ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Ти писав мені, Михайле, про свою гіпотезу замкнутих світів. Це прекрасна і глибока ідея. Я зустрічав у старовинних космогонічних манускриптах схожі ідеї, правда, в символічній формі.

Езотеричні записи індуїзму повідомляють, що Брама — творець світу — створив наш світ незаконно, що він приховав його від Махадеви (Верховного Духа). Вішну і Шива розкрили цю таємницю і змушують Браму повернути світ у єдине лоно.

Чудово — чи не так? Досягнення сучасної мислі дозволяють розшифрувати дивний символ. Брама — наш світ — замкнутий (так вважаєш і ти), Шива (імпульс вибуху) — змушує його розімкнутися, розлетітися, Вішну (закон еволюції) — пізнає закони цього замкнутого світу і шукає виходу з нього, щоб синтезувати Єдність.

Виходячи з цих міркувань, можна збагнути невіддільність людського мікрокосму з Неосяжним Макрокосмом Буття. Людина, ніби крапля, яка відбиває в собі, в своїй свідомості, серці, інтуїції всю складність Буття. Всесвіт пізнає себе через нас, через Людину, і в нас він пізнає себе. А Людина, охоплюючи думкою вселенський Безмір, практично пізнає сама себе, свою нескінченну суть. Так змикаються два потоки Пізнання — один бере початок від мікробезмежності, другий наповнюється джерелом Мегабезмежності. Все єдине в Океані Вічності.

Ми живемо в дивовижний час. Можуть відкритися нові, несподівані можливості. Не треба заперечувати жодного напрямку в Пізнанні, якщо він відкриває двері Свободи. Свобода Розуму, Духу — це єдине покликання Науки. Досі ми були рабами Природи, ми слухняно пливли в течії еволюції. Тепер настав час Синівства. Досить сліпого наслідування законів Природи, хоч і геніальних. Хай Людина віднині творить власні закони діяння і творчості. І це будуть Закони Любові, а не муки й самопожирання, як це діється в Природі. Раб слухняно виконує волю господаря, Син має право створити Новий Світ…

Ось що таке для мене самадхі, брате Михайле…

Багато вже шляхів позаду. Були прірви, були вершини. Жаль, що не можу всього передати тобі. Хочу ще спробувати дослідити стан нірвакальпасамадхі. Це — стан осягнення Цілого. Не знаю — чи вміщу, чи досягну. Не знаю — чи повернуся. Тому залишаю тобі ці записи…»

Михайло усміхався, а в очах стояли сльози. Можна позаздрити такому життю. Мов орел у небі, так пролетів Свамі по життю, не жахаючись його клекоту, його безодні, його незбагненності. Так треба й мені! Як тоді, в далеких Альпах. Серед пітьми, під кулями, по вузькому кам’яному карнизу…

Свамі, Ганнусю, Гаррі, я не забув вас, я йду…

Згасав день. Кривавилося небо на заході. Велике розуміння мовчання сходило на серце Сагайдака.

До кабінету ввійшов Сашко. Побачив сльози на обличчі Михайла. Ніяково затупцював на порозі.

— Михайле Кузьмовичу, драстуйте, — тихо мовив він. — А я…

— Що, друже? — приязно усміхнувся Михайло й простягнув йому руку. — Ти не звертай уваги на мене. Я щасливий… Знаєш, від щастя теж плачуть…

— Тоді — добре, — сміливіше сказав Сашко. — Бо я прийшов запросити вас…

— Куди?

— На вечір. До нашого товариства…

— «Космос і Я»? — запитав Сагайдак, ховаючи листи до шухляди.

— «Космос і Я», — серйозно відповів Сашко. — Сьогодні буде багато молодих. Дуже цікаві хлопці й дівчата. Не пожалкуєте, там такі воїни ростуть, ого!

— Веди, Сашко! — схвильовано сказав Сагайдак. — Хочу до молодих. Разом шукатимемо!..

Вони йшли вулицями прекрасного Києва, під багряними кронами дерев. Природа вбирала барвисті осінні шати, готувалася до зими, але смутку не було в ЇЇ урочистому плині. Не смуток, а радісне чекання нового воскресіння, нової весни…

«Все — попереду, — думав Михайло, йдучи поруч з Сашком. — Нічого не скінчилося, нічого не втрачено. Хіба, може, лише ілюзії. А все прекрасне — не згине. Та й куди воно може пропасти? Де подінеться з єдиного лона безміру?

Мати моя, ну як ти можеш вмерти, щезнути, коли ти невмируща в мені, в любові твоїй, що породила мене, моїх дітей, майбутніх онуків, у праці великій, яка оновлює і оновить рідну планету!.. Мамо, ти можеш з повним правом сказати: «Я єсмь!» Тільки тобі пасує ця древня формула безсмертя!

Не згине мова співуча моя, що принесла мені в чарівному звучанні своєму відгомін тисячолітніх борінь та шукань коханого народу, путь якого — в Безсмертя.

Мово моя! Чарівне джерело мудрості й натхнення, пізнання й надії на громове прийдешнє! Не зглумили тебе вікові потуги недругів, не сплюндрували неуки, не зганьбили покручі. Ти несеш в надрах своїх невимовні багатства, скарби минулого й майбутнього для цілої планети, для всього людства. Ти впевнено заявляєш, заявиш: «Я єсмь!»

Україно моя, казкова земле, пісенна мати наша! Не здолала тебе кормига шляхетська, не задушила каторга оттоманська, не стоптала твого рясту в’язниця царська, не переїхали орди ногайські. Ти впевнено виходиш на полум’яну дорогу безсмертя і владно-урочисто промовляєш «Я єсмь!»

Земле — плането згорьована! Ти палаєш на вогнищах злоби, ти потрясаєш своїми раменами, щоб попередити буйних дітей своїх, ти прагнеш звільнитися від марева воєн і безумств, щоб увійти в чудодійну мелодію Космосу кришталевим акордом Любові й Людяності. Воскресни, Мамо Земле, з смертельної недуги звірства, розквітни в зорянім вінку братерства вселенського. І скажи разом з людством збратаним: «Я єсмь!»

Такий час прийде Неминуче

А до того — хай клекоче бій Не боюся нічого Прийму все, все, що є, все, що буде Бо знаю, куди йду

Підлість та хижацтво навчають мене бути людяним Вороги гартують мужність мою Небезпеки стверджують рішимість досягнути мети

Іду — нескорений, непереможний, творець і творення, іду із лона Матері Землі до Лона Матері Вселенської І скажу їй — Матері Безмірності

— Я єсмь! Не пилинка, Мамо, не ефемера, не нікчема! Син твій рідний! Відкрий обличчя, хочу бачити тебе у всій красі невимовній Дай напитися з єдиного джерела Істини Мамо, я повертаюся з довгих мандрів і блукань Відчини двері до рідної хати, забутої з давніх-давен Хочу поглянути в рідні очі твої, послухати правічну казку

Навіть смерть з твоїх рук стане для мене Чашею Амріти — Чашею Безсмертя Де моя Чаша, Мамо? Ти чуєш — я йду…»

1968 р

51
{"b":"99647","o":1}