ЛитМир - Электронная Библиотека

Артилеристи ми були в основному, але крім цього ми були і в зв'язку, і номерами коло гармат, і кухарями на кухні. Ми пізнали всю премудрість військової муштри і могли звести зі світу будь-якого ворога найдосконалішими й найновішими засобами.

III

Що таке кохання, любов або захоплення? Хто його знає! Багато мистців, філософів ламали пера на цьому питанні. Хто його знає...

Але ця річ можлива у всякому оточенні, у всякому становищі і в найнеможливішому місці. Коти кохаються на дахах будинків, птахи на тоненьких стеблинах квітів, а риби у воді. Кохання така важка річ, що треба залізних дахів, кам'яних будинків, щоб його витримати, і така легка, що його витримують найніжніші квіти. Взагалі про нього можна говорити лише парадоксами.

Я зовсім не збираюсь присвячувати цей розділ коханню. Це якесь зовсім абстрактне слово, воно не виконує свого призначення. Почуття, що може тривати рік і один день, завжди чомусь зводиться до цього слова — кохання. Мені шкода молодих читачок, вони стільки вже начиталися романів і оповідань із цим словом — кохання — що їхні серця вже давно мусіли б луснути від такого надзвичайного перевантаження. Але цього ніколи не станеться.

Автори, що пишуть про кохання, сами не вірять тому, що вони пишуть.

І, нарешті, чи не все одно, чи кохає вона його, чи він її, і хто кого зрадить. Це ж абстракція...

Перукар у ролі Фіґаро

Прикликано нас до війська на короткий термін, лише на місяць, але й за цей короткий час у наші стосунки мусіла була втрутитися жінка. Це була дружина крамаря військової крамнички, огрядна, тепла жінка, типова українська молодиця-міщаночка.

Вона вже була в крамниці, коли днювальний бив молотком об рельсу, і коли ми, тремтячи від ранкового холоду, бігли на тренаж або вмиватися. Вона цілий день одважувала мізерні порції ковбаси, хліба або сала. З кожною порцією їжі вона кожному дарувала й теплу посмішку або погляд, що потім примушував під час сніданку з ковбаси й хліба пригадувати такі інтимні речі, що ковбаса й хліб здавалися найсмачнішою їжею.

Дивна річ! Після таких сніданків, у вільні од муштри години, хлопці чергою стояли й сиділи в нашого перукаря Левчука, щоб хоч трошки привести до ладу свої колючі підборіддя. Тут, до речі, можна було б згадати про вплив жінки на легку індустрію, на вироби парфумів, текстилю, на виробництво тощо. Але вплив жінки на чоловіка — безперечний.

Наш перукар, як і личить кожному перукареві, був близько знайомий з цією жінкою. Тут можна було б згадати про вплив перукарів на жінок, але це безперечно, що перукарі, якимсь дивовижним, незрозумілим чином, завжди швидко зближуються з жінками. У них, очевидно, є якийсь секрет Парацельса, якийсь чарівний амулет або якась здібність, якої нема в людей інших професій.

Як кожному порядному перукареві, нашому Левчукові довелося бути в ролі Фіґаро.

Одного разу до нашого гуртка мушкетерів приходить телефоніст Шварцборд з команди зв'язку, відкликав Левчука й про щось довго з ним шепочеться. Незабаром і ми всі були поінформовані, в чому річ. Виявляються, що коли вона одважувала порцію ковбаси Шварцбордові, вона одважила йому й порцію теплого погляду, оздобленого півпорцією звабливої усмішки. Шварцборд, звичайно, подумав, що це його особа спричинилась до цього, що варто лише зробити крок, простягнути руку й він цю порцію одержить у реальнішому вигляді. Ми, звичайно, його не розчаровували. Розчаровувати закоханого — це однаково, що доводити дурневі, що він розумний.

Шварцборд вирішив викликати її на побачення цидулькою.

Ми залізли в кущі, і тут почались муки творчости. Шварцборд огризком олівця почав виводити на засмальцованому бльокноті:

«Люба Діяно! Ти зранила моє серце гострою стрілою...»

— Її звуть Феня! — зауважив Митюненко.

