ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Матір Олі — дуже мила жіночка, яку зсередини з'їдає страшна хвороба — нетерплячка: вона певно у день і ніч думає лише про те, щоб ми з Олею негайно побралися, вклепали спиногриза, який би зробив бабусю щасливою. Поки не виявляю ніякої зацікавленості, бо на все воля Божа. Одного разу зі мною відбулася вельми делікатна розмова віч-на-віч, під час якої вона знову поставила мене перед фактом, що їм терміново потрібний зять.

— Пойми нас правильно… Ти нам дуже нравишся, Олі також…

— Мама! — вигукує вона, як завжди. — Я вже тобі, здається, говорила!

Від слова «терміново», яке вона вжила, кисло посміхаюся. Ставлення цієї жінки до майбутнього чоловіка своєї доньки нагадує звичайну побутову турботу: треба пральну машину, новий пилосос, зятя… Втім я пробачив їй цю слабкість, бо вона надзвичайно смачно готує і відпускає (на свята) до мене ночувати Олю. Деколи балачки на цю тему кумарять, тому що натиск щоразу стає більш вишуканим і нав'язливим. Аби вона відчепилася і не діставала й надалі, я — чисто з балди — ляпнув, що до цієї теми можна буде повернутися після закінчення другого курсу, оскільки такі речі поспіхом не вирішуються. Вона помітно скривилася, однак охолола і тепер більше не дістає, вірніше… майже не дістає.

Єдине, що мені подобається, так це поведінка полковника, який залишається спокійним, як удав, і коли його дружина допікає всіх темою одруження Олі зі мною, ліниво відрубує «хай мастять собі голови». Останнім часом він узяв собі за звичку цікавитися націоналістичною літературою, якої в наших краях достобіса — в кожній поганенькій книгарні, в кожній задрипаній рухівській родині.

— Треба все те прочитати, щоб знати. Правда? У вас же там всі такі? А? Я хочу це зрозуміти. Один може бути придурком, ну двоє, ну хай кілька сотень чи тисяча, але ж весь народ не може бути шизофреніками. Правильно я кажу, Олег? Мабуть, у тих брошурах щось є. Мать! — кричить він до дружини, — Не повіриш! Все життя читати Маркса і Леніна, а на старості — отаке!

8

Оля має невеликий товстий синій записник, в який пише вірші. Також вона відвідує літературну студію при університеті, що для мене виявилося повною несподіванкою. Кілька разів запитував, що вона там забула, на що Оля відповідала «ти нічого не розумієш». «Може» — не заперечую їй. Деколи я туди також заглядаю, аби послухати, як вона читає. Присутні — переважно замріяні, відбиті доходя-ги, яких у дитинстві, або не годували, або постійно товкли, або заставляли відвідувати уроки гри на баяні чи бандурі. Типоші й сцикухи, які сповзають-ся на студію, загалом, між собою подібні: говорять гарною, правильною українською мовою, пишуть патріотичні або любовні вірші, спілкуються, ввічливо посміхаючись до співрозмовника. Все це трохи незвично. Свої твори вони читають із таким напруженим виразом обличчя, ніби це має важливе значення і всі слухачі зобов'язані їх розуміти.

Я не знаю, чи можна назвати літературою те, що пише Оля, але це неймовірно прозора, чиста поезія, в основному про нещасливе кохання й природу тіпа «усміхнене сонечко», «втомлена берізка». Інші дівчата пишуть в такому ж дусі. Одна з дуреп минулого разу читала нудну, довгу поему про ветерана війни, якому не виплачують пенсії, про те, як довго стоїть він у чергах за продуктами харчування. Я мало не заснув.

Більшість мантелеп, які відвідують студію, як я помітив, мають певні фізичні вади — товсті ноги, конячі щелепи, маленькі цицьки, одна навіть із потворною червоною плямою на правій щоці, хоча кілька сцикух (Олю також зараховую до цієї категорії), які з'являються зрідка, є привабливими і я трохи сумую, коли їх не застаю. Особливо сумно, коли нема білявої кішки з пронизливими очима, яка живе в общазі (треба буде неодмінно до неї під'їхати) — пише якусь сексуапьно-порнографічну беліберду, як вона вмивається в білих потоках живої речовини, як шкіряний спис пронизує її тривогу і т. д., від цього літстудійці-хлопчики неспокійно сидять у кріслах, а глухуватий керівник студії — шістдесятилітній доцент-пенсіонер — час від часу перепитує «га?».

