ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Найгірше — тривожити людину, коли вона їсть. Обличчя Олі освітлене ліхтарем, який стоїть за вагонним вікном, — ми зупинилися на станції невеликого містечка.

Злегка нахиляюся до неї і повільно цілую заспане обличчя, мокре й трішки солонувате від поту. Мені раптом здається, що Оля пахне булочками, які півдня пекла разом із матір'ю задовго до відправлення нашого потягу. «На дорожку, діти» — усміхнулася матір. Якщо я колись одружуся з Олею, то в мене з роками буде товстенька дружина, — думаю про себе й посміхаюся. Товстенькі, здається, дуже спокійні, мало діють на нерви, не кумарять…

Дивлюся на нічні постаті людей за тьмяним склом, які поволі снують туди-сюди. Хриплуватий голос жінки вигукує «біляші, пиріжки з капустою, вареники з сиром», я помічаю її, вона стоїть, закутана в кожух, тупцює на місці у валянках, перед нею — великий дерев'яний ящик на коліщатах, з якого дістає покупцям пиріжки. її обличчя не можу розгледіти, зате бачу, як з рота вона випускає пару.

Який придурок буде їсти її пиріжки о третій ночі?

Оля важко перевертається на інший бік, мабуть, у неї неспокійний сон. Про що вона думає? Переживає за майбутню зустріч із моїм минулим? Лежить, закинувши руку за голову, ковдра сповзла, оголивши ноги, обережно накриваю її, цілую волосся. Оля солодко потягується і у сні посміхається до мене. Як ніколи спокійна. Раптом приходить думка, що більше такої миті не буде, більше не буде неземного, щасливого спокою, який Оля бачить у приємному безпам'ятстві; кутики її рота злегка здригаються.

Дивно: я ще ніколи не здогадувався, що сонна людина може бути радісною… мабуть мріє і теплі води спокою гойдають її — далеко-далеко — за межами цього потягу і сонних тіл у ньому.

Невже Оля буде зі мною?

Хочеться знати її сон. Трохи заздрісно (доброзичливо, звісно), що не можу бути із нею там, де нема цього світу. Приємно позіхаю, згорнувшись на верхній полиці клубочком, наче в материнській утробі, під монотонну музику поїзда. Зранку будемо вдома, побачимо радісну Маман, вона знову розпочне грандіозне пекарство, як у неї в таких випадках годиться.

Чомусь навертаються сльози, але не такі, як від горя чи болю.

Від чогось зовсім іншого.

Господи, я не бачив Маман стільки часу!

Третя ночі. Потяг поволі рушає. Не можу заснути на цій дурнуватій вузькій полиці. За вікном чорню-ща ніч, крізь морок якої пробиваються спершу невиразні квартали незнайомого міста, потім білі простори полів, укритих безмежними снігами, невеликі смуги скелетів дерев, поодинокі селища. Навіть не знаю, скільки часу дивлюся у вікно.

Безсоння — це бездонна дірка, в яку витікають думки і тривоги.

Стежу за спокійним обличчям Олі. Вона у сні прокидається, їй, мабуть, тісно на вагонній полиці.

Провідниця розкочегарює вагонну грубку, від чого почуваюся, наче в справжніх субтропіках. Через кожних десять-п'ятнадцять хвилин виходжу у тамбур. Згадую час, проведений в іншому місті, прекрасний час в іншому світі. Таке враження, наче минув великий період мого життя — принаймні, у моїх переживаннях — з того дня, як виїхав із рідної домівки.

13

З першого її погляду помічаю, що моє місто їй подобається. Сонні стоїмо на ранковій безлюдній зупинці, очікуючи автобус. Дикий мороз. Ще не світає.

Оля виглядає втомленою, але усміхненою, роздивляється вузькі вулиці, невеликі дво— та триповерхові будинки з високими вікнами, котрі щільно туляться один до одного і через дошкульний холод видаються ніби покинутими. Вона горнеться до мене, несподівано зізнаюся собі, що приїзд Олі в моє місто, до мене додому є недаремним, не примхою чи забаганкою, що спала на думку від нудьги, коли більшість часу проводжу сам на сам зі своїми помислами. Відчуваю, що в мені поволі зароджується нове і раніше не відоме ставлення до жінки, чого до цього часу не було: наче раптове прозріння, що звалюється на голову, так як спадок чи виграш у лотерею. Олі про це, звичайно, говорити не слід, бо ще хвіст розпустить, як та пава.

