ЛитМир - Электронная Библиотека

Дуже довго сиділи, коли біля в'язя щось наче спливло вгору — чорне та здорове, як дерево. Тоді брьохнуло, немов хто пустив у річку цеглиною. Потягли хлопці за шворку, тягнеться легко, а замість в'язя теліпаються на шворці самі жабри.

Дуже сумували хлопці, що пропав такий в’язик — бо вже ж тепер не скоро впіймаєш — може на той рік, а може й через два роки. Але сьогодні хлопцям щастило, як ніколи. Не просиділи вони й цілого дня, як ще впіймали в'язя, а перед вечером ще одного.

Більшого посадили в цебро, а меншого пустили на шворці в річку — цей, мабуть, не зірветься. І полягали спати.

Уранці витягли шворку — знов самі жабри теліпаються. Треба щось робити. Побіг один з хлопців до Змійова і викував разом з ковалем здоровенного гака з таких стальних вил, що сіно накладати. Приніс гака, почепили на нього останнього найбільшого в'язя і сидять. Бояться. А ну як і цей пропаде?

І справді, за якусь годину щось виринуло чорне та велике, як човен, ляснуло по воді і вхопило в'язя. Хлопці до мотузки — єсть! Щось є на гаку. Тягли, тягли, притягли аж до берега. Сом. Голова така, як цебро. Тільки хотіли витягти на сухе, крутнув хвостом і вглиб! Мало не затяг із собою в воду. Довго вони з тим сомом морочились, аж упріли. Довелося знову до Змійова бігти — по підводу.

Конем витягли й сома, був він довший від чоловіка, а важив дев'яносто шість кілограмів. Підводою ж і повезли його до Змійова.

З того часу не відвадиш тих хлопців од річки. Все їм здається, що вони знов упіймають рибу вудкою. І про що б не зайшла розмова, все вони навертають на сома. Сплять і уві сні бачать сомів убільшки з паровий млин. Так їх і прозвано в Змійові:

«Соми».

Хитрі качки (збірка) - doc2fb_image_0200000C.jpg
_____________________________

Як мураші наїлися цукру

Зимою мурашів не видно. Вони сховалися під землею, затулили дірочку і ждуть, поки стане тепло.

Коли настане весна і буде тепло, мураші поодтуляють дірочки і повилазять на сонечко. Є колючий такий будяк, і на тому будяку живуть зелененькі малесенькі тлі. Вони ссуть той будяк.

От мураші позлазять на ті будяки і беруться вусами лоскотати тлю. Полоскоче, полоскоче, а тля й пустить із себе крапельку соку, що вона насмоктала з будяка. Тоді мураш ту крапельку ковтне та й біжить до другої тлі. І ту полоскоче, і та крапельку пустить, і цю крапельку ковтне собі мураш. Так і живуть, — доять оту зелененьку тлю.

Чи ти колинебудь роздивлявся добре мураша? У нього є голова, а на голові вуса. Тими вусами вони лоскочуть тлю, видоюють з неї молоко.

Та в мураша не тільки вуса є на голові. Є в нього й очі. лупаті та круглі. Є ще й кусачки-кліщаки.

Як упіймати двох мурашів, щоб були не з одного мурашника, та вкинути їх у склянку, то вони, бува, почнуть битися.

Чи ти бачив колись, як мураші б'ються? Ну-лаків у них немає, а є оті кусачки. От вони позчеплюються тими кусачками і дивляться один на одного.

В мураша є їдка кислота. Як вони позчеплюються, то й починають згинатися, щоб бризнути один одному ту їдку кислоту. Хто перший бризне другому кислоту, той і дужчий.

У мене був мурашник у хаті. Літом пішов я на вигін, одшукав, де живуть мураші, копнув лопатою так, щоб ухопити й мурашів багато та яєчок їхніх, і поніс до себе в хату. Там я взяв два скельця та й улаштував мурашів із землею між тими скельцями.

Так вони жили в мене цілу зиму. Поробили між склом доріжки, коридори, кімнати в землі і живуть.

