ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Беру слухавку і вагаюся набирати добре знайомий номер, цифри якого знаю напам'ять. Адже Рома може бути з нимі тоді, коли зателефоную, у нього може виникнути підозра.

Господи, я навіть не наважуюся згадати його ім'я!

Набираю.

Рахую гудки: перший, другий, третій, четвертий, ще один, ще…

«Алло» — народжується сполоханий голос, але не можу розібрати чий. Цей дебільний зв'язок мене завжди дістає. Якби я був Піночетом, то першим же ділом замордував би кілька сотень працівників АТС.

«Рома!»

«Слухаю», — говорить вона, як незнайома людина. Від цього виникає враження, наче пізнаю Рому ніби збоку, відсторонено від нашого знайомства. З'являється дурнувата напружена пауза і я втрачаю контроль над своїм спокоєм.

«Це я».

«Хто?»

«Рома, це я — Олег».

«Привіт», — каже її голос із помітними нотками бадьорості та здивування. Здається, вона зраділа і, можливо, навіть хоче мене бачити. А може, це почалися галюни від хвилювання?

«Ти сама?»

«Сама, — промовляє так, ніби посміхається над моїм запитанням. — А що?»

«Я… я думаю про тебе», — й одразу почуваюся повним ідіотом, бо ця фраза ніби показує мою слабкість і нерішучість. Шєт! Чому я не вмію контролювати свої почуття? Це ж так просто — треба лише не говорити те, про що думаєш. Вони люблять наші слабинки. Треба просто уявити себе бегемотом, якому все по барабану.

«Невже?» — помітно виростає голос на фоні невиразної музики (мабуть слухає магнітофон, або працює телевізор).

Пауза.

«Чому мовчиш? — гукає вона. — Алло!» Між нами виростає море жахливих звуків, якесь мурло вклинюється в розмову, запитує «це Ганя?», але нарешті кладе слухавку.

«Не знаю, що казати».

«Дурненький».

Господи, яке слово! Це слово мені одразу подобається, бо воно просте й привітне. На душі одразу стає легше, почуваюся розкуто.

«Хочу просто тебе слухати».

«Ти мені снився, — каже Рома і сміється. — Такий кумедний, такий хороший, наче слоненятко з мультфільму». Боже, я навіть живу в її снах! Що це може означати? Треба в Маман запитати, вона все про цю психічну муру знає.

«Наче слоненятко?» — перепитую і сміюся, як ненормальний.

«Так. А ще ти пестив моє волосся своїм хобітком і дивився вгору. Чого ти дивився вгору?»

«Не знаю. Чим, ти кажеш, пестив? Хобітком? — регочу ще дужче, мало не падаючи на підлогу. — А хвостик був?»

«Так», — сміється вона.

«Я не про той».

«А про який?» — кокетливо перепитує Рома.

«Ти знаєш про який. Це, мабуть, дуже еротично».

Пауза.

«Алло! Алло! Ти що, мене не чуєш?»

«Я тебе хочу».

«А Інга?»

«Відпочиває. Я хочу тільки тебе».

«А як Тюля?» Одразу пропадає настрій, бо я зовсім забув про його існування, наче він раніше існував просто як фантазія.

«Ми йому нічого не скажемо, між нами все буде по-старому».

Боже, до чого я докотився! Обробляти дівчину свого друга! — за це треба вбивати! Що зі мною діється?

Несподівано уявляю всі ймовірні наслідки цього і мені стає соромно. Не відчуваю страху, настільки глибоко Рома увійшла в моє серце, в мою макітру. І це трапилося за одну тільки добу, від цього я втратив сон уночі, а тепер, здається, ще втрачаю голову.

«Між нами не буде „все по-старому". Дурнику, як ти цього не розумієш?»

«Маленька, я тебе хочу. Хочу до смерті».

Пауза.

«Приходь у п'ятницю», — говорить значно тихіше, аніж раніше, і кладе слухавку.

Не вірю своїм вухам! Руки тремтять, наче від лихоманки, по шкірі бігають мурашки, а серце калатає хутчіше, і здається, що зараз впаде у труси. На мене находить непогамовне збудження, не можу сидіти на місці, тиняюся по квартирі, як очманілий. Падаю на диван, заплющую очі і думаю про те, що зі мною трапиться у майбутньому.