— У нас трохи простіше, — каже задумано, оглядаючи старі триповерхові будинки з високими вікнами.

За тридцять хвилин, протягом яких розповідав Олі про місця, пов'язані з моїми пригодами, доїжджаємо автобусом до спального району з дев'ятиповерхівок і старих хрущовок, де моя оселя.

Маман, яка з нагоди нашого приїзду піднялася ще близько шостої, коли радіо після нічної перерви озивається національним гімном, сприймає Олю бадьоро й ніби піднесено. За час нашої розлуки вона стала наче меншою, на обличчі з'явився сіруватий відтінок і кілька зайвих зморшок.

Вибираю вдалу нагоду, коли Оля знаходиться в іншій кімнаті, цілую Маман і кажу «прости мене, що не міг раніше приїхати». Вона дивиться на мене суворими, а проте трохи дитячими очима і сумно посміхається.

— Я все розумію.

— Я, здається, змінився.

— Я це помітила.

— Правда?

— Да. Ти став спокійнішим, — цілує мене в голову.

Дивлячись, як вона крутиться біля Олі, мені здається, що в неї зароджується нове зацікавлення та захоплення. Оля почувається трохи незручно, бо Маман постійно згадує багатьох моїх знайомих, які передають вітання, згадує окремих мантелеп і в Олі від цього морщиться лобик і пропадає настрій. Її безпідставні ревнощі знову оживають і починають вовтузитися, як комашня після зимової сплячки.

Цілими днями нудьгую, можу по кілька годин сидіти перед вікном і дивитися на біле марево, у якому потопають люди, дерева, будинки, автомобілі. Кілька разів разом блукав з Олею містом, виконував роль такого собі гіда — показував найцікавіші споруди, розповідав про окремі епізоди з історії. Оля дивувалася, що в нас нема пам'ятника Леніну. Хм, звісно, що нема. Розповідаю їй, що колись більшовики поставили пам'ятник вождю пролетаріата на місце пам'ятника Пілсудському, від якого зберігся постамент і на відкритті якого була моя бабця; вона згадувала, що коли з пам'ятника скидали покриття, то побачили, як, обійнявшись із Пілсудським, на коні спить безпритульний — шуму було ого-го!

— Я нещодавно дійшов висновку, що майже всі скульптори, які створюють пам'ятники, є дуже дотепними людьми.

— ?

— Да, да! Коли ще стояв «наш» Лєнін, простягаючи руку до готелю, то можна було побачити його болт, що визирав з-під плаща.

— Як?

— Отак! Якщо дивитися на нього під певним кутом зору, ставши позаду і зазираючи знизу, одна зі складок плаща, яка заокруглювалася, фантастично нагадувала конячу ковбасину, що мирно висіла між ногами.

— І його за це не посадили?

— Кого «його»?

— Ну, скульптора?

— Думаю, що ні. Пам'ятники мають свої пікантні деталі. Треба тільки знайти потрібний ракурс. Це, як із жінками, головне — правильний підхід.

Оля погрожує мені пальчиком, «нечемний», мовляв, дивись мені, ловелас. Показую їй наше озеро і вона від видовища в захопленні.

— Центр до Другої світової був значно симпатичніший, як стверджують старожили. Отам, де зараз універмаг, стояла найвища споруда в місті — довгий, шпилястий костел, його розбомбили, тільки фундамент вцілів — на нього й поставили універмаг. Ось ці сталінки, що ти бачиш по обидва боки центральної вулиці, — це вже повоєнні будинки, бо центр був зруйнований майже вщент.

Оля екскурсією задоволена. Завів її у піцерію і вона зізналася, що ніколи не пробувала піци.

Під час вечері ненароком згадуємо Тюлю і Маман несподівано для мене починає ридати.

— Такий гарний хлопець був! Він же там зіпсується, — плаче Маман. Розповідає, як прибігала його матір, коли їх тільки закрили, як рвала на собі волосся, бідна жінка, сумно киває головою Маман, її можна зрозуміти, обох втратила — старого і малого.

— Скільки йому впаяли?

— Здається шість. Боже, чого ж вам діти так не таланить. Грицько ваш, Циркуль… такий був високий і симпатичний хлопчина — зарізали, а ота дівчина, як її? — Мишка, — дитині все життя зіпсували, а вона така красива! — пауза. — А тепер ще Тюля! Діти мої, чого ж вам так погано ведеться! — важко ковтає вона свій біль і витирає хустинкою очі. — Невже й ви пропаще покоління? Пауза.

50
{"b":"7226","o":1}