ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Я казатиму їм, що цей кулон від ювеліра Антильйо.

Усміхнений власник крамниці вже не відповідав, тож не знадобилося ніяких додаткових зусиль, щоб спонукати Еріка вийти з крамниці.

— Гаразд. Поквапмося, — шарпнувся бігти Б’єрн.

— Б’єрне, стривай. Поглянь на мене. Що ти на це скажеш?

— Га? — обернувся Б’єрн. — Про цей кулон? Звісно, нічого не варта дрібничка.

— Правда, але все-таки. Чи ти чув коли-небудь, щоб крамар віддавав щось задурно?

Б’єрн був змушений погодитися, що це справді дивна, безпрецедентна подія. Дивуючись, він пильніше придивився до прикраси.

— І справді, дуже дивно. А він гарненький, може, й вартий чогось. Срібняків, може, десять.

— Нумо я випробую своє вміння оцінювати коштовності, — запропонував Ерік.

Настала довга тиша.

— Ну? — зрештою запитав Б’єрн.

— Повірити не можу! Він вартий понад один візантин!

Б’єрнові мов заціпило. Сидячи вдома, він був просто приголомшений. Якби його воїн мав краще промальоване обличчя, Ерік побачив би, що він роззявив рота. За кілька хвилин існування жартівливий персонаж Еріка щойно здобув більше багатство, ніж назбирав Б’єрн за рік терплячої боротьби. Думки вихором закрутились у Б’єрновій голові. Почасти він був прикро вражений миттєвим успіхом Еріка. Крім того, постало кілька незручних запитань. Може, існує якийсь інший спосіб грати в гру, який означає, що його роки сумлінного нагромадження змарновані? Чи багато інших людей здогадуються про це? Невже він був йолопом увесь той час, коли пишався своїм ретельним призбируванням і крихітним зростанням кількості мідяків? А почасти Б’єрн відчув і хвилю радості. Можливо, Ерік зробив у грі важливе відкриття? За це своє щойно набуте багатство він уже може придбати пристойне спорядження, стартувати, мов блискавиця. Воно як з неба впало, і Ерік тепер може сподіватися на певний скромний успіх у випускному турнірі, а коли ще й Б’єрн йому допоможе, він, безперечно, матиме його.

Розділ 4

Закон про насильство

Епік - i_007.png
изка далеких постатей насипала лопатами сіль у діжки, наповнювала їх, а потім усі гуртом піднімали їх і ставили одна коло одної на вузенькій стежці. Згодом мав приїхати віз, і робітники піднімуть діжки й навантажать його. А поки що вони тяжко працювали, пробиваючи тверду кору й накладаючи в діжки пласт за пластом білої солі. На глибині десь одного метра сіль жовтіла й була ще волога від намулу, відкладеного в гирлі. Цю сіль робітники не чіпали. Ерік пильно придивлявся до їхньої праці. Хмарка соляного пилу, що здіймалася над робітниками, пригнічувала. Гарячої днини там, мабуть, і дихати важко. Він уявляв собі сухість повітря, всю вологу з якого увібрала сіль; напівзаплющені від ядучого пилу очі, забиті сіллю пори, зашкарублу шкіру, схожу на старезний шкіряний виріб. Робітника, що все життя видобував сіль, кожен міг упізнати за шорсткістю шкіри. Але ще небезпечнішою була праця тих, хто гарував на дамбах. Ті бідолахи працювали по пояс у воді й запускали під час припливу морську воду на великі прямокутні заливні майданчики, відгороджені греблями. Потім, коли приплив досягав максимуму і от-от мав початися відплив, вони закривали впускні отвори, похапцем накидаючи каміння й насипаючи мул, щоб не випустити воду й сонце могло висушити частку полоненого моря, лишивши копачам жовтуваті соляні купи. В боротьбі з намулом і припливом на греблях щороку гинуло двоє-троє робітників.

— Еріку, — несміливо озвалася Інгеборг.

— Інні! — він не обернувся, але зрадів, що вона знайшла його.

— Можна побути з тобою?

Цього разу Ерік поглянув і усміхнувся:

— Звичайно.

— Б’єрн сказав, що в тебе жіночий персонаж і що ти вже заробив один візантин.

— Так. Я й сам дивуюсь. Такого мені ще ніколи не траплялося. Я й справді думаю, що почав гру способом, якого люди зазвичай недобачають. Цікаво, чого ще можна досягти отак.

— Чудово, Еріку. Ти, може, ще маєш час здобути що-небудь, перше ніж… Ну, ти знаєш.

