ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

— Хочеш сказати, що Циркуль може ще врятуватися?

— Я цього не казав, але все можливо. Всі ми під Господом ходимо.

— Ти говориш, як твоя бабуся.

Тюля ніби не розуміє мого жарту і продовжує:

— Хай утече, далеко-далеко. Але нікому про це не говорить.

— Ти ж хотів його вбити?

— Це я так, «абстрактно» — як ти любиш деколи казати. Зрештою, Циркуль — нормальний типоша, це не той балабол — Вася.

— А Бідон?

— Бідон зашуганий, але добряк. На ньому завжди будуть воду возити. Але все одно, всі оті васі, бідони, циркулі — фуфло. Хоча… Циркуль уміє красти, у нього дар Божий, таких знайдеш рідко. Він постійно з тролейбусів виносить чужі «лопати» [5], іншу хуйню. Циркуль — наш. А всі решта — гниди.

— Чому?

— Бо не на своєму місці. Вони тільки зараз ходять, блатують, показують, які серйозні типоші, але коли прийде до діла, — все стане на свої місця. І вони про це знають. Ти також про це знаєш, мені нема більше шо пояснювати. — Тюля показує правою рукою барменові повторити ще два пива.

Пауза.

Від його несподіваного одкровення у моєму горлі з'являється важкий клубок. Мабуть, важко зневажати бандерлогів і водночас завжди бути біля них, щодня слухати їхні думки, бачити їхню поведінку, як вони жартують, жують чи бухають, бачити все те, що тебе кумарить. Від цього може початися алергія.

Чому Тюля з ними? Навіщо йому Бідон, Циркуль, Вася Булавка, а ще ця шльондра Мишка?… Рома.

Рома!

Я ніколи не бачив, щоб він був із нею ніжним. Тюля певно думає, що вона зможе терпіти таке ставлення до себе й надалі. Він об неї постійно витирає ноги! Хай там що, але баби люблять ніжність, і хто стукатиме в їхні серця, тому вони їх і відчинять.

— Мене дивує одне: ти не прагнеш того, чого прагнуть вони. Ти наперед розкинув свої буйки і сказав: «Ось мої буйки, за них я не запливаю і прошу всіх інших, зі свого боку, не запливати». Це чесно? — чесно. Я це поважаю. А вони цього не доганяють, бо дауни. Вони надивилися крутих фільмів, наслухалися крутих історій про серйозних пацанів і поводяться, як мавпи, в яких немає свого життя. Живуть за чужими розкладами, які їм не під силу, а чужі буйки сприймають як свої. Підари! Та вони мертвими народилися! — говорить Тюля із запалом і багато жестикулює.

— А де, по-твоєму, їхнє місце?

— їхнє місце? В задниці їхнє місце! Ну… хай женяться, по ночах трахають своїх дружин, роблять дітей, а якщо самі не можуть, — хай закривають очі, коли це робитимуть інші; або ж заробляють гроші, зносять до хати меблі й шмаття, закривають на всі замки двері, шоб їх не вставили[6]. А чого їм ше треба? — дивиться він на мене. — Йопересете! Та скоро вже буде ранок! Давай, допивай, пора додому.

— А як дівахи? — запитую про Мишку і Рому.

— Ти про шо?

— Я чув, що їх хтось хоче повбивати?

— Слухай, ти мене вже задрав своєю мораллю. Мишка — тріпло, вона ненадійна, обов'язково буде чесати. А Рома… Рома… Вона тобі подобається? — посміхається Тюля, примружуючи очі.

Мої руки злегка тремтять. Тюля, мабуть, бачить у моїй поведінці раптові зміни, бо обличчя його ніби загострюється, так, наче він щойно дізнався новину, яка вразила своєю непередбаченістю. Аби оволодіти собою — зосереджуюся на цілковитому спокої, відчуваю, як усередині все нуртує, калатає, збуджено тремтить, проте підпорядковується заспокоєнню й тверезій думці.

— У неї є майбутнє, і не треба його нищити. Тюля подумки зважує почуте, неоднозначно киває головою.

— Поговоримо про це іншим разом, — підводиться і допиває пиво. Розраховується з симпатичною дівчиною в охайному білому фартусі, каже, здачі не треба, не тікай, як тебе звати, маленька, я до тебе обов'язково прийду. Потім, не дивлячись у мій бік, киває мені головою, мовляв, пішли.

