ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

До Шевченка він ставився трохи неуважно. Вигляд Шевченка, що мав на собі сліди салдатської муштри, викликав у Тургєнєва дивну думку про малокультурність Шевченка, про його дикість та самолюбство, хоч останньому Тургєнєв з якоїсь причини надавав великого значення. На його думку, без цього самолюбства, без віри в свої сили, Шевченко загинув би в своєму Закаспійському засланні. Але Тургєнєв безперечно помилявся, він забував, що Шевченко вийшов з простого народу й що він змалку звик до поганого життя, до знущань, що Шевченко був загартований і тілом і серцем, яке живили гарячі ідеї та поривання, що могли перенести вогонь будь-яких іспитів.

Зі свого боку Шевченко завжди любив товариство розумних і культурних людей і, звикнувши до проявів самодурства і барства, він часто прощав це людям, що в них воно виявлялось головним чином у словах. Він ненавидів справжнє халуйство поміщиків, коли вони дозволяли собі знущатися з своїх кріпаків, як ненавидів і льокайську обмеженість деяких послужливих ренегатів-українців. І український і російський поміщик був для нього лише пан, що хоче вислужитись і заробити на шаленій експлуатації кріпака.

Варвара Яковівна Карташевська, помітивши, що суперечка втратила свою гарячковість і гострість, запросила гостей до столу.

Варвара Яковівна, з якою познайомив Шевченка Григорій Ґалаґан, була рідна сестра Миколи Яковича Макарова, найкращого Шевченкового приятеля. Карташевські були майже за рідну сім’ю Шевченкові останніми роками після заслання. Він бував у них майже щодня й написав портрета дочки Варвари Яковівни — Наді.

За столом розмова перейшла на мирніші теми. Тургєнєв, що був завзятий мисливець, одразу перейшов на улюблену тему про полювання, посипались анекдоти й спогади, що більше личили черговій вечері літераторів, яким розмова на літературні теми часто добре набридала.

— Я помітив, — говорив Макаров, — що старі анекдоти можуть жити від Адама й Єви! Я готовий платити по кілька карбованців за нову анекдоту і нещадно бити тих, хто завжди намагається розповісти старої, відкриваючи її, як Колумб Америку. Проти людей, що оповідають старих анекдот, я видав би закона, щоб їх негайно виселяли до ескімосів. Лише там вони могли б мати успіх!..

— Чи це не проти наших анекдот, Миколо Яковичу, ви виголосили цю промову? — спитав Костомаров.

— Але ви помітили, мабуть, — зауважив Тургєнєв, — що навіть старі, всім відомі вже анекдоти й ті завжди викликають сміх?..

— Це сміються задля ввічливости, — сказав Шевченко, — щоб заохотити оповідача!.. У мене оповідачі анекдот завжди викликали не сміх, а сльози!..

— Я ж казав, що ви дуже чутлива натура, Тарасе Григоровичу, — сказав Тургєнєв, відкидаючи з чола волосся, — але я з охотою послухаю Миколу Яковича!..

— Це мені сьогодні один знайомий, — продовжував Макаров, — розповів стару історію, що приписується Тарасові Григоровичу, коли ще він був молодий...

— Ну, ви з мене зробите, я бачу, справжнього діда! —зауважив Шевченко.

— Ач, який молодий гульвіса, ще ображається! — засміявся Костомаров.

— Що ж це за історія? — трохи вередливо спитав Тургєнєв.

— Це з того часу, коли Тарас Григорович був молодий, початкуючий художник, — що подає надії. Але я не хочу, щоб ви мене одправили до ескімосів, бо це вже всім відома історійка, я лише хтів сказати, що вже минуло добрих два десятки років, а цю історійку ще розповідають з таким виглядом, ніби вона трапилась учора.

— Це, мабуть, історія з портретом? — спитала Варвара Яковівна. — Її вже оповідають навіть по селах, тільки в трохи зміненому вигляді.

— Та розкажіть же, Миколо Яковичу, не мучте! — попросив заінтригований Тургєнєв.

— А хіба ви її не чули?..

— Побожіться йому, Іване Сергійовичу, що не чули, —іронічно сказав Костомаров, — бо він не розкаже через побоювання, що свою першу промову про анекдоти він виголосив сам проти себе!..

