ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Вечорами намагаюся нікуди не йти, хоча внизу — на першому поверсі — непоганий бар, куди люблять сповзатися місцеві вузьколобі зі своїми симпатичними сцикухами. Вже два вечори там провів. Навіть встиг познайомитися з однієї п'яненькою ідіоткою на високих підборах у вечірньому платті. Але це не сподобалося кільком лисим дядям із золотими ланцюгами і мені довелося звідти звалити, — хіба я придурок? — хочу тільки вчитися і бути завжди здоровим. Тому сиджу на балконі і спостерігаю з другого поверху за площею, яка надвечір живе особливим життям.

Люблю розглядати дівах і молодих жінок — таке враження, наче вродливі мантелепи живуть у цьому місті лише після дев'ятої вечора. Дивлюся на їхню хтиву ходу, як погойдуються сідниці і тремтить тканина коротеньких платтячок, слухаю дзвінкі голоси й виоухи сміху — одна з них пригадує веселі бувальщини.

Хочу нестямно їх кохати. Прикро, що вони не знають, як я їх обожнюю, люблю стежити за погойдуванням їхніх грудей (більшість не одягає ліфчики — і це мене ще більше вставляє), за ніжними тонкими руками, якими вони плавно й симпатично жестикулюють під час розмови. Дивлюся і радію, що вони існують, хоча знаю, якби будь-яка з них здогадалася про мої почуття, то можливо тільки зневажливо посміхнулася. Проте… Все може трапитися…

Купив квиток додому.

Чим даті, тим стає марудніше, післязавтра нарешті повертаюся.

22

Після того ідіотського вечора у парку, коли тіло блондина скинули у річку, я раптом усвідомив, що час уповільнився, а дні й ночі стали довшими. Спершу ніяк не міг цього пояснити, лише повертаючись додому зі вступних екзаменів, — у нічному поїзді — збагнув: це від напруженого переживання і від неспокійних роздумів.

Удома все по-старому тільки вулиці ніби пустельні.

На мене прикро подіяла смерть Циркуля (з його тілом не зміг попрощатися), а ще від'їзд Бідона у Карпати, де він буде милуватися своїми сраними бджолами і заб'є на події останнього місяця. Зникла Рома, здається також поїхала відпочивати з батьками в село. Пропав Тюля, хоча Маман казаіа, що він у місті.

І все ж — я вдома.

Тупо дивлюся у вікно, яке тепер здається меншим. Непорушно, наче повний крейзі, дивлюся на стіни, не маю куди подітися.

Все тут не те.

Удень, придивляючись до облич знайомих і рідних людей, відчуваю, що між нами з'явилася невидима відстань.

Нічого не розумію…

Не розумію навіть того, що переживаю… раніше, коли не відлучався з дому, коли ніколи не думав про той безмежний світ, який знаходиться за місцями мого дитинства та юності, за межами моїх звичних прогулянок, де зустрічаю своїх друзів чи просто людей, обличчя яких здавна знайомі, оскільки багато років поспіль випадково бачилися в кав'ярнях, магазинах, на ринку, кінотеатрі… раніше — все було по-іншому. Здається, наче рідне місто відвернулося від мене, наче я більше його не цікавлю.

Ніякий мудак не телефонує, ніби за тих дев'ять діб, яких мене не було, всі забули номер мого телефону. Оглядаю своє обличчя в коридорному дзеркалі: суворіше й доросліше, наче я не бачив себе кілька років.

В одній із книжок нещодавно я знайшов гарний вислів якогось японського бовдура, що треба хвилина за хвилиною уважно стежити за кожним своїм кроком. Да. Я також нічого не роблю, тільки спостерігаю за тими повільними, тягучими хвилинами, що падають у мій неспокій, наче дощові краплини з надтріснутої стелі в алюмінієву миску на підлозі. Може напитися в срачку? І про все забути?

Хвилина за хвилиною уважно стежити за кожним своїм кроком… — гарні слова, майже про мене сказано.

Від нудьги перечитую старі книжки, але це не приносить задоволення. У бібліотеці взяв кілька видань, але братися за них така нудьга, що не звертаю на них увагу. Маман нічого не розуміє: вважає, що я маю бути щасливим, адже поступив до університету. Вона пропонує розвіятися, познайомитися з гарною дівчиною, сходити з нею в кіно, скоро буде прем'єра «Матриці» і молодь уже балдіє, синку, тобі треба розважитися, а не вішати носа, чого такий понурий, а, чого.

Все більше муляє самотність і почуття галімої безпорадності. Пригадую давній фільм про старого індіанця, який єдиний вижив зі свого народу: він прибув у рідні краї з білошкірими недоумками, яким забаглося зайнятися на просторах дикої природи мисливством, вони реготали, тільки індіанець не виявляв ніякої радості до навколишньої краси, бо чув стогін землі і шепоти померлих.

