ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Ти можеш почати знову. Якщо ми всі не загинемо як в’язні, в нас буде досить грошей для придбання нового спорядження, можливо, не такого видатного, але достатнього, щоб пробувати й далі. — Ерік замовк, уявляючи, як його товариш створить собі новий персонаж, неначе ніколи й не було драконовбивства. — Зрештою після всього, що ми пережили, ти вже не зможеш повернутися назад і вбивати кобольдів.

— Так, це правда, — зітхнув BE. — Ох, не знаю. — Він підвівся й випростався, піднявши руки до сірого неба. — Якщо йти широким кроком, я зможу швидко дістатися до садиби Юдни й повернутися ще до сутінків. — BE рішуче зіскочив зі скелі, рінь зарипіла під черевиками. — Щасти тобі в грі, Еріку. Сподіваюся, ти врятуєш своє життя, і мені шкода, що твої плани пішли шкереберть.

* * *

Поява перших бруньок на обрізаних гілках дерев у Гоупському окрузі зазвичай була радісним періодом, бо звістувала про кінець зими і прихід справжньої весни. Крім того, на тій частині узбережжя весна часто була найприємнішою порою року, бо спекотне літо надто втомлювало. От і тепер свіжий вітерець повівав над маргаритками, кульбабами й жовтецем, що пробивалися крізь траву на полях, залишених під пасовисько.

А втім, Ерікові зміна пори року дала небагато радості. Настала пора, коли треба працювати всім разом, а він уперше переживав її сам, батько-мати були десь на іншому кінці світу. Почуття самотності посилювало й те, що вперше за довгі тижні він не міг розмовляти з ними навіть через посередництво гри. Відколи згорів «Білий Сокіл», не було й сліду Гаральдового персонажа, а материн персонаж перебував десь поблизу Ньюгейвена й не міг контактувати з Попелею, навіть якби вона не була в’язнем.

А на фермі у Рольфсонів панували смуток і пригніченість. Ерік побачив, як Інгеборг вигулює пса, вівчарку на ймення Гафні, поміж рядів оливок.

Інгеборг, на відміну од Сігрид, помахала йому рукою, щаслива, що бачить його, і в Еріка одразу поліпшився настрій.

— Дивись, — сказала вона, показуючи рукою. — Це часом не той камінь, на якому ти зламав свій зуб?

Ерік мимоволі намацав язиком половинку зуба.

— Атож, — трохи зніяковівши, усміхнувся він, знаючи, що вона дивиться на його щербату усмішку.

— Мені бракувало б цієї усмішки, якби ти полагодив зуба, — відповіла вона, немов прочитавши його думки.

— А ти не думаєш, що я через цей зуб видаюся бридким? — запитав він, жартуючи тільки наполовину.

— Еріку Гаральдсоне, ти дуже гарний і знаєш про це, — сміючись, вона поплескала його по щоках холодними білими долонями. В Еріка запаморочилось у голові, він на мить уявив, як обіймає її і пригортає до себе, відчуває всім тілом її струнку постать, цілує її. Та навіть якби він був певен, що вона не відштовхне його, тепер було не до обіймів.

— Де Б’єрн? — запитав Ерік.

— На пагорбі Огейл. Чудовий день для малювання.

— Він не розсердиться, якщо ми прийдемо?

— Ні. Я певна, що ні. Нам однаково слід поговорити й визначити плани. — Голос Інгеборг був оптимістичніший, ніж заслуговувала ситуація, і її впевненість мимоволі передавалася Еріку. Підібравши патичок, Ерік жбурнув його вперед на стежину, якою вони йшли, й завзятий Гафні миттю випередив їх.

Стежка закінчувалася, не доходячи до вершини пагорба, тож їм довелося дертися по камінню. Гафні обережно придивлявся, перше ніж перескочити за ними з каменя на камінь. Коли видерлись на останню брилу, перед очима відкрилося мальовниче узбережжя. Пагорб був височенький, і лани навколо скидалися на зелено-буру шахівницю — квадратики оливкових садів і пасовиськ. Хмари швидко мчали над головою, і їхні тіні гнались одна за одною нивами по дорозі до далекого моря, де вистеляли хвилі лискучими смугами срібла, й тікали за обрій.

Понакладавши каміння навколо мольберта, щоб той не хитався, Б’єрн сидів на стільчику з виразом сумлінної зосередженості. В Еріка полегшало на серці, коли він побачив, як приятель, такий кремезний і мускулистий, з такими сильними пальцями, обережно тримає пензля й кладе мазки на полотні, з головою поринувши в малювання. І Ерік, і Інгеборг замовкли, щоб не турбувати його, аж поки Б’єрн опустив руку і глянув на фарби.

