ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Ми дійшли до фіналу. Мої діти дійшли до фіналу!

BE зіперся плечима на боковину воза, випростав руки і тримався за дерев’яний край, щоб його менше трусило на нерівній дорозі.

— Я чув, ніби в Майклгарді шляхи вкриті металом, який не стирається, — мовив він, переконаний, що їхні успіхи забезпечать їм місця в Майклгардському університеті, а він і Б’єрн, як найстарші, навчатимуться вже цього року.

— Охо-хо-хо, гладенькі дороги! Яка насолода тебе чекає! — намагалася кепкувати з BE його сестра Сігрид, проте він був незворушний.

— Авжеж. Я думатиму, як ви сидите на труському возі, тоді як ми з Б’єрном гасатимемо на блискучих ротоциклах. Можливо, з парочкою дівчат на задніх сидіннях, га? — BE підморгнув Б’єрнові, той усміхнувся, однак не заохочував BE жартувати далі; такі жарти бентежили його.

— Ти думаєш, у Майклгарді ще є ротоцикли? — запитав Ерік.

— Звісно, є, це, безперечно, звичайне спорядження для студентів, — заплющив очі BE, насолоджуючись уявними картинами.

— Я колись бачив один, — озирнувся Рольфсон через плече.

— Тату, справді? — випростався Б’єрн. — І який він? Він хоч їздив?

— Так, — кивнув Рольфсон. — І дуже швидко. Треба бути обережним, щоб не опинитися в нього на дорозі, коли він мчить. Низенький такий. Голова водія доходила мені десь до пояса.

— Оце справжня техніка. Сподіваюся, ми потрапимо до Майклгарда й побачимо їх, — мовив Б’єрн, осяваючи всіх щирою, простодушною усмішкою.

— Якщо заробимо місця. Ганьба, що ми не здобули ще однієї перемоги, тоді б нам дісталися обов’язкові місця, — зауважив Ерік, намагаючись, щоб друзі не тішилися надто високими сподіваннями.

Віз зупинився, бо дорогу, подзенькуючи дзвіночками, перетинала отара кіз.

— Еріку, не псуй нам усе, — протяжно сказала Сігрид. Тепер, коли їй не треба було триматися за віз, вона руками розвіяла його песимізм. — Ніхто за межами Майклгарда багато років не мав таких успіхів.

Сонце тільки-но почало червоніти, як віз, похитуючись, перебрався через останній пагорб. Жовтогаряче й брунатне світло заливало оливкові сади навколо їхніх хат. Ще трохи — і Ерік зайде в кухню й розповідатиме батькові-матері все про турнір. Йому хотілося їсти, й він сподівався святкової вечері. Навіть якщо вже повечеряли, вони однаково посидять разом з ним і послухають про денні змагання.

— Дивно, — озвався Рольфсон. — Що там Фрея робить на покрівлі?

Сидячи, Ерік бачив жовтий відблиск від леза сокири, якою мати з силою щось рубала поряд із сонячною панеллю.

— Що, вже зламалася? — спохмурнів Б’єрн. — От не щастить.

Після наступного удару сипонули іскри, потім почувся скреготливий стогін, панель ковзнула покрівлею вниз, і зграйка переляканих шпаків, спурхнувши, полетіла до моря.

Ще один сліпучий помах сокирою, знову сніп іскор, і панель підповзла до краю стріхи, позаду тяглися кабелі.

Ерік вискочив з воза й побіг. Щось негаразд.

— Еріку! — гукнула Інгеборг, але він навіть не озирнувся.

Помчавши поміж дерев, перебігаючи поглядом од дороги попереду до матері на покрівлі, що підняла сокиру для останнього удару, Ерік був ще далеко, як долиною покотився луною гуркіт. Тисячі скляних пляшок, розбитих одночасно, ніколи б не дзенькнули з такою силою. Не створили вони б і враження, ніби щось розбивається на друзки, ніби небо раптом напнулося й репнуло. А мати на покрівлі впала долілиць, затулила голову руками й заридала.

— Мамо! Мамо! — заскочив Ерік на подвір’я, всіяне тепер грубими скалками темного скла, великі шматки тріщали та порскали під його ногами, поки він обережно ступав по них, відчуваючи, як вони ковзають і скрегочуть по камінню.

— Мамо, що це? — хапав повітря Ерік, схопившись рукою за бік і піднявши голову, щоб бачити матір.

— Ненавиджу її! І чого я хотіла мати нову панель? — кричала і плакала вона. — 3 батьком біда. Його забрали й пошлють у вигнання. Я знала це. Мені ніколи не треба було казати, щоб він грав за нас. Я знала, що ризик величезний.

Під’їхав віз. Усі мовчали, повільно переводячи погляд з покрівлі на землю, де Ерік стояв, немов на краю моря чорної криги, розчавленої та розбитої, коли окремі крижини наповзають одна на одну. Ерік не мав сили дивитися на стривожені та збентежені обличчя сусідів, тож без ніякого жесту й жодного слова забіг до хати.

Минуло чимало часу, перше ніж мати з червоними, заплаканими очима спустилася в кухню. Вони обоє прикипіли очима до хирного вогню у плиті й уникали дивитись одне на одного.

— Мамо, що сталося? Де батько?

— По дорозі на острів Рофтиг.

— Це ж острів для вигнанців, — здивувався Ерік. — За що його?