Вони сіли, тісно притулившись одне до одного. Вітер підняв кілька пасом довгих білявих кіс Інгеборг і лагідно опустив йому на щоку.

— Ці солярні — погані новини. Інні, подивись.

— Знаю. Але принаймні ти й далі житимеш неподалік од нас.

— Проте навіть солярні — вкрай невірогідний розподіл. Гадаю, треба подати прохання. Але я однаково сподіваюсь… Сподіваюся, що таки доберу способу і сам кину їм виклик. Або, можливо, мій батько урешті-решт припинить ховатися й матиме успіх.

— Еріку. Можна запитати тебе про щось особисте? — споважніла Інгеборг. Ерік звик бачити її у грайливому, пустотливому настрої й був трохи приголомшений, побачивши раптом дорослу жінку, якою вона стане невдовзі: розважливу, розумну і, ніде правди діти, вродливу.

— Запитуй.

— Чому твій батько не грає в «Епік»? — І швидко додала: — Якщо це таємниця, не кажи.

— Ох, — немов знітившись, він перевів погляд з її обличчя знову на робітників у річковому гирлі. — Я б і сам хотів знати. Мені б дуже хотілося, щоб вони довіряли мені, але хоч яка та таємниця, вони бережуть її навіть од мене. — Ерік збентежився, признавшись у цьому, й раптом відчув, як на очі йому набігають сльози. — Інні, ти ж знаєш, що мені можна вірити? — Інстинктивно він провів язиком по нерівній нижній поверхні одного з передніх зубів.

— Звичайно. Щоразу, коли ти усміхаєшся, я знаю, що тобі можна вірити.

Ерік знов усміхнувся, і вони перенеслися подумки на сім років назад.

* * *

Збирання олив у вересні становило для сільських дітей одну з нечисленних нагод добре розважитись. Дорослі розстеляли рядна навколо невисоких дерев і дозволяли дітям шаленіти. Діти трусили гілки або били по них щосили палицями, а то й видиралися в густі крони й старанно розхитували дерева, аж поки землю встеляли оливи, листя та гілочки. Оливи потім збирали в мішки й засипали в горловину рухливої платформи, що відсіювала гілочки та листя від чорних і зелених олив.

Ерік сидів на плечах Великого Еріка, або BE, як вони називали його, хапав за гілки і трусив, аж поки оливи обсипалися.

— Цю вже обтрусив? — запитував BE.

— Аякже!

— Тоді мерщій, нас наздоганяє Інгеборг!

BE був зухвалий шибайголова, десь удвічі старший за Еріка, й Ерік любив брати участь у його витівках.

— Ану поквапся! — гамселив Ерік п’ятами по грудях BE, поки вони мчали до наступного дерева. Інгеборг, тримаючись за руки зі своїм кругловидим братом Б’єрном, бігла одразу за ними.

— Наше! — радісно верещав Ерік.

— Та тут небагато й лишилося! — нарікав Б’єрн.

— Авжеж-авжеж, тоді допомагай нам, — підняв BE одну з рук, що тримали Еріка за коліна, й показав нею на дерево.

Кілька хвилин вони мовчали, ревно смикаючи гілля вгору і вниз. Потім, не без зусиль, бо ж Ерік тиснув йому на плечі, BE нагнувся й потай підкрався до дівчинки, що, стоячи спиною до них, присіла, щоб дістати нижні гілки. Ерік пустотливо захихотів і енергійно труснув гілки в неї над головою. BE насилу утримався на ногах, коли оливи градом сипонули на Інгеборг.

— Ой! — відбігла дівчина вбік, прикривши руками голову. — Ви що, навмисне? — запитала вона, впершись руками в боки, а в її гарних косах заплутались гілочки та листя.

— Звичайно, ні, — невинно відповів BE. — Ти ж знаєш правила.

Інгеборг із підозрою поглядала на хлопців:

— Так. Але і вас я знаю як облуплених.

Підійшов Б’єрн:

— Ми закінчили?

— Це була остання, — відповів BE.

— Тоді ходімо чогось вип’ємо.

— Стривайте. Понеси мене, — Інгеборг ніколи не пропускала свого, і саме тому хлопцям подобалося дражнити її. Вона потягла брата вниз, щоб сісти йому на плечі. — Ну, а тепер ви, негідники! — владно гукнула вона. — Пограймо в «Епік».

— Ой, «Епік»! — зойкнув Ерік.

— Це ж як? — здивувався BE.

— Ми лицарі. І перший, хто впаде, програє, — пояснила Інгеборг.

6
{"b":"579412","o":1}