Підійшовши ближче, Ерік побачив, що краєвид, зображений на полотні, похмуріший за реальний: хмари чорніші, земля темніша. Він, здавалося, більше говорив про душевний стан Б’єрна, ніж можна було розповісти словами.

— Привіт, Б’єрне! — першою підійшла до нього Інгеборг.

— Привіт, — мовив він, навіть не обернувшись.

— Привіт, Б’єрне!

— Привіт, Еріку! — Б’єрн почав витирати пензля.

— Нічого, якщо ми трохи побудемо з тобою? — запитала сестра. — Нам треба поговорити.

— Ні, — протягнув Б’єрн, — нічого. Цей пейзаж я закінчив.

Ерік сів на плаский камінь і грався вухами Гафні.

— Що сталося з тобою, коли решту нас полонили?

— Я від’єднався.

— Гм. Я теж думав про це. Але боявся: якби корабель потонув, я, знову повернувшись до гри, опинився б у каюті на дні моря і втопився б раніше, ніж зміг би вибратися на поверхню.

— Авжеж, авжеж, — поглянув на них Б’єрн, а потім, запишавшись собою, легенько всміхнувся: — Передусім я вдягнув свого воднодишного шолома.

— Ох, звичайно! — Ерік так шалено зірвався з місця, що Гафні кинув патичок, який терпляче тримав у зубах, і собі підскочив, ладний побігти. — Тож ти досі живий! Чудово, Б’єрне, я просто щасливий! Принаймні один із нас може зберегти своє багатство.

— Можливо. Але на морському дні темно й багато намулу. Я заблукав. Тупцюю, наче у велетенській печері, й не певен, чи я ходжу бодай по колу, і всякчас боюся, що на мене накинеться і з’їсть якесь гігантське морське страховисько.

— Але однаково ти живий!

— Отже, ви обоє живі. Так? А Сігрид?

— Поки що, — відповіла Інгеборг. — Проте наша ситуація відчайдушна. Герцог Раймонд хоче наших скарбів як викуп. Однак ми не віримо, що він випустить нас, якщо ми пошлемо джина по гроші.

— Думаю, єдина причина, чому ще нікого не вбили, полягає в тому, що я пообіцяв повести їх до захованих скарбів, якщо вони відпустять нас живими, — додав Ерік. — Сподіваюся, коли ми добудемось до острова, шанс порятунку з’явиться сам собою. Адже, діставши скарб, вони повернуться, намагаючись вибити з нас викуп.

— Розумію, — кивнув Б’єрн, і його обличчя тепер проясніло, бо він зосередився на новій проблемі. — Ти маєш якісь ідеї, як урятуватись?

— Поки що ні, але я зберіг свій перстень. Він може щось з’ясувати.

— Можливо. Якщо тобі дуже пощастить, — зітхнув Б’єрн.

— Чого ти? — запитала Інгеборг.

— Дурниця! Вся ця подорож. Така безвідповідальна, така легковажна! Ми пішли на великий ризик, б’ючись із драконом. Цей ризик виправдав себе. Ми мали б задовольнитись. Але нам заманулося податись у дивні й небезпечні місця. Ми тяжко помилилися, так нерозумно скориставшись результатом наших життєвих зусиль.

— Ні! — щосили крикнула Інгеборг, спонукавши брата припинити чистити пензель і глянути на них. — Ні, ми не легковажні. Ми не можемо задовольнитися лише грошима й спокійним життям, бо у світі багато несправедливості. Є сила-силенна людей, які витрачають незліченні години, знесилюючись і заробляючи жалюгідні шеляги. Наш батько, Б’єрне, пам’ятаєш нашого батька? Він рік працював у шахті, бо не мав у садибі сонячної панелі. Життя нас усіх стає злиденнішим і тяжчим, ми довше працюємо й більше марнуємо часу на гру, яка нічого нам не дає. Ерік мав рацію, прагнучи змінити це все. Кинути виклик Центральному Комітетові. І амністія була ж тільки першим законом, який ти збирався запровадити, правда, Еріку? Довівши, що ти можеш, ти б, напевне, заходився змінювати більше, хіба не так? Щоб світ став справедливіший. Щоб більше ресурсів ішло на розвиток нашого сільського господарства та економіки загалом. Щоб винагороджувати людей, які справді працюють у реальному світі, а не тих, хто професійно грає в гру.

Для Еріка це було одкровенням, і він не знаходив слів, коли брат і сестра обернулися до нього: Б’єрн скептичний, а Інгеборг у запалі пристрасті.

42
{"b":"579412","o":1}
ЛитМир: бестселлеры месяца
После ссоры
Болезнь, подарившая жизнь
Пульс за сто
Золотой дождь
Дневник чужих грехов
Неискренне ваш
Тайна брачного соглашения
Аристономия
Сын лекаря. Королевская кровь