— «Люба Офеліе» — пиши! — сказав Левчук; — це більш подібно до Фені, «ти зранила» — це неввічливо! Ще незнайомий, а вже звертаєшся на «ти»!.. Пиши: «Ви зранили... гострою стрілою...»

— Дозволь, — сказав Карпюк, — це неправильно, всі ж стріли гострі...

— Тоді пиши, — зауважив Левчук,— «огняною стрілою, що попекла моє серце...»

— Надзвичайно! Надзвичайно! — скрикнув Шварцборд. — Це справді так! Попекла моє серце!.. Надзвичайно!..

— Пиши далі, — сказав Левчук, — «виходьте завтра під горби. Я мушу сказати вам, як я страждаю і хвилююсь...»

Далі Левчук все взяв під свою команду, і листа написали за всіма правилами любовних порадників. На те вже в нього був секрет Парацельса. Левчук же і взявся передати цього листа. Він сумлінно виконував свою ролю Фіґаро.

IV

Люди звикають до умовності змалку. Умовність — це людська уява, що перетворює перекинутий стілець у корабель, підлогу в море й різні інші речі в морських піратів. Але це умовність революційна, є умовність гіршого сорту — умовність побутова. Умовність, що починається од виделки й краватки і кінчається будь-якою міщанською традицією.

Революційна умовність — це мрія людини винайти четвертий вимір, це людина в четвертому вимірі. Умовність виходить із рамок — вона розпирає їх. Вам треба в театрі поставити домну, рамки театру для цього замалі. Рабське наслідування в мізерних розмірах вас не задовольняє і ви ставите шматок чудернацької декорації і кажете: це є домна. Ви починаєте цим грати в морських піратів. Ви досягайте цілковитої уяви, і перед вами вже не шматок декорації, а справжня домна.

Я завжди був і буду за умовність. Вона ламає стіни звичайних вимірів. Вона змалку привчає людину до різних несподіванок дійсности. Вона є також репетицією можливих подій...

Хімічна тривога

Ми поскидали чоботи й відпочивали в наметах після виходу в поле. Розмова точилася навколо сучасних озброєнь армії і з приводу цього висловлювано найрізноманітніші погляди. Після денних маневрів у полі приємно було полежати й провітрити стомлені ноги.

Ми розмовляли про те, як воювали раніш.

Лицарі, озброєні мечами й списами, виходили сам-на-сам і билися доки їм не набридало. Вороги бачили один одного в обличчя. І можливо, що це було навіть приємно, щось подібне до сучасного спорту, коли грають у футбол або б'ються на шпагах з тупими кінцями. Тепер же зариваються у землю і стріляють навмання по розмічених квадратах або директрисах. Ворога ніколи не побачиш, хіба що потрапиш у полон.

Чого варте все військо Олександра Македонського або всі леґіони Цезаря проти одної кулеметної сотні, і чого варте військо Наполеона проти кількох бальонів «іприту» або «фосгену» одної хімічної команди?

Нас вчили стріляти з рушниць і з гармат. З дуже великих гармат. І потім сказали, що це іграшки порівняно з газами. З газами, що роз'їдають навіть крицю цих самих гармат, а не те що кволе тіло сучасної людини. І в наших уявах після таких розмов повставали зруйновані міста з трупами отруйних жінок і дітей, спустошені села й містечка, голодні собаки на центральних вулицях, що зграями штурмували будинки, і десь у ровах і печерах голодні, покалічені люди, що залишилися живі. Отак ми розмовляли.

Раптом десь далеко в суміжних таборах тривожно й жалібно заплакала сурма:

— Тру-ра-ра-ра... а...

Залунали тривожні звуки:

— Тра-тра-ра-ра...

Вибухнула сурма десь зовсім близько...

— Брам-блам-блом-блям...

Глушно на сполох ударили в рельсу в нашому таборі.

— Тривога!

Ми швидко схопились і почали натягати чоботи.

З гучним вигуком команди, що загубилася в швидкому, лихоманковому тупоті копит, дорогою кудись промчалась кіннота.

Вся батарея вибігла на передню лінейку й швидко вишикувалася на ній:

2
{"b":"579258","o":1}