ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Невже нічого не змінилося? Лише виникла плівочка культурності, створилися компоненти цивілізації: замість печери — будинки, замість вогнища — неонові лампи, замість сирої кістки — вишукані блюда, замість звіриних шкур — нейлонові тканини!

— Що з тобою, Михасику? — шепоче на вухо Ніночка. — Чому ти звіром дивишся на людей? Вечір проходить класно, гості задоволені. Може, тобі погано? Може, занудило?.. Ти поменше пий…

— Класно, еге? — п’яно усміхнувся Михайло. — Кажеш, гості вдоволені? Це — ха-а-арашо… Харрашо…

— Дуже, — раділа Ніна, роблячи губи сердечком. — Хоч і витрати, зате реклама чудова. Поїдемо в Гагру, потім — Прага, потім — доктора матимеш. А там будемо думати про членкора. Ой Михасику, ти лише мене слухай, я тебе випхаю на вершину…

Ха-ха! Вона випхає на вершину. На вершину — випхає. Це здорово! Це геніально. І сяде Сагайдак на вершині, і буде рохкати по-свинячому на зорі. А може, й зорі вже йому будуть не потрібні? А нащо — коли на вершині? Геніально! А Свамі Рішідева мріє про збратаний світ. А Гаррі хоче вирватися з полону земного тяжіння. Ха-ха, смішні диваки. Не летіти, а випхатися на вершину. І всі проблеми вирішені…

Все змішалося перед очима Сагайдака. Тіш, розмаїті тіні. Нічого не вирізниш серед них. Нічого. Хіба лише очі. Чиї то очі? Здається, Сашкові. Серед павутини диму, чаду, жадібних тіл, парфумів — докірливі, строгі, золотисто-карі очі…

Слово друге. Куди йде людина?

Хто у всі світи проник своєю думкою і не захоплений жодним з них, той наречеться Переможцем, бо всі світи переміг він.

ГАУТАМА

Вони зустрілися на алеї густого саду, що оточував празький Палац конгресів. Сагайдак самотньо прогулювався поміж кущами троянд, вдихав тонкий аромат квітів, прислухався до щебетання птахів, які щасливо вовтузилися серед листя дерев. Здалеку пролупав мелодійний звук — удар гонга. То був знак, що незабаром почнеться перше засідання симпозіуму. Михайло з жалем поглянув на затишний куточок саду, повернувся, щоб рушити назад, і побачив їх…

Гаррі й Свамі стояли в кінці алеї й дивились на нього. Він задихнувся від хвилювання, не знати навіщо поправив лацкани піджака, кинувся вперед. Свамі розкрив обійми. Сагайдак відчув, як його потрясає незрима, непереможна хвиля зворушення. Здавалося — гора минулого упала на нього, ті осколки вибухнули розмаїтим полум’ям чуттів, замкнули вуста. Не було звичайних земних слів, не вистачало їх. Давні друзі взялися за руки, дивилися один одному в очі, мудра тиша мовчання пливла над ними.

Прозвучав другий гонг. Михайло витер сльози радості, одступив трохи, оглянув високу тонку постать Свамі в білому вбранні, замилувався величним обличчям, на якому контрастували сива густа борода й чорні полум’яні очі.

— Ти, як бог, Свамі, — прошепотів він.

— Ти в полоні майї, друже, — м’яко заперечив індус. — Моя старенька, зморщена матінка — божество для мене. Не захоплюйся формою. У нас в Індії багато садху-розбійників, які мають богоподібну зовнішність…

— Симпозіум почався за межами Палацу, — усміхнувся Гаррі. — Давай же, Михай, глянь і на мене. На кого схожий я?

— Тепер на Джека Лондона, — сказав жартома Сагайдак, дружньо тиснучи руку американцю. — А на фотографії — супермен. Та ще й у військовому. Цивільне вбрання тобі до лиця… До речі, ви отримали мою телеграму?

— Так, — відповів індус. — А листа не було. Сподіваємось почути від тебе про все…

— Тепер? — зів’ялим голосом промовив Сагайдак. — Уже пізно… За хвилину — відкриття симпозіуму.

— Зустрінемось в перерві, — згодився індус. — Але ти посмутнів, друже. Тобі не хочеться розповідати? В тебе щось не гаразд?

— Друзі, — важко озвався Михайло. — Одверто кажу — не все добре у мене. Роздоріжжя. Знаєте, як буває в лісі — один крок зробиш в бік од стежечки… і заблукаєш… Потім никаєш серед хащі довго, довго і не відаєш, як вибратися з гущавини без провідника. Так і я…

Свамі взяв двома пальцями білосніжну квітку троянди, пригнув її, поклав на долоню. На пелюстках затремтіли райдужним блиском прозорі краплі роси.