Блукаючи зранку рідним містом, я раптом згадав цього індіанця, а незнайомі обличчя людей, що потрапляли на очі, ще більше викликали розчарування: не бачу тих, кого знав, наче колишніх мешканців звідси виселили і заселили незнайомими бандерлогами. Невже кожен із нас рано чи пізно стає таким індіанцем?

23

Зранку несподівано телефонує Тюля, з його голосу чую — він стурбований. Проте — це приємно, що про мене нарешті згадали, від цього оживає кров, з'являється гарний настрій, навіть хочеться кудись піти.

«Відкинеться Душман».

«Коли?» — запитую з почуттям радості, але не через те, що «відкинеться Душман» (болт йому в задницю), а тому, що телефонує друг. Та розмовляючи з ним, помічаю, що Тюля поводиться холоднувато. Це насторожує й викликає тривогу.

«Тільки-но ти поїхав, бачив його маму. Казала — виходить». Тюля замовкає, з'являється неприємна пауза, триває надто довго. Почуваюся трохи незручно, не знаю, як змінити ситуацію. Мабуть Тюля чекає, щоб я продовжив розмову. Про що з ним говорити? Раніше такого зі мною не було, завжди трин-діли про що завгодно, а тепер… тепер — наче мушу підтримувати спілкування з незнайомцем, який мене не цікавить.

«Як він?» — запитую для продовження розмови.

«Добре» — Тюля помітно знервований, наче поспішає, і слова вимовляє поспіхом.

Пауза.

«Сьогодні ти нам потрібний», — у його голосі бринять нотки напруги, здається, що він прагне почути від мене вигідне для себе рішення.

Пауза.

«Що?»

«Кажу, ти нам потрібний».

«Коли?» — легкий мандраж проймаємоє тіло й одразу пригнічує думки: воші задумали якусь тему, в якій визначили для мене роль. У цьому, звичайно, нема нічого поганого, ате ж він ніколи так не говорив «ти нам потрібний»… раніше це було трохи не так, більш дружньо, простіше чи що.

Шєт!

«Увечері».

Маманусім знайомим і родичам розповідає, що я поступив до університету, а ті посміхаються і кажуть, що в тебе «дуже розумний хлопець», «далеко піде», «з нього виростуть люди» та іншу муру, хоча раніше вважали мене за повного виродка і боялися своїх дітей підпускати на гарматний постріл, аби я не навчив їх, боронь Боже, матюкатися, курити чи битися. Коли я бавився маленьким зі своїми роди-чами-ровесниками, то навчив їх показувати одне одному статеві органи, і моїм двоюрідним та троюрідним сестричкам це дуже подобалося. Одного разу мене «спалили» за цим заняттям, коли ми були в гостях у вуйка Модеста, що має триповерхову хату з вишневим садком за містом. Я разом з іншими дітьми гралися в садку, в якому й демонстрували свої причандали, поки нас не застукала тітка Ілона, до речі, закінчена алкоголічка. Коли нас усіх вишикували в ряд і розпитували «хто?» — всі діти показали на мене. Після цього родичі дивилися на мене з підозрою.

Все змінюється, навіть гори — гарно хтось сказав.

Цілий день вештаюся містом — пропав страх перед вірменськими головорізами. Випадково зустрічаю знайому мантелепу, подругу Мишки, базікаємо на різні теми. Вона, дешева сцикуха, також не проти перепихнутися, але любить сама вибирати собі партнерів, хоча, якщо трішки натиснути, то піде з ким завгодно. Мене насторожує її зашуганий і змарнілий вигляд, темні кола під очима. Запитую:

— У чому справи?

Оксана, так звати цю сучку, відповідає:

— Мишка у лікарні. Пауза.

— Що з нею?

— Їй порвали щоку. І перелом ребра.

— Хто?

— Вірмени.

Купую йогурти, фрукти, печиво і їду до неї в лікарню, яка знаходиться на іншому боці міста, майже біля лісу. Цілу дорогу в тролейбусі відчуваю почуття досади й незрозумілої тривоги. Знаходжу травматологію, забігаю в палату і застаю Мишку у глибокому сні. Вона виглядає зовсім хворою і змученою, шкіра блідо-сіра, на правій щоці накладка зі складеного бинту й лейкопластиру. Сідаю поблизу. Такою спокійною її ще не бачив. Мишка рівно дихає, лежить нерухомо, тільки ніздрі злегка розширюються. Погано уявляю, який у неї буде шрам, але вона мені здається прекрасною. Чому раніше ніколи не помічав, що Мишка симпатична? Через її дурнуватий спосіб життя? Чи, може, через дитячу звичку робити відверті дурниці, що неодноразово давало підстави думати, що вона не дружить із головою?

34
{"b":"7226","o":1}