ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Сидимо мовчки. Мишка крутиться, як ненормальна, головою тільки — туди-сюди, наче виглядає потрібну їй людину. Деколи її погляд затримується на мені.

— Що з тобою?

— А? — ніби повертається вона до тями. — Я просто задумалася.

— Про що?

— А, — махає рукою, ніби не не варто уваги.

— Ну, давай, розповідай, — підштовхую її.

— Словом, я познайомилася з тусньою цікавою…

— Хто такі, з нами щось мутили?

— Ти неправильно зрозумів. Вони не по цих ділах.

— Пенсіонери чи менти?

— Дурак. Це сумирні, тихі люди.

— Це ті, що в морзі?

— А? — ніби не дочуває моїх слів Мишка, не підозрюючи, що я жартую. Із серйозним виглядом прикурює.

— Я кажу — трупи, чи що?

— От дурак! — гнівається вона. — Свідки Єгови. Знаєш, є такі віруючі.

— Знаю. А то подумав, що ти знову в якусь лажу влипла. Вони люблять народішко кидати, особливо на квартири.

— От мудак, — із досадою промовляє вона. Пауза.

— Чьо більше нічого не питаєш?

— Все ясно.

— Що ясно?

— Ну, віра, молитви… віруси.

— Пху, дурак! А ще тебе Професором називають.

— Ти, може, хочеш, щоб я тобі лекцію з історії прочитав? Отаких, як ти, вони й шукають, бо легше на мозги капати і лапшу на вуха вішати. Що вони чесали? Що всі навколо по-ідіотському живуть, тільки вони по правильних розкладах? Да?

— Да ну тебе! — дратується. — Я просто з тобою хотіла поговорити, як з розумною людиною, а ти…

— Мишка… Пауза.

— Мишка, я не навмисне. Зрозумій тільки одне, секти стають популярними тільки тоді, коли людям стає галімо і вони в них радо йдуть, бо тільки там нібито є порятунок. Це як наркота, шариш? От і все, що я хотів тобі сказати. Не ображайся.

— А хіба це погано, якщо тільки там є порятунок?

— Не знаю. Пауза.

Мовчки бавиться запальничкою.

— Чьо ти не з Ромою?

Мало не роззявляю рота від цього несподіваного запитання.

Чому це її хвилює? Хіба вже щось пронюхала…

Пауза.

Мишка прикурює, пригублює пиво й очікуючи оглядає мене.

— А чому я повинен бути з нею?

— Хіба не знаєш?

— Не догнав.

— Ти ще такий маленький? — пирскає вона зі сміху, від чого у виразі її обличчя з'являються хижі неприємні риси; хочеться на неї крикнути, аби стриманіше себе поводила.

Ця загадковість починає трохи дратувати, але я швидко заспокоююся, бо добре знаю кокетливу вдачу Мишки. Спершу поламається трохи, ніби покаже, яка вона крута, що без неї нічого не відбувається і що все їй відомо, а потім сама все викладе, все як є. Знаю її як облуплену.

— Куди, по-твоєму, діти Тюлю? — зумисне розкручую розмову, хоча ця відвертість мені трохи парить.

— А їй потрібний той Тюля? Він же думає тільки про «зараз» і нічого не бачить наперед…

— А я?

— Ти? Ти… не такий. У тебе життя ніби надійне.

— Яке? — насторожуюся, бо не зовсім розумію почуте.

— Надійне. Воно повільне, але йде по безпечній колії, — спирається на бильце пластмасового крісла і трохи дивно додає. — Ти це добре знаєш, тільки реагуєш… Сонний, як черепаха.

Пауза.

Вона розповідає про свої балачки з Ромою, від чого у мене переймає дух (Рома думає про мене!); відчуваю, що ця мавпа не все говорить, наче дразнить мою цікавість, наче зумисне вимотує мене і хоче, аби я розпитував.

Мишка просить купити пакетик солоних горішків.

Купую. Розриває його зубами, кілька кидає до рота і запиває пивом. Дивлюся, як вона п'є, і мені раптом здається, що її обличчя, рука і бокал зливаються в невиразне ціле. Потім Мишка прикурює і з її нутра повільно виповзає густа, сива, липка маса, розпливається перед моїми очима й підіймається вгору, ніби страшний джин із казки. Простягаю руку до неї, аби пробити цю в'язку запону, а Мишка здивовано підводить очі.

— Ти чьо? Отямлююся, забираю руку.

— Нічого б не їла — тільки горішки.

Що для неї є сенсом життя? — думаю про себе і спостерігаю, як блискавично швидко змінюється її табло: губи жваві, ніби непосидющі, завжди рухаються, очі то скачуть, як дітиська, то примружуються, ніс то розширюється, то видовжується. І взагалі — в неї зараз чомусь тупа, коняча пика. Вдивляюся в її обличчя пильніше.

