ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

— Тобі треба пам'ять?

— Да. Хочу поступати на історичний.

— Яка в сраці історія? Я краще гаш принесу! Знову тягну, мало не тріскаю від спазм кашлю, які насилу стримую, і відчуваю, що мене трішки веде.

— Уявляєш, я недавно курив удома, а моя сестра дивилася — і під димок, мавпа, попала. Таке почала нести, таке! — Бідон захлинається сміхом і раптом співає:

Мала баба Миколайка,
цілувала його в яйка.
Одне яйко, друге яйко —
але файний Миколайко!

Сміємося, як повні придурки. Бідон ще раз затягується, затримує дим у легенях, його табло стає схоже на розпечену електричну плиту, раптом душиться і його пробиває на грубий кашель. Знову передає мені, потім ще раз і ще раз.

— Не доганяю я цього Васю й Циркуля. Навіщо мазатися, якщо краще курнути? Так можна присісти. Правда? А тепер ще цей брат Ари. Слухай, — зривається він із місця. — Вони ж їх завалять! Вони ніколи нічого не забувають!

Погоджуюся і простягаю йому пляшку.

Він припадає губами до отвору в пляшці, вдихає залишки диму, який вже не такий густий, як на початку, бурмотить, що скінчилося, відкладає непотрібну пляшку і копирсається в кишенях. Дістає пачку цигарок і простягає мені. Закурюємо, відкинувшись у м'яких кріслах.

— А якщо вони прийдуть сюди?

— Не думай про кінець світу. Це тебе зараз просто гребе.

— Легко тобі казати.

Бідон заплющує очі, тільки цигарка, затиснута у його пальцях, тліє, і рівний, як мотузка, димок плавно тече вгору. Він настільки розслабився, що схожий на блаженного. Через кілька хвилин розплющує очі і довго дивиться на мене:

— Олег.

Слухаю себе: здається, я велика спокійна ріка, але в мені нема риби. Води нікуди не течуть, лише стоять на місці, і те, що в мені думає, гойдається в них, зависає між дном і поверхнею, звідки пробивається тьмяне, ледь зриме світло.

— В мені нема риби.

— Олег, курвий син!

— Да? — зриваюся, бо Бідон прямісінько мені в очі світить невеличким ліхтариком, який носить на зв'язці ключів. — Що таке? Що?

— Скажи щось дуже круте.

— Що саме?

— Дуже розумне. Ну… ти знаєш, що я маю на увазі.

— Навіть не здогадуюся.

— Скажи якесь дуже круте слово, термін там чи ще якусь хуйню.

— Яке слово?

— Та яке завгодно! Ти як маленький! Любе слово, але щоб воно було круте і щоб я міг його запам'ятати.

Глибоко затягуюся і думаю, що саме цьому бовдуру сказати. Про себе перебираю в пам'яті слова, котрі і могли б сподобатись йому: спершу на «А»: «алгебра» — не те, «артилерія» — всім зрозуміло, «бульдозер» — не те, «кратер» — пху, «спіритуалізм»… да!

— Спіритуалізм.

— А? — підводиться Бідон, дико перекосивши обличчя. — Що ти сказав? Що це за хуйня?

Повторюю слово, від чого Бідон ошелешено кліпає очима і продовжує на мене дивитися так, наче щойно побачив марсіянина.

Мабуть, він намагається про себе повторити, бо його губи злегка рухаються. Дивно змигує своїми каламутними очима, зиркає на стелю, показує на павутину, запитує, чи бачу її. Вимагає пояснити значення слова.

— Це те, що ми не можемо зрозуміти. Ця тема з духами пов'язана.

Він знову витріщається на мене булькатими очима і відкриває рота.

— Ой, бля!

— Те, що знаходиться поза нашою свідомістю.

— Поза свідомістю! Ой бля! Поза нами. Я це відчуваю! Як це, як це? — спі.. рі.. суа.. от зараза — спі…ні.. лізм… Пху! Ну і слово! Що за придурок це придумав?

— Мабуть, геній.

— Він курив?

— Не знаю.

Озивається телефон, беру слухавку і чую голос Циркуля. Він подавлений і — здається — вмазаний, насилу говорить, наче жує слова. Просить позичити йому п'ятдесят гривен (звичайно, не віддасть і пустить на ширку), незадоволено погоджуюся і кажу, що завтра можна буде отримати гроші.

— Гріша з другого світу? — запитує Бідон.

— Да. І справи в нього, здається, дуже погані. Бідон сідає і дивиться в підлогу.

— Він ще не закосив?

— Ні.

Пауза.

