ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

— Гасіть його, — каже Варений. Встигаю побачити лише їхні ноги, які швидко мелькають перед очима, від ударів моє нутро здригається, а свідомість заливає каламутним сірим болем, спершу я ще чую їхній гамір, рипіння снігу під підошвами, чую невиразні кавалки їхніх балачок, матюки, погрози, поки все навколо не заливає чорне безпам'ятство, яке поглинає будинки, легке падіння пухнастих сніжинок і мій палаючий біль, у який перетворилося моє тіло.

Прикро, що вони сприймають мене вороже й агресивно. Лоби похмурніли, зуби сціпились. Насправді не бажаю їм нічого поганого, навпаки, хочу, щоб усе було нормально.

Я БІЛЬШЕ НЕ ВУЗЬКОЛОБИЙ! Бракує повітря. Не маю сили вдихнути. Спершу моє тіло перетворюється в єдине тілесне волання, але нові та нові удари притуплюють його і я врешті перестаю будь-що відчувати. Хочу їм сказати: ЩО ВИ РОБИТЕ, СУКИ!?!

Але в мене не виходить, натомість із тіла виповзає невиразне, захекане бурмотіння. Хочу їм сказати: Я ЗМІНИВСЯ. ЗМІНИВСЯ!!! Але не маю сили.

— Що він несе? — каже один із них, прислухаючись до мене. — Тихо! Він хоче щось сказати.

— Він нас обізвав «суками»! — сильно копає мене інший, від чого мені остаточно переймає дух.

Варений наказує:

— Підніміть, — двоє здорованів, що гналися за мною, хапають і підіймають. Не можу стояти і вони мене підпирають своїми масивними руками. Спльовую густі шматки крові і відчуваю… відчуваю спрагу. Всередині все палає, наче в мене залили сто грамів чистого спирту. Ноги підкошуються. Здається, що з мого тіла витікає саме життя, не маю більше сили ним керувати. Силкуюся поворухнутися, але це виходить незграбно і мною прокочується легке тремтіння. Облизую сухі холодні губи, нестерпно хочеться пити.

ПИТИ!

— Що він пиздить? — кричить Варений. Малий знову мене штрикає спицею — гострий біль прокидається нижче пояса, від болю видаю ледве чутний крик. Кілька разів схожий пекучий біль з'являється в області живота.

— А-а-а-а!!! — виривається на свободу останній мій крик. В очах тьмяніє, наче світ покидає мене і я опиняюся в страшній темній пустелі, де нічого нема, крім нестерпного страждання. Згодом відчуваю, як хапають мої ноги, здається, волочать по землі і нарешті кидають.

Уйобки!

Здається зняли мої котли, які я минулого року забрав в одного типоші з центру.

Господь дає — і Господь забирає.

Перед очима на мить постає безмежна чорна дорога, відчуваю тупий біль, тільки не знаю, в якій частині тіла. Таке враження, наче неприємний жар розтікається по мені, охоплює всі клітинки організму, поволі підкорює, пробирається до свідомості, в яку вливається сірий неприємний мутняк.

Біля мене вовтузяться, підіймають мою ліву руку, боляче шарпають в області зап'ястя. Провалююся в невідоме…

15

ЦИРКУЛЬ: Ти готовий?

Навколо нестерпний пронизливий свист і тисячі голосів. Темінь, що міниться темно-синіми, чорно-сірими кольорами, гусне і стає непроглядною. Лагідне тепло торкається тихим поцілунком шкіри обличчя, тремтливими долонями погладжує тіло, розтікається по ньому… наповнююся великим повільним теплом, безмежним Космосом Тиші. Циркуль зникає в непроглядній безвісті. Таке враження, наче я надимаюся трепетним спокоєм, як велика повітряна кулька, на якій підносяться високо в небо. Здається й справді, відриваюся від землі, однак навколо нічого не видно.