Таку розкішну мантелепу гріх не натягнути. Коли вона йде, зухвало розгойдуючи своїм арсеналом, у собі відчуваєш певний землетрус.

Два місяці тому на студію прийшов незнайомий студент. Судячи з його зовнішнього вигляду — місцевий неформал, а насправді — суміш звичайного жлобства з нібито розкутим стилем, який показують деколи у совєцьких фільмах про молодь часів перебудови. Пригадую, він нагло завалив до аудиторії, глузливим поглядом із вогником виклику оглянув присутніх і розвалився на одному з крісел позаду усіх. Якби я зустрів його влітку, без сумніву, зламав би йому носа, але зараз тільки посміхаюся: дешева дерматинова курточка з заклепками, криво пришиті армійські лички, тризуб і червона зірка на лацканах, порвані кроси, які йому, мабуть, подарував старший брат, якому свого часу їх подарував старший сусід… словом, повний лох. Бідон би його обісцяв. Але це чудо горохове мене чомусь не дратує, а навпаки — ніби розважає.

Панкоша — так я його про себе називаю (не назву ж його Панком?) — пише вірші з матами і коли їх читає, то керівник студії хапається за серце і кричить до повного почервоніння. Дідок настільки впадає у раж, що вергає зі свого беззубого отвору на розпашілому обличчі громи й прокльони на сучасну українську літературу, кричить про здеградо-ване покоління, про безбожників і бездуховність.

— Як таке можна писати?!

З часом Панкоша почав мені подобатися ще більше. Звичайно — він повний даун. Але його присутність вносить певну розвагу в це царство ма-размів, яким є літературна студія з серйозними ти-пошами в великих, як ілюмінатори, окулярах, і потухлими, повільними мантелепами з українського філфаку. Засідання з Панкошею пожвавлюються: він пише довгу п'єсу про хробаків, що живуть у череві людини, про поїдання нирочок маленьких дітей — і всіх це шокує: пише про статеві збочення — і це шокує; пише про лесбійок — і фурор. Дівчата на нього гніваються й більша половина з них покинула студію.

— Це аморально! Непристойно! — обурюються деякі з них.

По закінченні студії виходимо в коридор, Оля погоджується йти на кілька годин до мене. Несподівано позаду нас опиняється Панкоша, він відводить мене вбік і пропонує пихнути, показуючи сірникову коробку, набиту травою. Я дивлюся на його позолочені передні зуби і кажу, що ніколи цього не пробував і що це мабуть шкідливо. Певну мить, проте, вагаюся, але гору бере елементарна думка: звідки цей крейзі може дістати нормальний план? йому, мабуть, повне фуфло підсунули, з яким бігає по університету й бла-тує, тіпа — дивіться, який я серйозний пацан.

— Ти що!? Попробуй, — наполягає він. — Вирвався з дому — відривайся!

Пауза.

— Тебе вдома у клітці тримали? — запитую в нього, але Панкоша, певно, не розуміє і віддаляється.

Виходимо з університету, на вулиці вечоріє.

Падає тихий, ніжний сніг.

Проходимо повз невеликий продовольчий магазинчик. Для Мафії Оля купує літру молока в пакеті.

Добре, що сьогодні вона може в мене посидіти трішки довше, бо завтра субота і не треба зранку пхатися на лекції. По дорозі вона розпитує про мої враження від її останніх віршів. Не знаю, що на це сказати, бо поезія для мене — дуже туманна й необов'язкова область. Кажу їй, щоб менше говорила, бо повітря морозяне — можна застудити горло, але Оля не зважає й продовжує діставати мене.

— А ти можеш писати на інші теми? — нагинаюся й хапаю пригорщу снігу, ліплю сніжку й кидаю, не дивлячись в її бік.

— Не зрозуміла? — злегка холоднуватим голосом перепитує.

— Ну, уникати писати про любов там чи щось подібне, — кажу їй і їм свіжий сніг.

— Що ти робиш? У снігу багато бруду!

— Не помру, — дивлюся на неї. — Ти не відповіла…

— А?

?

— Не знаю. Просто… просто мені здається, що поезія — це якраз про любов!

Пауза.

— Не знаю. Я влітку Данте читав. Читала? —Ні.

— В нього — про все.

— Про все? — здивовано дивиться на мене. —Да.

46
{"b":"7226","o":1}