10

До Інги йду, як відморожений. Мене гребе, як демона. Я знаю, чому прямую до неї, але мені важко зрозуміти, що там відбуватиметься. Звичайно, будуть гості, адже день народження сестрички Інги, будуть подарунки, радість батьків, тости розумних дядь і тьоть, смачна холодна й гаряча закуска, інтелектуальні та п'яні балачки, але все це я розумію ніби притуплено, туманно, натомість тільки дорога й тривалість шляху до Інги видаються найбільш важливими.

Я йду. Зосереджуюся на думці, що йду до неї. Бо насправді про це більше знає моє тіло, аніж мозок.

Ковбасить конкретно.

Вона живе за два квартали. Можна проїхати кілька зупинок тролейбусом або автобусом, але волію пройтися, бо так менше на шляху трапляється людей. А ще треба купити квіти для іменинниці, заради них вийшов на годину раніше з дому.

Перед моїм поглядом простягаються невиразні силуети будинків, які непомітно зливаються з небом — сіре з синім. Нечіткі контури дерев поволі потопають у місиві інших предметів. Випадкові бандерлоги хаотичними плямами проповзають по різні боки від мене. Чорні шмати птахів дзвінкоголосо зависають над моєю головою.

Я йду, бля.

У вікні тролейбуса помічаю Мишку. Яка в неї тупа хліборізка, коли вона думає про своє! Дивуюся, як мені вдалося побачити її у здоровій металевій коробці, що стала перед світлофором поруч на дорозі. Через тьмяні вікна бачу розмиті обличчя пасажирів, серед яких нерухома посмішка Мишки: вона, мабуть, цієї миті мріє; силкуюся вхопити її згустком своєї руки, який видовжується у порожнечу.

Як мене ковбасить!

Мишка сходить на зупинці, яка за метрів п'ятдесят попереду від мене. Вона виглядає трохи відмороженою. Підходить до невеликого кіоску, витягує, здається, бабки, простягає у віконце. Очікуючи, блукає поглядом навколо, повертає голову в мій бік і раптом помічає.

Шєт! Я так поспішаю! Мишка махає мені рукою. Відкриває щойно куплену пачку цигарок, прикурює від запальнички. Наближаюся. Вона буквально прилипає до мене зі своїми дурнуватими запитаннями, якими завжди має звичку втомлювати і дратувати. Єдиною причиною такої уваги з її боку було те, що вона хотіла зі мною зустрічатися (зустрічатися?), але на це ніколи не вівся — не вилазив на неї по-п'яній, коли пропонувала свої розчепірені ноги.

— Куди такий нафарширований?

— До Інги, — намагаюся розгледіти її обличчя, але воно раптом втрачає свою реальність і перетворюється в суцільну пляму.

— Давно хотіла запитати, — хижо дивиться своїми хитрими очима. — А вона в тебе бере?

— Чого хвилюєшся? Може, заздриш? Якщо дами про таке запитують, значить… — починаю реготати. — Значить це їх тривожить і в них є деякі проблеми. Єс?

— Дурак!

— Ну, ну, не треба, — хапаю її за руку. — Пробач, я трохи загнався.

— Ти забагато загнався. Від кого, від кого, а від тебе, Професор, я такого не чекала. Ти ж не такий…

— Більше не буду. Ну?

— Добре, так і бути — пробачаю. Але востаннє! Зрозумів?

— Да.

— Слухай, і що ж ти такого в ній знайшов?

— Не догнав…

— Ну, як би тобі це пояснити… У неї ж такі делікатні батьки. І вона вся така… мабуть, не знає, як виглядає… — пирскає Мишка зі сміху і показує очима на мою ширінку. Мацаю руками, чи все гаразд.

— Це все?

— Ти образився?

— Да.

— Пробач, більше не буду, — вона раптом стає серйозною, обличчя попри жахливу невиразність суворішає. — Пригости пивом, я давно з тобою не говорила наодинці. Ну, не будь жмотом, як Вася Булавка, придурок відморожений. Уявляєш, такого жлоба ще не бачила — вчора — якусь кончєну сігарєту — і ту зажав! Чьмо! Прікалуєш? А всім хвалиться, які в нього багаті батьки і родичі, що все можуть купити… Не люблю таких… Тільки про себе думають…

Сідаємо за столик під великою парасолькою літньої кав'ярні, замовляю бокал світлого пива і пляшку мінералки для себе. Дивлюся на повільну роботу продавщиці, як ліниво вона відкручує краник і як ліниво з нього тече темнувата рідина у нахилений бокал, збиваючись у білу-білу піну. Але все раптом втрачає свої контури і зливається у різнокольорову фігуру, в якої ледь помітні ознаки руху. Мене гребе конкретно.

10
{"b":"7226","o":1}