Раптом — несподівано нізвідки з'являється холодне фосфорне обличчя Циркуля із заплющеними очима, з яких, здається, крапає чорна туш. Він намагається взяти мене за руку, але я — безрукий, хочу помацати своє тіло, але не можу, наче лину в повітрі, як легка напівпрозора хмаринка; ось я кілька разів обертаюся, ніби навколо осі; поруч миготять швидкі світлі цятки невідомих маленьких предметів, які, через їхню фантастичну швидкість, не можу розгледіти; знову перевертаюся в повітрі, стаю у вертикальне положення, зиркаю вниз, а там справжнісінька чорна паща невідомої та страшної безодні… стає страшно, хочу кричати, але мене не слухають легені, бронхи, горло, язик, я відчуваю, як вони чинять мені опір, наче я важкохворий; боляче шарпають за правицю, підіймаю голову і бачу над собою мертвого Циркуля, який шепоче мені «ходімо»; невиразні світлі цятки поволі збавляють свою швидкість, я можу визначити які це речі: невеликі копійки, ґудзики, кілька годинників, скріпки, булавки, канцелярські кнопки, а між ними страшні спиці…

ЦИРКУЛЬ: Чому ти тут, якщо тебе нема? Скоро в коридорі вимкнуть світло і ти навіки не встигнеш. Бо нема нічого страшнішого від темряви. Бо в темряві більше нічого не знатимеш. Хіба ти хочеш бути тим, ким не є? Де твої думки?

…твої думки…

…думки…

…мки…

16

До мого обличчя торкається щось тепле й вологе. Очунюю від дикого холоду. Бачу величезного чорного пса, який гаряче хекає мені в обличчя і несподівано облизує щоку. Як не дивно — не страшно, це навіть виглядає як благодійництво. Невже пес розуміє, що я можу замерзнути, тому мене будить? «Собака — друг чєловєка» — згадую з швецького фільму. Пес обнюхує мене, крутиться, на мить зупиняється, і я дивлюся йому в очі. В нього дуже розумний і незрозумілий погляд, наче має багато чого мені сказати, але змушений навіки мовчати. Пес, добра душа, мабуть доганяє, що я намагаюся його збагнути, тому задля безпеки біжить геть, залишаючи мені чорне небо із зірками.

Навколо мертва тиша і ні душі. Згадую Вареного і його типош. Не тримаю на них зла, бо моє зло — моя кара, шо обертається чужим злом проти мене. Хіба я можу нарікати за те, що це трапилося? Просто Олю шкода, Боже, які в неї гарні очі! Маман… шкода, що все так банально.

…трохи холодний, зате пахучий сніг, ніжно лягає на землю, на тротуари й дороги, вкриваючи їх легкою пухнастою ковдрою. Випадкові подуви вітру, що прориваються через проходи між цегляними багатоповерховими коробками, не можуть його підхопити, як літній пил чи осіннє сухе листя. Не можуть його потривожити холодні руки повітря, які манять усе за собою, де огортають душі теплим сном, за межами якого вовтузяться невиразні, незграбні звуки, наче слабкі копії далеких відлунь, коли не можливо розрізнити, чи це виє собака, чи сміється веселий бандерлог перед телевізором, чи тремтять електро-дроти у повітрі, чи гудять мотори самотніх автомобілів, чи скриплять на протязі незмащені двері.

…солодке марево змушує склеюватись повіки і забувати про те, що всередині все палає різким, імпульсивним болем. Хочеться закурити, вдихнути із димом морозяного повітря і слухати шепіт дерев, чорне гілля якого тремтить наді мною, через яке просочується нічне чисте небо, тьмяніє, тьмяніє, поки не виростає в суцільну чорняву, млисту безмовність. Хочеться зараз курнути, хоча Геньо-доходяга — мій сусід із дев'ятого поверху, який вчиться в медусі, каже, що куріння всілякої мури дуже конкретно садить пам'ять і руйнує кору головного мозку.

Стуляю повіки і бачу розширені, теплі очі Олі, вони здається, промовляють, що все буде добре, і я їм вірю. Да. Треба повертатися, бо Маман й Оля просили довго не затримуватися, сьогодні вони, здається, печуть булочки.

Бачу Олю. Перед поглядом пам'яті несподівано постають перші дні нашого знайомства, лагідне і водночас сором'язливе обличчя Олі, несміливі кумедні очі, в яких намагався прочитати, що вона думає про мене, її стриманий ангельський голос… я здригався, коли вона промовляла моє ім'я. Багато б віддав, щоб ти не тривожилася, маленька!

Червень — вересень 2001,

січень — квітень 2002,

Київ

53
{"b":"7226","o":1}