Треба ж їх і годувати. Годувати треба медом. Меду в мене на той час не було. Я взяв маленький шматочок цукру і поклав там, де в них був коридор. Поклав, а сам дивлюся, що воно буде.

Виліз один у коридор, знайшов цукор та й припав до нього. Припав і смокче.

Хитрі качки (збірка) - doc2fb_image_0200000D.jpg

Тоді другий виліз і теж до цукру. Смокче. Тоді третій. Сидять на шматочку цукру і ссуть. Дививсь я, дивився, аж в одного черевце розпухло. Було чорне, а зробилося смугасте і здорове стало.

Ну, — думаю, — об'їлися мої мураші цукру. Тепер захворіють і загинуть. Було б, думаю, не давати їм одразу стільки цукру, а то як же я їх тепер лікуватиму! Мураш дуже маленький, лікаря до нього не покличеш, і температури йому не зміряєш. Пропали, думаю, мої мураші.

Коли дивлюсь, аж перший мураш перестав смоктати. Учепився лапками за землю й висить так. Тут ще повилазили мураші, та вже не йдуть до цукру. Може ці розумні, не хочуть, щоб їм так черево рознесло?

Ні, видно й ці хочуть солодкого. Підповзли до того мураша, і почали його лоскотати вусами. Полоскочуть, полоскочуть — він і пустить із себе солодку краплю. Припали вони до цього мураша і ссуть уже з нього цукор. Виходить, що цей мураш мусів їх усіх напувати. Так вони смоктали з нього дуже довго, а коли висмоктали, то й черевце в нього зробилося знов чорне й мале.

Він тоді встав, розгладив вуса і пішов спати.

Так я і годував їх зимою цукром. А навесні, коли стало тепло, знов випустив їх на вигін. Хай смокчуть тепер ту зелену тлю, що на будяках.

____________________________

Як окунь сам упіймався

Підійди до річки ясного сонячного дня.

У воді там, де неглибоко, видно риб.

Це не риби, а рибенята. Великі риби повтікали, як тільки ти підійшов до берега. А малі рибенятка не бояться і гуляють собі в літній теплій воді. Коли вони повиростають, то стануть хитріші і теж тікатимуть від тебе. Деякі риби виростуть дуже великі. Деякі будуть трохи менші. Верховодки й бубирі будуть убільшки з мій палець.

Та є такі риби, що й повиростають і плодитимуть рибенятка, а самі все ще будуть малесенькі, та так і зостануться убільшки як півсірника. Більші вони рідко бувають. Самі вони пузатенькі, очі в них банькуваті, плавці червоненькі. Звуться вони пукасі. Коло берега їх буває мало, а шукати їх треба в таких затоках, де не біжить вода, а стоїть. Я розповім, як Іван ловив пукасів.

Був в Івана солом'яний бриль — батько йому купив на колгоспному ярмарку. Отже Іван скинув штанці і поліз у воду між очерет.

Там за очеретом невелике було плесо — тиховід. Там батько вихідного дня ставив ятері — Іван те місце знав. Там же батько й показав йому на пукасів. Пукасі плавали собі поміж лататтям і шукали поживи.

Іван проліз стежкою між очеретами і вибрався на плесо. Там було неглибоко — Іван і пупа не замочив. Пукасі й тепер плавали між лататтям. Іван став спокійно. Пукасі підпливли до нього і стали черкати його по ногах.

Іван узяв свого солом'яного брилика, накришив у бриль трішечки хліба і спустив його на дно. Як тільки позбираються пукасі понад брилем, Іван підійме його вгору разом із пукасями і впіймає їх.

І правда, пукасі швидко занюхали хліб і почали пастися над брилем. Іван хотів уже витягати, коли щось побачив.

Недалеко бриля понад самим дном стояв перістий окунь і дивився на пукасів, мов кіт на сало.

Окунь трави не їсть. Хлібом його теж не занадиш. Він любить рибки попоїсти.

Хитрі качки (збірка) - doc2fb_image_0200000E.jpg

Та пукасі теж не дурні і не люблять, щоб їх поїдали. Отже окуневе життя не легке. Хочеться впіймати, а пукасі тікають. Що робити? Треба сховатись.

5
{"b":"586771","o":1}