ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Валентин Чемерис

В СУЗІР’Ї ДРАКОНА

Фантастичні повісті та оповідання

©

В сузір’ї Дракона - im_001.jpg
 http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

В сузір’ї Дракона - im_002.jpg
ВАЛЕНТИН ЧЕМЕРИС
(Біографічна довідка)

Валентин Чемерис — сучасний український письменник, народився на Полтавщині 1936 року. Навчався в Літературному інституті ім. О. М. Горького (м. Москва), працював на підприємствах Придніпров’я, в редакціях обласних газет, у дніпропетровському видавництві «Промінь».

У 1989–1998 рр. був головою Дніпропетровської організації Спілки письменників України, працював в Адміністрації Президента України головним консультантом (1993–1994). У 1996–2001 рр. — секретар Національної Спілки письменників України, член її Президії і Вищої Ради. Багато років працював у редакції газети «Літературна Україна».

Нагороджений орденами рівноапостольного князя Володимира Великого (І, II, III ступенів) та Святого архистратига Михаїла, Почесною грамотою і медаллю Кабміну України та іншими відзнаками. Заслужений працівник культури України.

Свій творчий шлях Валентин Чемерис розпочав як сатирик-гуморист. Видав 16 веселих збірок — гуморески, пародії, веселі повісті. Зібрав і впорядкував том «Українські анекдоти». Лауреат республіканської премії в галузі сатири та гумору ім. О. Вишні, літературної премії ім. Ф. Маківчука, гумористичної премії Одарки і Карася, за кращі оповідання присуджено премію ім. Ю. Яновського.

В. Чемерис — автор семи романів, серед них історичних: «Ольвія» (три масові видання), «Скандал в імператорському сімействі», «Смерть Атея» (літературна премія ім. Д. І. Яворницького), «Епірська відьма, або Олімпіада — цариця македонська», «Фортеця на Бористені», повістей — «Її звали янголом смерті», «Я любила Шевченка», «Кохання в Україні», «Життя і смерть Володимира Глібовича, князя переяславського», «Убивство на хуторі біля Диканьки» (літературно-мистецька премія ім. І. Нечуя-Левицького), «Три шаблі над скарбом», «Державна коханка» та ін., фантастичних: «Білий король детективу», «Приречені на щастя», збірок оповідань і повістей; романів-есе «Президент», «Голгофа українського православ’я», «Да святиться ім’я твоє, або Бомба для Патріарха» та багатьох інших.

В. Чемерис — автор ряду творів для дітей. Повість «Аравійська пустеля» вміщена в підручнику з української літератури для 5-го класу, уривок з роману «Ольвія» — в хрестоматії української літератури для 7-8-х класів, у 4-му класі вивчається оповідання «Три секунди на вибір». Виступає також як публіцист.

В сузір’ї Дракона - im_003.png

Видано в авторській редакції.

В ПЕТЛІ ЧАСУ

В сузір’ї Дракона - im_004.jpg

ЗАГИБЕЛЬ СІЯЧІВ ЖИТТЯ

1

Зореліт йшов з наростаючою швидкістю, що вже сягала 166 тисяч кілометрів за секунду. Блок контролю повідомляв, що всі прилади працюють нормально і відхилень, навіть у допустимих параметрах, немає. В овальній командирській рубці, де знаходився центральний пульт управління, все було, як звичайно. На головному екрані переднього огляду застигло звичне темне зоряне небо, а на бокових, що були імітовані під корабельні ілюмінатори, виднілися далекі галактичні туманності.

Прискорення наростало.

На екрані заднього огляду, щойно його вмикала автоматика, видно було, як із дюз корабля вихоплюється розжарена плазма, що своїм пекельним вогнем засвічувала навіть сліпучо-яскраві скупчення спіральних галактик у сузір’ї Великого Кита.

І головний локатор, і бокові кожної мілісекунди промацували десятки й десятки мільйонів кілометрів космічного простору на шляху блискавичного руху корабля, і над пультом постійно світилося одне і те ж табло:

«Простір вільний. Збільшувати швидкість дозволяється».

— Але який сенс у збільшенні швидкості, коли вже немає мети? — чи то запитуючи, чи то просто констатуючи, але конкретно ні до кого не звертаючись, промовив командир.

Йому ніхто не відповів.

У тиші рубки чути було, як розмірено цокотить хронометр, відміряючи вже нікому не потрібний час.

Рей передав управління кіберу-пілоту і якусь мить стомлено сидів за пультом, склепивши набряклі почервонілі повіки — останні п’ять діб він не спав і тримався лише на біостимуляторах.

— Управління прийнято, — пролунав монотонний, металевий голос кібера без інтонацій. — Прошу уточнити курс. Зореліт не має орбіти і летить у нікуди.

— Нас уже влаштовує і такий курс, — сказав Рей і важко, певно, примушуючи себе, звівся.

Біолог Сен і астроном Койль — обидва світловолосі, середнього зросту, але натоптуваті, налиті силою і тренованими м’язами спортсмени-важкоатлети — були чимось схожі один на одного і стояли посеред рубки плече в плече, як два брати-здоровані, й уважно слідкували за кожним рухом командира.

Хоча сухорлявий, на вид дещо аж тонкуватої статі командир і уступав їм у вазі та комплекції, але зростом був вищий за них на півтори голови. В інституті Космонавтики його так і звали: Півторарей.

— Друзі мої! Ви готові до прощання з життям? — запитав він своїм звичайним, трохи глухуватим голосом.

І здалося екіпажу, що їхній високий і статуристий командир аж понижчав у ту безвихідну мить — чи то він сутулився від безнадії, чи його гнула та біда, що, звалившись йому на плечі, давила його своїм немилосердно тяжким гнітом, їм було легше, вони відповідали за самих лише себе, а він, як командир, і за космічний зореліт, і за них обох, і за справу, яку вони так і не виграли. Він, Рей, щасливчик, іронічний Півторарей, який до цього польоту не знав, що таке невезіння, змушений буде відповідати перед історією ще й за умертвління екіпажу. А втім… Що терзати себе й гадати про відповідальність перед історією, як історії вже немає, як немає вже і тієї цивілізації, яка півстоліття тому послала їх у космічні мандри, як немає вже й самого часу, як немає вже нічого, що раніше називалося танійським, як невдовзі не буде і їх самих — перших танійських зорепрохідників.

— Я готовий, командире, — бликаючи білявими пухнастими віями, відповів Сен.

— Чим швидше, тим краще! — буркнув Койль.

— Що ж, приймається до виконання. Рей підійшов до панелі, на якій ярів червоний хрест, і натис кнопку. Панель беззвучно відсунулась, відкривши нішу в людський зріст, що зверху до низу була всіяна різнобарвними кнопками і такими ж написами.

— Та-ак, що ми тут маємо?.. — говорив сам до себе Рей, говорив таким буденним голосом, як наче б вранці, після безтурботного сну знічев’я шукав свою зубну щітку. — «Еліксир-А», — прочитав він один із написів. — «Еліксир-Б». «Еліксир…» Гм… В даній ситуації не те… Знову еліксир… Скільки тут тепер уже нікому не потрібних еліксирів життя, чи не правда, Сен?

Біолог, зайнятий своїми думками, не відповів.

За нього озвався Койль.

— Кінчай, командире! Кожна хвилина кидає зореліт у простір ще на один мільйон кілометрів і приносить нам ще один мільйон терзань!

— Ти став надто велемовним, Койль.

Рей, нарешті, знайшов те, що шукав. У верхньому лівому кутку ніші виднілася біла кнопка, над якою спалахував синій напис:

1
{"b":"596863","o":1}