ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

— Я звалюю звідси, — каже блідий Бідон, його щоки тремтять, наче від холоду.

Він одягає нові коричневі туфлі, котрі, мабуть з переляку, купив сьогодні зранку, остерігаючись, що його знайдуть по протекторах підошов, якими наслідив у парку. Прощаюся і шепочу йому, щоб тікав негайно.

Бджоли чекають.

8

До зустрічі із батьками Інги, куди мене запросили на день народження її молодшої сестри, маю ще кілька довгих годин. Маман попрасувала сорочку й костюм ще вчора, сильно переживає. На її очах навіть виступили сльози, коли вона говорила «Боженьку, тільки б, дітки, у вас все було добре». Вона переживає від того, що Інга з «непростої сім'ї»: батьки працюють в університеті, вчені, батько, здається, доктор історії, у них грошей кури не клюють, не кажучи вже про ділові зв'язки. Вечорами не раз шепоче мені: «Хочу, щоб ти став великим ученим, щоб тебе всі знали і шанували!» А ще деколи від неї можна почутії й таке: «Уявляєш, твоїм тестем буде учений-історик і він тобі допомагатиме!» У такі хвилини Маман стає просто нестерпна, малює собі радісне майбутнє і каже, що за мене можна буде більше не переживати, що все, синуля, буде гаразд і спокійно можна буде померти. Від цих слів мало не падаю з табуретки, але тільки мовчки посміхаюся і схвально киваю головою, що все буде саме так.

Приймаю холодний душ. Гребе ще сильніше. Заплющую очі. Страшно. Сам у квартирі. Здається, що по сходах мого під'їзду підіймаються вірменські головорізи, аби помститись за Ару. Уявляю, як вони будуть мене різати великими кухонними ножами, заливаючи все навколо моєю кров'ю. Або випустять у моє нещасне тіло кілька автоматних черг, перетворивши його на котлету.

Господи! Який страшний цей світ! Рано чи пізно кожен із нас отримує те, що йому належить.

Вода стікає по моєму тілу. Вода не може зробити мене чистішим. Вона густішає, наче миюся під напором теплого силікатного клею, який тонкою оболонкою вкриває тіло, повільно стікає по ньому, стиха дзюркоче. Немає такого клею… немає такої води, яка змінила б людину.

Часто згадую слова Маман про те, що мені пора змінюватися, замислитися над своїм майбутнім; це просто подарунок долі, що в моєму житті з'явилася така «гарна дівчина» Інга, з такої «знатної та доброї сім'ї» і що мені, аби «все це здійснилося» (?), треба «тільки докласти незначних зусиль» — стати серйознішим, більше сидіти за книгами, не волочитися з непевними друзями, бо вони рано чи пізно здатні підвести під монастир і зіпсувати долю, менше вживати алкоголь, бо перед сусідами соромно, майже щотижня приносять мертвого. З роками Маман все більше дрейфує в бік невизначеної віри. Чому невизначеної? Бо їй до лампочки конфесії і всі оті розборки між ними. Маман любить ходити в різні храми, патякати з місцевими бабусями про добро і зло, про нестачу грошей і корупцію серед чиновників. І в цьому, здається, знаходить для себе заспокоєння. Хоча значно раніше, приблизно п'ять років тому вона призвичаїлася збирати вирізки з газет про життя в інших цивілізаціях, про всю оту космічну муру, включаючи НЛО та інопланетян, а деколи, коли по ящику показували в новинах сюжет, пов'язаний із неземним існуванням, вона радісно казала, що це діти всесвіту шлють нам своє вітання.

«Ja, ja. Richtisch» — киваю у такій ситуації.

Заплющую очі і відчуваю несамовитий сум, навіть розпач. Інга завжди здавалася людиною з іншої планети, якій усе треба пояснювати до найменших подробиць. Коли з нею йду по вулиці і в мене ненароком злітає з уст одне з отих незрозумілих словечок, вона запитливо дивиться і мовчить. Не знаю, чи соромитися свого вчинку, чи пояснювати це слівце. Про що вона думає? Деколи не розумію дитячого виразу її обличчя, яке на кілька хвилин може стати стурбованим, сполоханим чи засмученим.