— Давним-давно, коли ми обоє навчалися в університеті, він ударив людину.

— Тато? Когось ударив? Та ніколи!

— Так, ударив, — тяжко зітхнула Фрея, і то була єдина ознака, що їй важко говорити спокійно. — Іншого студента на ймення Рагнок Ігвігсон. Гаральд ударив його по обличчю й розбив йому носа, всюди текла кров.

Приголомшений, Ерік наважився поглянути на матір, вона перехопила його погляд.

— Ти повинен зрозуміти: твій батько — аж ніяк не погана людина. А Рагнок — злочинець. Він хворий.

— Чому? Чому тато вдарив його? Хіба він не знав про покарання?

— Звичайно, знав, але… — Мати замовкла, потім тремтячою рукою налила в кружку води зі джбана й випила. — Рагнок пив зі мною, ми випили забагато меду, аж поки мені запаморочилась голова і я майже знепритомніла. Потім він намагався вчинити те, про що я не можу говорити. Але надійшов Гаральд і, зрозумівши, що я в біді, вдарив Рагнока.

— Але сонячна панель — що ти накоїла?

— Ненавиджу її. Я не змогла б жити з нею. Подумай лишень: якби ми не захотіли її, то й досі були б щасливі. Твій батько був би з нами.

Якийсь час вони сиділи в темній кімнаті. Думки вихором крутились в Еріковій голові. Заговорив він лише тоді, як Фрея запалила ліхтар:

— Тож, по-твоєму, тато слушно вдався до насильства? — Ерік справді розгубився. Протягом навчання в школі і в кожній сфері життя завжди наголошували як аксіому, що ніколи не слід удаватися до насильства, бо для розв’язку конфліктів існує «Епік». Побутувала думка, що тільки-но суспільство дозволить насильницькі дії, воно докотиться до того самого катастрофічного стану, який кілька тисячоліть тому начебто вигнав їхніх предків-пацифістів у космос.

— Ні, насильство ніколи не має слушності. Але я зрозуміла батька і простила його. На жаль, наші закони не дозволяють винятків.

— Отже… тата заслали?

— Так. Але він утік і знайшов мене, і я погодилася вийти за нього заміж і почати нове життя далеко від Майклгарда, де нас ніхто не знатиме.

Тепер уже настала черга Еріка випити води, поки він збирався з думками.

— Чому ви не розповіли мені? Я вже досить дорослий.

— Атож. Батько казав, що слід розповісти. Не казали, щоб захистити тебе. Кожен, хто свідомо переховує вигнанця, теж підлягає вигнанню — залежно від постанови судді. Принаймні ти маєш вибір. Якщо хочеш, можеш лишитися тут із друзями — або піти в університет.

— Лишитися? Без тебе й тата? Ні. Я піду з вами.

— Я ще й сама не знаю, що робитиму. Це сталося так несподівано. Суддя вже приходила сьогодні. Я сказала їй, що ти нічого не знав, але вона, напевне, й сама тебе запитає.

Вони сиділи, заціпенівши, не дивлячись одне на одного, мовчазні й самотні зі своїми думками.

— Мамо, я втомився. Мені треба полежати й подумати про це все. — Голод уже й не нагадував про себе, Ерік лише хотів залишитись сам у пітьмі і спробувати зрозуміти все.

— Знаю, Еріку. Я теж дуже втомлена.

Глянувши на спокійну постать матері, навряд чи можна було б здогадатися, що в родині негаразд, якби не сльози, які нечутно збігали по щоках й падали на стіл.

Ерік утомився, але спати не міг. Здавалося, ніби його розум мимоволі розірвано навпіл, а думки наче кривавились: по-перше, він більше ніколи не побачить батька, а по-друге, треба гарувати на фермі: адже Гаральд жив нещасливим і самотнім життям. Цю прикру думку годі було притлумити, вона піднімалася з глибин, а за нею одразу і сльози, що гарячими, солоними струмочками збігали до кутиків рота. І все-таки повинен бути якийсь спосіб пережити це лихо. За мить він опанує свій розпач, спрямує потік розумової енергії на думки про заходи, яких можна вжити, щоб повернути батька. Але, непроханий, у ці намагання вибудувати плани втручався майже моторошний образ матері на покрівлі. Вона розрубала кабелі сонячної панелі. Цей спалах начебто безумства був зрозумілий, бо панель тільки нагадуватиме про нещастя щоразу, коли користуватимуться нею. Його батько вчинив насильство. Це найтяжчий злочин, у якому можна звинуватити людину, страхітливий, несвітський і непристойний. Суспільство згодне з цією думкою, згоден і Ерік. Тих, хто вдався до насильства, треба цуратися. Посилати у вигнання. Така думка не видавалась нерозумною. А у вигнанні вони можуть бути такими зіпсутими, як їм заманеться, не заподіявши шкоди жодній законослухняній людині. І ось тепер його батька везуть на острів Рофтинг. Який він? Чи там живуть у страху, що на них хтось нападе? Не у грі, а насправді. Зі справжніми ранами. Зі справжніми лезами, що протинають шкіру і ллється кров. Цікаво, яке тоді відчуття? Як опік? Чи як крижаний холод? Як це воно — мати ніж між ребрами? Як тяжко лежати в пітьмі й намагатися не думати про майбутнє без батька, пробувати дати лад думкам.

18
{"b":"579412","o":1}