Наближаючись до виходу, відчуваю руку, яка хапає мене за рукав. Софія. В кишеню моєї куртки ця шлюшка запихає складеного папірця і, нічого не кажучи, йде назад до своєї компанії за крайнім столиком у кутку приміщення. Жмакаю і викидаю. Думає, що мені треба її телефон. Така легкість наших стосунків, які несподівано зародилися і не менш несподівано мають шанс продовжитися, трохи непокоїть. Дивлячись на неї ззаду, як віддаляються її красиві рівні ноги, згадую наш тет-а-тет за нічним баром і мене охоплює жах. Я зовсім забув про пре-зик! Вибігаю з приміщення. Тюля услід кидає «ти куди?». Біжу під темні крони дерев, де мене ніхто б не побачив, і починаю мити болт власної сечею. У неї ж, мабуть, цілий букет! — молюся під стовбуром тополі.

7

Прокидаюся від дзвінка у двері. Що за придурок припхався? Чого йому треба? Насилу підводжуся, йду в коридор, погойдуючись між стінами у лінивих лабетах сну. Відчиняю. На порозі веселий Бідон. Перед самісіньким моїм носом трясе маленьким целофановим пакетиком, набитим травичкою.

— Я приніс атом!

Протираю очі: на годиннику 8. 42. Здивовано думаю, якого бена так рано?

— Рота, підйом! Чи його послати?

Шукаю штани й футболку, одягаюся.

Бідон переминається з ноги на ногу, і це нетерпляче чекання видається справжнісіньким допитом — не менш цинічним, аніж допит невинної людини в слідчому ізоляторі.

— У мене є справжнє щастя, — не вгамовується він. — Малий Мірчук підкинув. Минулого тижня ми з Циркулем вже попробували. Дах підриває і відкидає датеко-далеко, в район Кавказу. То як? А?

— Сьогодні не можу.

— Ти, як маленький, — відразу відчуваю добру вдачу Бідона, який ніколи не відступить у власних намаганнях догодити приятелеві, поки не переконається, що всі його щирі заходи вичерпані.

Бідон належить до тих людей, які за своїм характером невимовно щедрі. Ця християнська душа могла би подарувати аміго сто доларів, якби той почав нарікати на важку матеріальну скруту, або запропонувати свої послуги, якби Бідон знав, що вони потрібні; більшість друганів, яким він допомагав, навіть не знали його імені та прізвища — для них він був просто Бідон (при зустрічі) і Товстозадий (поза очі).

— Йду в гості, буду знайомитися з батьками Інги, а вони ж викладачі, книжки, інтелігенти, літературна мова, словом, всі ці діла. Хочу справити гарне враження.

— Так це в тягу! — знову наполягає він.

— Ти мене вже затрахав. Добре.

Звичайно, можна знайти причину відмовити Бідону, але ж це не я роблю послугу, а він, тому трохи негарно було б змушувати його вмовляти мене далі, тим паче, він міг би навіть не пропонувати.

Бідон просить знайти непотрібну дволітрову пластикову пляшку з-під мінералки. Знаходжу. Пропалює цигаркою збоку унизу невеличку дірку, відкручує корок, одягає на горло пляшки фольгу з-під цигаркової пачки, пальцями робить у ній заглибину і обережно насипає в неї травичку.

— Підпалюй.

Клацаю запальничкою і від синюватого вогника травка починає тліти, а Бідон розкурює ще дужче, від чого у пляшці згущуються сиві кубельця диму. Вдихає велику порцію диму, мало не душиться і передає пляшку.

— Тягни, — відкашлюється він. — Цього разу я насипав, як на два рази. Має гребти по-чорному.

Тягну щосили. Відчуваю, як дим нестерпно дере горло, мало не душуся, але намагаюся не кашляти. Однак не витримую і бухикаю, як ненормальний, наче почався припадок. Харкаю у хустинку.

По колу пускаємо ще раз, я знову бухикаю.

— Чорт, забув… у тебе ж алергія, — забирає пляшку Бідон і каже, що наступного разу попробуємо через відро з водою, холодний дим гребе ще крутіше. Затягується, стискається, як пружина, аби не кашляти і через декілька секунд видихає. — Йо! Мене гребе! Це просто гайки, як мене гребе!

Знову тягну з пляшки, але менше, як попереднього разу, бо остерігаюся обпекти горлянку, яка через постійну алергію в мене подразнена.

— Мені обіцяли гаш принести. Це просто цвинтар! Раз дьорнеш — і тебе більше нема! Будеш зі мною?

— Гашиш? Ні. Він садить пам'ять.

вернуться

5

Чужі — гаманці, які носять у задніх кишенях штанів. Лопата — портмоне.

вернуться

6

Вставити — пограбувати.

7
{"b":"7226","o":1}