— І то правда! — сказав Макаров. —Заткніть вуха, Тарасе Григоровичу, вона вам, мабуть, добре набридла. Дивно, що ви не чули, Іване Сергійовичу, цієї історійки! Просто не віриться. Я дуже давно чув її від одного художника. Якийсь генерал замовив портрета, кажуть, Тарасові Григоровичу, хоч це він часто заперечує, за п’ятдесят карбованців. Коли портрет був готовий, генерал відмовився платити, чи йому портрет не сподобався, але він одмовився прийняти його. Ображений художник, що його таланта не визнав генерал, а ще більше за те, що він дурно працював, вирішив жорстоко помститися. Щасливий випадок йому допоміг. Художник випадково довідався, що генерал ретельно відвідує одну цирульню, де підтримує своє волосяне господарство. Блискуча ідея спала на думку художникові! Він запропонував цирульникові купити в нього для вивіски генерала з намиленою бородою. Така вивіска, як переконував цирульника художник, створила б його підприємству велику рекляму та підтримала б аристократичний тон. Цирульник охоче погодився, і майже дурно купив цю прикрасу для свого підприємства. Незабаром генерал, що прийшов постригтись, помітив на вивісці свій портрет. Од такої ганьби генерал трохи не оскаженів! Але нічого було робити й генералові довелося викупити свій портрет уже в цирульника за великі гроші, та ще з намиленою бородою! Ось який штукар був Тарас Григорович замолоду...

— Це дуже дотепно! — сказав Тургєнєв, трохи здивовано поглядаючи на Шевченка. — Невже, Тарасе Григоровичу, це ви йому такий кунштюк піднесли?..

— Щось не пам’ятаю, — скромно відповів Шевченко, — я думав, що це буде історія з гускою!..

— З гускою?..

— Була така історія, коли ми крали чужі гуси й за цією моделею малювали янголам крила. Але це теж було дуже давно.

— Так ви теж трохи причетні до богеми, а я цього собі й не уявляв! — промовив Тургєнєв. — У вас, мабуть, тепер багато таких історій трапляється...

— Тепер ні, а от під час заслання були деякі смішні випадки!..

— Розкажіть що небудь, Тарасе Григоровичу! — попросила Варвара Яковівна. Шевченко не примусив себе довго просити й дуже просто без всякої ефектації розповів коротеньку історійку, що трапилась з ним під час заслання.

— Досить смішний випадок трапився зо мною під час моєї служби в ескадрі Бутакова. Це була експедиція для обслідування Аральського моря, що її вирядив уряд під керівництвом капітан-лейтенанта Бутакова. Мені пощастило — влаштуватись при цій експедиції художником, щоб змальовувати краєвиди степів та берегів Аральського моря. Після плавання ми повернулись на зимування до форту Кос-Арал, де в гарнізоні були уральські козаки. Вони, побачивши мене з широкою, як лопата бородою, подумали, що я розстрига-священик або що я неодмінно якийсь мученик за віру. Зараз же доповіли про це своєму командирові. Той конспіративно покликав мене в очерет, — та бух передо мною навколішки! «Благослови, — говорить, — батюшко! Ми вже все знаємо!» Я одразу збагнув з ким маю діло й без жодного вагання одмахав його найсправжнісіньким розкольницьким благословінням. Захоплений осавул розцілував мою руку, а ввечері закатив такий гучний бенкет, що нам і вві сні ніколи не снився...

— Ти й тепер, Тарасе, за розкольницького пан-отця зійти можеш! — засміявся Костомаров.

— Але це ж не все! — продовжував Шевченко. — Незабаром, після цього, уже поголивши бороду, я поїхав до Раїму. Тут уральці зустріли мене з прихованим захопленням. Начальник загону запропонував мені 25 карбованців, що від них я необачно відмовився...

— Ти такий, що відмовишся! — перетяв його Костомаров. — Не дурно позичаєш скрізь де можеш!...

— Уяви собі, що відмовився! Надто вже несподівана ситуація була! Старий уралець був сильно зворушений моєю безкорисністю й цим, на його думку, я спонукав його таємно одговітись у кибітці й, коли буде можливість, причаститись від такого безпримірного пастиря, як я. Щоб не нажити собі клопоту, я вже ретельно два рази на тиждень голив собі бороду. Коли б це трапилось на берегах Уралу, де є жінки, то я не відкараскався б так легко, бо ввесь фанатизм зосереджується в жінках і дочках розкольників...

4
{"b":"577864","o":1}