Пальці підносять до рота горішок, уста швидко його поглинають, щоки розтягуються на кілька секунд у посмішці, в очах спалахує легковажний вогник. Вона пирскає зі сміху, робить великий ковток пива. Зацікавлено стежу далі. Мишка запитливо зиркає і каже, що я зараз нагадую її батька. Мабуть, старий теж любив глюки.

До нас підбігає маленьке замурзане дівчатко з чорнявими очима, простягає руку і мовчки стоїть. «Хочеш морозива?» — запитую, але мала заперечливо хитає головою і несподівано починає читати напам'ять віршика «А я у гай ходила». Мишка сміється і дає їй горішки. Витягую дівчинці п'ять гривень, вона радісно цілує мою руку, від чого мене аж кидає в мороз, і біжить геть. Здається, на руці залишився пекучий шматок її губ.

— Професор…

— У мене є ім'я.

— Добре, не буду. Олег, я справді дівчина легкої поведінки?

Повагом ковтаю мінералку, відчуваю, як вода тече по моєму підборіддю. Витираю рукою губи:

— Занадто легкої поведінки.

— А чьо? — ніби ображено запитує вона.

— Ти надто легко підпускаєш до себе кого не слід.

— А порядні дівчата повинні до себе підпускати надто важко?

— Я цього не казав.

— Тоді у чому справи?

— Ти повинна себе берегти.

— Берегти? Хм. Для кого, якщо не секрет? — із помітним роздратуванням запитує вона, ніби зачепив її за живе й потаємне, за ту тендітну ниточку, яку вона береже від сторонніх.

— Звісно, що не для Басі чи Циркуля. Незадоволено хмикає, жадібно п'є пиво і каже, що я нічого не шарю і взагалі — пхаю свого носа, куди не слід.

— Ти хоча й розумний, але не настільки, як я думала раніше. Чьо всі ви, хто вважає себе розумнішим за інших, любите повчати, ніби мені десять років? Я маю своє життя і не лізу зі своїми сраними порадами у ваше. Дивіться на себе, думайте про те, що ви робите, а не пхайте своїх п'ять копійок у чужі справи. В задниці я бачила всі ваші думки! В задниці!

Пауза.

— Поясни.

— А?

— Поясни.

— Що пояснити?

— Поясни, як можна мої думки помістити тобі в задницю? Це якийсь унікальний випадок, да?

— Ти придурок чи курив?

— Курив.

— Ясно, — одразу втихомирюється і войовничий запал спадає. Мишка лише цьмулить пиво і розглядає випадкових бандерлогів, що проходять повз нас. — Але я не про те. Слухай, якщо маєш тягу. Вася, Циркуль, навіть Тюля та інші — це мої друзі, для яких мені нічого не шкода.

Від почутого аж наближаюся до неї, пляма її обличчя знову ніби розпливається з іншими предметами. Ще ніколи не говорив зі сцикухою про такі особисті речі, що стосуються її поведінки та репутації. Мишка не виявляє жодного сорому, наче розповідає про нещодавнє кіно по телевізору, наче міркує про життя якоїсь нецікавої і мало примітної героїні. Вона навіть отримує задоволення від спілкування зі мною про себе, намагаюся не втрачати нитку розмови, хоча дуже треба відлити.

— Чьо витріщився?

— Просто.

— Думаєш, мені важко подарувати частинку свого тепла?

— Що ти називаєш «частинкою свого тепла»?

— І те, що ти подумав, і те, що значно важливіше.

— Але ж тебе за це зневажають!

— Вони козли! Вони не знають моєї душі і думають, що я проста шлюшка, яку хто завгодно може потрахати і передати іншому. Як ти не розумієш!? — я всіх вас люблю і готова дати все, що маю. Бідон має гроші — і ділиться ними, а я грошей не маю. Зате кожному з вас може бути зі мною приємно. Розумієш?

— І тобі завжди приємно? — у мене мало не встає волосся дибки. — Тобі приємно завжди розсувати ноги перед різними мудаками, брати в руки їхні…

— Ідіот! — гаркає вона, але ніби заспокоюється. — Боже, який ти ще наївний! Звичайно, що ні! Просто я до цього ставлюся по-іншому, ніж ті, яких ви кидали на хор. Ще раз кажу: хочеш?

— Мишка! — Від її слів почуваюся зовсім незручно, бо про такі речі говорить настільки невимушено, наче про вечерю чи купівлю продуктів у магазині.

11
{"b":"7226","o":1}