— Нас усіх повбивають, — каже він, заплющивши очі. — Або закриють.

Бідон нагадує велику миролюбну звірюку з телепередачі «У світі тварин», мені стає його шкода. Дивлячись на нього, деколи думаю, що в минулому житті він був однією з отих рідкісних рептилій, які харчувалися лише рослинами, поїдаючи їх тонами, і які давно-давно загинули через несприятливі природні умови. Не віриться, що в когось здатна піднятися рука на це створіння, яке більшу частину життя проводить активно працюючи щелепами, наче корова.

Пауза.

— Кажеш, духи? — бурмоче він, придивляючись до шафи. — Духи.

Він розтирає обличчя руками, відкриває солодку водичку і п'є її невеликими ковтками.

— А знаєш, я вирішив бджолами займатися. — Каже він серйозно, потім хапає голову руками і киває. — Ой, бля! Як мене ковбасить! Про бджоли я серйозно. Ти що не віриш? Давно за ними спостерігаю. Вони не такі, як люди. Чого либишся? В натурі! У них все якось по-іншому, простіше — чи що? — хулі тут думати — у них все чесно: є обов'язки, робота і навіть користь. Бджоли люблять доброту, охайність і взагалі — правильний спосіб життя. Вони до себе не підпустять якогось недоумка, від якого тхне гниллю із нутра. Нам від них треба багато ще вчитися. Як думаєш? А, Професор?

— Мабуть, твоя правда. — Стежу за його лицем, яке від глибоких роздумів набуває темних відтінків. Його, певно, гребе, як демона.

— Страшно… — несподівано говорить Бідон.

— Щоб заспокоїтися, тобі треба кудись поїхати. Просто поїхати, — намагаюсь повернути йому спокій.

— Поїхати? — замислюється Бідон, ходить по кімнаті, дивиться у вікно, потім несподівано запитує. — Тут можна справді поїхати. Що ти про все це думаєш?

— Не зрозумів.

— Чи думаєш ти про вчорашнє? Про те, що ми зробили?

— Хто «ми»?

— Всі ми, — здивовано зводить очі.

— Я вчора нічого не робив. Не розумію, що ти несеш.

На обличчі Бідона наступає мить прояснення, бо риси його наче гострішають, щоки поволі обвисають, а рот злегка відкривається, так, наче він став свідком сенсації. Бідон довго на мене дивиться, кліпаючи очима:

— А все ж таки…

— Не омине нас чаша сія. Амінь.

— Думаєш, ми далеко зайшли?

— Да.

Пауза.

Бідон раптом посміхається, запихає руку в кишеню штанів і дістає звідти невеликий паперовий пакетик. Акуратно його розкладає і я бачу спресовану у формі чотирикутника купку зелених зернят.

— На догонку. Ти ж ідеш у гості? — застигає його побляклий погляд. — Це ще нікому не зашкодило, особливо там, де почуваєш себе хєрово. Підставляй долоні, — наказує мені і насипає невеличку купку. — Жуй.

— Може, з варенням?

— Яке в пизді варення! Ти що, дівчинка? Жуй. Так тоже нормально.

Засипаю в рот зернята і починаю жувати, відчуваючи терпкий смак. Мовчки дивимося одне на одного. З кухні приношу дві великих кружки компоту, запиваємо.

— Після обіду настануть гайки, — простягає мені цигарку.

Пауза.

— Я звідси звалюю, — розгублено промовляє Бідон. У його голосі нотки страху і безнадії.

— Правильно зробиш, — супроводжую його до коридору і розповідаю про те, якими способами вибивають із підозрюваних свідчення: на голову натягають целофановий кульок і міцно стискають навколо шиї, аби не проходило повітря, або ще краще в таких випадках підходить протигаз, у якому закривають клапан. Щоправда, є такі винахідники, які люблять напустити у прохід хобота слізогінний газ, після чого жертві нічого не залишається, як сказати всю брехню, і всю правду, яку від неї забажають, бо таких тортур витримати неможливо.

Бідон мене уважно слухає і його чоло вкривається потом. Особливо ж поширені допити з молотком, коли по твоїх п'ятках товчуть до того часу, поки з тебе з напівбожевільними криками від неземного болю вилізуть, виповзуть, викарабкаються останні залишки інформації, котра зберігалася у твоїй свідомості; колись чекісти особливо любили допити з випарами молока, це, старий, взагалі дуже тонко, хапають тебе за волосся і твоє рило тримають над казаном з киплячим молоком, його пара потрапляє тобі в носа і рот, ти дихаєш нею і тоді…

8
{"b":"7226","o":1}