— Дивись, Михайле. Вона не питає дороги, п’є сонячний промінь, повертає йому красу і плід. Постав кущ троянди в кімнаті, рослина повернеться до вікна, потягнеться туди, де світло…

— Якщо в кімнаті є вікно, — сумно сказав Сагайдак, дивлячись собі під йоги. — Тут складніше, Свамі. Павутина. Я вже давно заплутався в ній. Давня обітниця, яку ми приймали разом, інерція ума, біль душі… Я не знаю, як бути. З одного боку, великі можливості. З іншого — фатум…

— Фатум — для безвільних, — суворо сказав Свамі. — Карма в точному перекладі — дія. Сидиш — нікуди не вийдеш. Ідеш — неодмінно прийдеш, коли знаєш, чого прагнеш…

— Дивно, — сказав Гаррі, поклавши долоню на плече Михайла. — Ти знаєш — я гадав, що тобі легше, ніж мені. Астрофізик, небо перед тобою, неосяжність. Дух повниться радістю. Я — пілот. Я зв’язаний з машинами, планами, обмеженням можливостей.

— Ти не розумієш, Гаррі, — зітхнув Михайло. — Мова йде не про зовнішнє. Я, може, в кращому стані, ніж ви обоє. Особисте, внутрішнє…

— Не треба тепер, — сказав Свамі. — Я збагнув. Інколи краще буря, ніж тиша. Павутина — це страшно. Майже незрима, а втримує великих і сильних комах. Є крила, є прагнення, видно простір, а не можна летіти. Махаєш крилами — і па місці…

— А потім — наближається павук, — тихо докінчив Сагайдак.

— Ясно, — кивнув Гаррі. — Тепер трохи прояснилося. Вона?

— І вона, — уточнив Михайло. — Ти правду сказав, Свамі, — краще буря…

Рішідева чудним поглядом подивився на товариша, задумливо відповів:

— Це буде.

— Що?

— Буря. По закону протилежностей. Де збирається багато павутини — там жди пожежі. Потім — обітниця. Ти пам’ятаєш, що я тобі казав тоді, в горах?

— Я гадав — жарти, абстракція…

— А тепер — не гадаєш?

— Не знаю. Не певен. Це так далеко від практики…

— Помиляєшся, Михайле. І пересвідчишся в цьому. Але пора. В перерві зустрінемось. На цьому ж місці. Гаразд?

— Гаразд.

— Тоді ходімо…

Друзі розійшлися. Сагайдак знайшов свою делегацію у великому фойє палацу. Керівник академік Береговий занепокоєно оглядав своїх підзвітних, як квочка курчат, все повторював напуття:

— Дивіться ж, товариші, не давайте наплювати собі в кашу. Знаєте, як вони вміють єхидно підкинути словечко-друге? Ви теж не лізьте в кишеню за словом. Не лізьте… А з іншого боку — остерігайтесь лівацтва. Знаєте — буває заносить, заносить… хочеться покрасуватися фразою, ерудицією, незвичайною думкою! Бійтесь таких завихрень. А то слово — не горобець, вилетить — тоді виправдовуйся…

— По-моєму — нічого страшного нема, — знизав плечима Михайло. — Обмін думками. І ми виграємо, й вони. А втім, що означає — вони? Тут десятки шкіл…

— Отож-бо, отож-бо! — посварився пальцем академік. — Десятки. А наша — одна-єдина. Будемо стояти, як фортеця…

— Наука не фортеця, — заперечив Сагайдак. — Наука більше схожа на штурмове військо. Вічно в поході!..

— О, бачте, — розвів руками Береговий, докірливо оглядаючи учасників делегації. — Навіть між собою не маємо узгодженості. Як же тоді там? Товариші, я надіюсь на вашу статечність і розсудливість. Пора…

Широкі двері головного залу розчинилися, розмаїтий натовп учених та журналістів почав розтікатися по ярусах амфітеатру. Учасники симпозіуму займали місця довкола круглого стола. Михайло сів, оглянув зал. На темно-синьому склепінні мерехтіли неонові зорі, в численних нішах стін видно було строгі й задумливі обличчя древніх та сучасних учених.

«Гарно, — подумав Михайло. — Настроює на високий лад».

Запала тиша. За круглим столом встав президент Чехословацької Академії, відомий філософ Вацлав Дрда. На худорлявому аскетичному обличчі, порізаному суворими зморшками, усміхалися сині дитячі очі. Здавалося, вони почали жити окремим від тіла життям, передаючи в своєму м’якому сяйві почуття старого вченого:

23
{"b":"99647","o":1}