі лежало місто. В порту вже починали засвічуватися ліхтарі, і довгі зелені доріжки простягалися по воді до Васі. Далеко в морі горіли червоні й зелені вогні. Вони позначали вхід до порту. Праворуч розстилався і тягнувся на захід рівний степ, вкритий потемнілою стернею. Просто з глибини моря з'явилися й помалу виростали неясні вогні — десь ішов пароплав.

Легенький вітер потягнув з моря. Вася глибоко вдихнув повітря, відчув солонин гнилуватий запах морської води і несподівано для самого себе всміхнувся.

Тут, далеченько від міста, сам на камені між степом і морем, він почував себе прекрасно і вже зовсім забув про пригоду в садку професора.

Недалеко з’явилося двоє людей з ліхтарями в руках. Бредучи по коліна у воді, вони освітлювали морське дно, відшукуючи великих темнозелених крабів, що вночі підповзають ближче до берега. Люди пройшли зовсім близько від Васі, що лежав нерухомо на теплому камені, стали віддалятися, але тихі звуки їхньої розмови ще довго було чути в дрімотній тиші.

І тоді Вася почув дивний звук. Він був схожий на звучання струни блискучої скрипки. Невідомо, що це було, може, крикнула нічна птиця, може, в порту впало щось металеве, але схожість і подібність були такі яскраві, що Вася навіть здригнувся.

У воді, під темною прозорою поверхнею, ледве помітно світилися тіла великих медуз. Їхні прозорі голови висіли у темній воді. У Чорному морі медузи світяться дуже рідко, і кілька хвилин Вася з цікавістю спостерігав їх, але знову повторився той же самий ніжний мелодійний звук, звук струни чудесної скрипки, і Вася забув про все.

Лежав, мріючи про те, як колись виросте і купить собі таку ж чудесну скрипку. Мріяв про музику, про ніжні й могутні звуки, то примушували тремтіти його маленьке серце. Згадав, як тікав сьогодні від професора, і потер маленьку виразку на коліні

Туди він більше не підходитиме ніколи. Годі ходити попід парканом, немов злодій, крадучи уривки музики. Вася вирішив це твердо раз і назавжди і не мав жодних сумнівів, що рішення свого не змінить.

Ішов додому, коли вже стало зовсім темно, Босі ноги безшумно ступали по м’якій пилюці дороги. Було приємно відчувати сонячну теплоту землі й здіймати ногами цілі вихори куряви.

А на другий день, забувши про всі свої рішення, Вася знову стояв біля паркана професорського будинку, чекаючи, коли старий професор з’явиться на веранді зі своєю скрипкою.

В той день професор ходив у місто і, повертаючись додому, побачив маленьку постать, тісно притулену до щілини між штахетами. Професор одразу ж впізнав учорашнього гостя. Помалу, ступаючи якнайтихіше, підійшов до Васі і взяв його за плече.

5
{"b":"575037","o":1}