Та з часом з'являються інші почуття до Інги. Дратує її відірваність від мого життя, неуважність до того, чим живу я. Вона не буває у тих місцях, де люблю відпочивати. Мало тямить у сучасній музиці, а це дуже поганий і невтішний показник. Зате, коли йдеться про культуру, церкву, літературу та всіляку релігійну та інтелектуальну муру, Інга може щебетати без перестанку. Найбільше трафляє її обізнаність у церковному календарі та релігійних святах — таке може знати хіба звихнутий або ненормальний.

Одного разу дав їй послухати цілу обойму касет — «The Doors», Луї Армстронга, Діо, «Плач Єремії», БГ — наступного дня вона принесла платівку Шостаковича, через що я мусів доїти Бідона, аби він позичив свій програвач, якого насилу притарабанив, настільки ця тумба важка.

В мене виникло враження, що цією музикою вона хотіла показати відмінність між нами.

Але хіба маю право звинувачувати її, що вона донечка свого тата й мами? Вона просто інакша від мене — от і все. І це, мабуть, добре. Хоча, без сумніву, їй краще зустрічатися з одним із отих типош, які у школі вчилися на відмінно, яким у портфелики матері клали бутерброди і давали щедру копійку, аби дитина не почувалася знедоленою; мабуть, їй варто поєднати долю з одним із отих маминих сосунків, які ніколи в житті не пробували цигарки (тато повідбиває руки), які ніколи не пиячили, лише після дуже глибокого і запізнілого повноліття (після одруження), не кажучи вже про куріння травички, круту наркоту чи оргії зі шльондрами; справді, їй краще зійтися з одним із отих гондонів у завжди свіжих, випрасуваних сорочках, котрі в кишенях носять дві носові хустинки: одну для себе, іншу — звісно — для дівчини (заради гарних манер, про які їм нагадують їхні матусі), і в які вони дрочать на самоті та потай вночі перуть; їй треба закохатися в одного з отих переляканих сопляків, яких ми з Тюлею гасили вечорами у підворіттях і на вулицях, забираючи в них гроші, годинники, дороге взуття, шкіряні рукавиці, фірмові куртки, хутряні шапки.

Добре, що з цими ділами зав'язав і тепер почуваюся морально краще.

Тюля каже, що злодій повинен завжди страждати, бо тільки так він може стати справжнім профі у своїй роботі, коли після вдалої справи всередині оживає легкий приємний мандраж як винагорода за нервову перенапругу, підготовку і попередні невдачі. Тоді світ змінюється буквально на очах: стає великим, привітним, доброзичливим, а головне — доступним для тебе. Тоді знову почуваєшся повноцінною людиною, яка здатна впливати на своє життя, тоді знову повертається бадьора впевненість у завтрашньому дні. Тоді малюєш собі ілюзорне майбутнє — з гарними довгоногими зайцями[7], у гучних компаніях нормальних пациків, у пристойних закладах, а не в дешевих прокурених забігайлівках для робітників-бандерлогів, де наливають сто грамів сурогатної гидотної горілки за вісімдесят копійок і дають бутерброт із несвіжою ковбасою за гривню, де всіляка дешева шваль безперестанку варнякає про своє сране життя. Тоді собі кажеш: ще кілька серйозних ділюг, аби пристойно піднятися, і після цього можна зав'язати. Тоді, факен шєт, почуваєш себе володарем цього нікчемного світу і дивуєшся, наскільки все в ньому доступне і дешево коштує.

Тюля каже, щоб я з Інгою терміново одружувався, поступав в університет, закінчував його, зрозумій, старий, в житті треба самому брати, ніхто тобі нічого не дасть, використай цю пизду, бо вона на більше не заслуговує, а потім кинь і живи своїм звичним життям, матимеш право на їхнє житло…

Можливо, рік тому так і вчинив би, але зараз не можу, бо не по-людськи все це. Навіть трохи лячно від того, що йду до Інги додому, адже мене будуть оглядати, наче велику рогату худобу на базарі, двозначно примружуючи вії, по мені повзатимуть, наче липкі мухи, уважні, зосереджені погляди.

9

Раптом згадую Рому: сполохане, тендітне личко. Серце моє стискається. З кожною миттю відчуваю — її бракує. Хочу зателефонувати, почути привітний голос і поговорити про всілякі дурниці, аби в слухавці лунав дзвінкий сміх. Але переді мною стоїть озлоблене обличчя Тюлі, його чіпкий, колючий погляд, від якого віє чимсь недобрим і непередбачуваним.

вернуться

7

Зайці — дівчата.

9
{"b":"7226","o":1}